У час, коли інформація стала зброєю, а пам’ять — полем битви, Вікіпедія перетворюється на більше, ніж просто енциклопедію. Це простір, де знання стають актом спротиву, а кожна стаття — способом зберегти те, що може бути втрачено.
У цьому інтерв’ю ми говоримо з українською вікіпедисткою, Наталією Ластовець. Вона не лише редагує сторінки, а й творить спільноту, навчає жінок поважного віку та документує реальність, яку змінює війна. Її досвід — це історія про те, як волонтерство, технології й людська небайдужість можуть змінювати світ.
— Як ви прийшли до Вікіпедії? Що вас надихнуло?
— Вікіпедія — це онлайн-енциклопедія. І я завжди наголошую: не просто енциклопедія, а цілий світ. З 2017 року я активно долучаюсь до вікітренінгів, проєктів, кампаній. І дуже рада, що відкрила для себе цей вікіпедійний простір. Бо Вікіпедія — це не лише платформа для знань, це ще й спільнота, яка мене надихає.
Я долучилася до редагування статей завдяки товаришу, а згодом познайомилася з членами харківської вікіспільноти. За професією я викладач у Харківському національному університеті радіоелектроніки. А робота над різними проєктами для Вікіпедії — це моє хобі. Це середовище, де люди прагнуть не просто писати тексти, а робити щось значуще — зберігати пам’ять, ділитися знанням, будувати мости між поколіннями.
— Розкажіть про проєкт «Вікіпедія 55+». Чому саме така назва?
— Цей проєкт стартував в Україні у 2024 році. Ми відкриті для всіх, але найчастіше долучаються жінки поважного віку. Назву ми обирали дуже обережно, орієнтуючись на концепцію «університетів третього віку». Хотілося бути максимально коректними, бо ми чудово розуміємо, який великий потенціал мають ці люди.
Ідея виникла ще у 2022 році, надихнувшись прикладом програми «Пенсіонери пишуть Вікіпедію» Вікімедіа Чехія та досвідом Вікімедіа Румунія та Вікімедіа Нігерія. Пані Ірина Бучнєва адаптувала частину їхніх матеріалів і провела перший курс для жінок старшого віку у Полтавській обласній бібліотеці імені Олеся Гончара. Другий набір відбувся вже в Києві у партнерстві з Університетом третього віку «Протон». Ми з Антоном, нашим менеджером, організували навчання поділивши зацікавлених учасників на дві групи — на правому та лівому березі. Одна з них займалася в бібліотеці імені Миколи Костомарова, інша в одній з бібліотек Дніпровського району.
Хочу відзначити, як тепло приймали нашу групу в бібліотеці на Нивках: привітний персонал, чудові бібліотекарки, неймовірна директорка. Також хочу подякувати Університету третього віку «Протон» за плідну співпрацю, а також допомогу в поширені інформації про курс та наші події. Пані, які приходять, — це неймовірні люди, яким цікаво навчатися, створювати статті та ділитися своїми знаннями.
— Які теми обирають учасники? Як ви мотивуєте їх?
— Я завжди стараюся, щоб слухачі наших тренінгів працювали над тим, що їм справді близьке. Якщо людині цікава тема — вона буде її розвивати. Якщо ні — піде шукати щось інше. Головна мета — навчити створювати статті. Проте навіть якщо люди редагують чи перекладають матеріали з інших мов — це потрібно і важливо.
З учасницями проєкту «Вікіпедія 55+» ми зосереджувались на біографіях жінок, бо в українській Вікіпедії довгий час була диспропорція: лише 12% жіночих біографій. Зараз — вже майже 18%, і я цим пишаюсь. Також ми брали участь у кампаніях, як-от WikiGap, «Це зробила вона», які зараз замінила собою кампанія «(Не)відомі відомі жінки у Вікіпедії» — про жінок у політиці, культурі, освіті.
Теми для статей частково беруться з інших мовних розділів за допомогою іншого, сестринського проєкту — Вікідані.
— Чи є статті, які вам особливо запам’яталися?
— Якщо згадати ті, якими пишаюся, то серед них моя стаття про Биха Анатолія Івановича — викладача нашого Харківського національного університету радіоелектроніки. Він був засновником і керівником наукової школи по дослідженню електрохемілюмінесценції. На жаль, його забрав COVID.
Коли мене питають, які статті варто створювати для Вікіпедії, то якраз і пояснюю, що треба писати про тих видатних людей, чи місця, про які ви знаєте. Наповнювати сторінки Вікіпедії локальною, унікальною інформацією. І робити фотографії. У свій час не сфотографувала Анатолія Івановича, і дуже шкодую про це, бо світлина — це не просто ілюстрація до статті. Дуже часто, це чи не єдине свідчення того, що ми маємо зараз, І це стосується не лише людей, а й культурної спадщини.
Якщо людина жива — можна завантажити фото у сестринський проєкт Вікісховище, в потім розмістити у Вікіпедію, але якщо світлину зробив професійний фотограф, потрібен дозвіл для його завантаження. Але якщо людина вже померла і можливості отримати дозвіл на завантаження фото не має, то необхідно дотримуватися критеріїв добропорядного використання, тобто можна завантажити лише локально (в українську Вікіпедію), мінімальній роздільній здатності й обов’язково вказати мету завантаження.
Ми постійно закликаємо наповнювати фотобанк ілюстраціями. Це дуже важливо, бо зараз багато хто заходить у Вікіпедію не лише за інформацією, а й за фотографіями. І це справді важливо — особливо зараз, коли ми втрачаємо культурну спадщину через війну. Ми втрачаємо більше, ніж нам здається.
— Які виклики виникають у міжнародному контексті?
— Одна й та сама стаття про подію чи особу може містити різну інформацію в різних мовних розділах Вікіпедії. Це ж стосується і правил. Наприклад, у російській Вікіпедії консенсусом затверджено певні формулювання, які не можна змінити. Зокрема пишуть «на Украине». Вони навіть створили бота, який автоматично повертає «правильну» для них версію.
В англомовній версії Вікіпедії, що є найбільшою у світі, пріоритет мають джерела англійською мовою. І навіть якщо вони містять спотворену інформацію — вона вважається «адекватною». Так показовим був кейс зі статтею про Степана Бандеру в англійській Вікіпедії. І хоча вони містять спотворену інформацію про цю історичну постать, виправити наведені там твердження було складно, бо пріоритетною для цитувань та посилань є мова мовного розділу Вікіпедії. Лише зараз починається поступова зміна таких тенденцій після публікацій праць останніх років.
Разом з тим ми добре співпрацюємо з Wikimedia Polska. Вони підтримують українські заходи, надають приміщення, сувеніри, допомагають з промоцією.
— Як долучитися до редагування Вікіпедії?
— Редагувати Вікіпедію може кожен навіть без реєстрації, але реєстрація дає доступ до сторінки користувача, наставника, можливість зберігати внесок. Втім, якщо ви реєструються, щоб створити статтю про себе, то краще цього не робити. Це конфлікт інтересів. Краще, щоб про вас написала інша людина, вона буде більш об’єктивною у висвітленні вашого доробку.
У Вікіпедії є перелік джерел, які система визначає, як ненадійні, та попереджає про це. Водночас, якщо в статті, на яку посилаються, помилка — наприклад, неправильний місяць народження людини, то саме ця інформація буде у Вікіпедії, бо іншого джерела — немає. Щоб виправити потрібно надати альтернативний матеріал з перевіреного друкованого видання чи іншої статті.
— Вікімедіа Україна проводить різні фотоконкурси. Які з них вам найбільш близькі?
— «Вікі любить Землю», «Вікі любить пам’ятки» та Конкурс наукових зображень — це конкурси, які мені дуже близькі. У них є спецномінації та спецвідзнаки, присвячені війні: руйнування культурної спадщини, втрати природи.
Наприклад, у Конкурсі наукової фотографії 2024 року ми отримали рекордну кількість фото — 44 світлини в цій спецвідзнаці. У «Вікі любить пам’ятки» та «Вікі любить Землю» також окремі номінації, присвячені Харкову, Києву — хоча хотілося б, щоб кожен регіон мав свою.
На жаль, є проблеми з фото з Криму, Луганщини, Донеччини. Бо зараз люди завантажують лише те, що збереглося в архівах. Це логічно, але болісно. Між іншим, ми постійно боремося за те, щоб у Вікіпедії на картах Крим позначався як український. Але росіяни заходять і змінюють. Це боротьба з перманентним успіхом.
До слова, українські світлини неодноразово ставали переможцями у світових конкурсах. Наприклад, у «Вікі любить Землю» наші фото здобували перші місця. А цьогоріч у «Вікі любить пам’ятки» одна зі світлин — фото Київського університету, зроблене з дрону — зайняла друге місце. І це не поодинокий випадок: у міжнародному конкурсі наукових зображень українські роботи теж регулярно потрапляють до списку переможців. Це свідчить про високий рівень наших фото. Без перебільшення — наші світлини найкращі.
— Як проходять фотоконкурси? Яка роль журі?
— Це величезна праця. І я щиро вдячна всім членам організаційних комітетів. Бо сказати «давайте зробимо конкурс» — це лише початок. А далі — написання або оновлення регламенту, визначення, куди надсилати публікації, організація вебінарів, пояснення учасникам, як завантажувати фото, як писати статті, як не писати.
Окрема подяка — журі. Наприклад, у «Вікі любить Землю» чи «Вікі любить пам’ятки» — як оцінити сотні чудових фотографій? Це не просто «гарна картинка». Це аналіз композиції, технічної якості, відповідності темі. У науковому конкурсі ми залучаємо науковців з різних країн — і я дуже вдячна кожному з них.
І, звісно, жоден конкурс неможливий без учасників.
— Як ви ставитесь до використання штучного інтелекту у вікіпроєктах?
— ШІ може допомогти — з редагуванням чи з пошуком джерел. Але створювати, наприклад зображення з нуля — не раджу. У Вікіпроєктах важливо завантажувати перевірену і достовірну інформацію та власні фото. На фотоконкурсах іноді вимагають вихідні файли, щоб переконатися, що фото реальне. Бо зараз дуже багато згенерованих зображень, які засмічують інформаційний простір.
Я використовую ШІ для створення конспектів — на основі вже наявної інформації. Це дозволяє стиснути матеріал до 2–3 сторінок, і це дуже зручно для студентів. Але візуальний контент — це інша історія. Тут важлива автентичність.
— Якою ви бачите українську Вікіпедію в майбутньому?
— Я не заглядаю на 10 років уперед — прогрес машинного навчання настільки стрімкий, що важко передбачити. Але через п’ять років я бачу українську Вікіпедію з двома мільйонами статей (зараз десь мільйон 400 тисяч), з покращеною якістю контенту та більшою кількістю редакторів. І головне — з живою, активною спільнотою, яка творить знання і зберігає пам’ять.
До слова, у минулі роки фото київського жука зайняло перше місце у міжнародному конкурсі.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
