Начебто відійшли на другий план наші побоювання, що божевільний сусід здуру вдарить по Україні “ядеркою”. На щастя, усі великі планетарні сили, навіть наші “закляті друзі”, не стали йому натякати, а відверто пояснили, що у разі чого він отримає “тим же кінцем по тому ж місці”. Хоча, звісно, дурневі закон не писаний…
Росія оголосила себе правонаступником СРСР. А вже як “неохайно” поводився СРСР з ядерною енергією (мирною та не дуже), ми з вами знаємо. Дещо знаємо, але далеко не все. Про смертельний “мирний атом” на ЧАЕС розповідати не буду.
Коротко вже розповідав про маршала Жукова, який у 1954 році став керівником та організатором ядерного експерименту над громадянами СРСР. Нагадаю, у 10-му класі (це був 1970 рік) у нас був військовий керівник. Хворобливий, кволий капітан, звали його Веніамін, а ми, звісно, дали йому прізвисько Віник. Перед ним у нас був здоровяк на прізвисько “Ілля Муромець”, а над цим “слабаком” з дитячою жорстокістю (згадуючи яку в дорослому віці, не поважаєш того себе) ми “жартували” так: шия у Віника — як у бика (хвіст), груди — колесом (переїхано).
Віник навчав нас розбирати та збирати карабін Симонова (СКС) і розповідав, що злі натовські стерв’ятники лише й мріють, як би наше щасливе дитинство зіпсувати атомною бомбою. А потім, у 2004 році, сильно постарілий Віник прийшов до мене, тоді журналіста, головного редактора популярної обласної газети. І сказав, що оскільки минув піввіковий термін підписки про нерозголошення, він хоче розповісти, що на Тоцькому полігоні (Оренбуржжя) у вересні 1954 року був учасником і став жертвою військових дослідницьких навчань із практичним застосуванням ядерної зброї та залученням до експериментів військових і цивільних осіб. Показав довідки.
Загальна кількість військових у ролі піддослідних кроликів становила близько 45 тисяч — солдати, офіцери, медики, техніки, персонал полігону, спостерігачі. До 15 тисяч військових були введені в епіцентр через кілька годин після вибуху, у зону сильної радіації.
Опромінення отримали тисячі людей, але офіційна статистика щодо кількості смертей та хвороб від радіації засекречена або занижена. За даними деяких військових медиків, від 1 до 2 тисяч людей отримали небезпечні дози радіації.
Також постраждало місцеве населення, зокрема жителі сіл у радіусі 50 км, яких не евакуювали. Що трапилося? Та “дрібниці життя”: над ними на висоті 350 метрів підірвали ядерну бомбу з тротиловим еквівалентом у 40 кілотонн (у Хіросімі та Нагасакі було по 20 кт). Дезактивацію техніки та обмундирування не проводили. Жуков подякував усім учасникам за майстерність, стійкість і мужність, роздав медальйони. Ті, хто отримав крім них ще й велику дозу радіації, невдовзі померли в муках.
Теж “дрібниці життя” за тими мірками, які зараз росія успадкувала від СРСР: “Помер Трохим? Ну і х… з ним!” Щасливчик Віник вижив, з купою хвороб його комісували з армії, влаштувався в школу. Ох і лаяв багатоповерхово Жукова наважившийся до 2004 року Віник!
Це була “Операція Сніжок”. А чи знаєте ви, що у 1972 році, у липні, тобто рівно 53 роки тому, була проведена “Операція Факел”? Не в якомусь там занедбаному Оренбуржжі, а у нас, в Україні, біля села Хрестище Красноградського (нині Берестинського) району Харківської області (це неподалік від Полтавщини). Ядерний пристрій потужністю у тротиловому еквіваленті майже 4 кілотонни опустили на глибину майже 2,5 км і там підірвали. Навіщо?
Там кількома роками раніше знайшли багате газове родовище, але коли пробурили 2,5 км, на поверхню під величезним тиском з однієї зі свердловин вирвався газоконденсат. Загинули 2 бурильники. Щоб уникнути масового отруєння людей, “людяна” влада, не досягнувши ефекту від завалювання свердловини бетонними плитами, вирішила чиркнути сірником. Над землею піднявся вогняний стовп заввишки кілька десятків метрів. Рік гув горілий газ!
Це, до речі, окрема тема: гудіння було дуже низькочастотне, воно потрапляло й в інфразвуковий діапазон. Навіть якщо гудіння сприймається як звичайний низький звук (наприклад, як далеко летить літак), у ньому є й інфразвукові складові. А саме вони, нечутні вухом, у людей викликають головний біль, відчуття тиску, подразнення, психоз, порушення сну.
В одному з найзагадковіших місць на Землі (так званий Бермудський трикутник) не раз знаходили цілком справні океанські судна, на ходу, але… без екіпажу! Ані живої душі на борту танкера чи контейнеровоза! Одна з реальних версій: океан тут генерує інфразвук, екіпаж “їде дахом” і вистрибує за борт.
Звісно, інформації про те, чи постраждали українські селяни від тривалого впливу інфразвуку, немає. Ну, так, це ж, мовляв, ті ж дрібниці життя, адже інформації взагалі немає і про постраждалих від наслідків підземного ядерного вибуху.
Під свердловину зробили бічний підкоп, а сила атома мала зрушити породу і зупинити подачу газу. Про людей “попіклувалися”: їм сказали виставити посуд із сервантів. А ще порадили: коли “трухне” землю, треба стояти навшпиньки, щоб ноги “пружинили” і залишилися цілими.
Трухнуло і… факел згас! На кілька хвилин… Ех, знову все через ж…пу! Зі свердловини вирвався “гриб”, угору полетіла порода, а потім знову стовп вогню — на півтори сотні метрів! Свердловину вдалося закрити ще через рік класичними методами.
Місцевих жителів із кількох найближчих сіл перед самим проведенням цього суворо засекреченого експерименту евакуювали на короткий термін і швидко повернули. Учасникам заборонялося розголошувати деталі. Екологічні та радіаційні наслідки довгий час залишалися маловивченими.
Дещо почало прояснятися з 1993 року, коли в Україні створили спецкомісію. Виявилося, у колодязях тієї місцевості надовго зникла вода, кури перестали нестися, корови перестали доїтися, у них участилися викидні, порушення росту у молодняка.
Звісно, невдалий “експеримент” (це не помилка!) призвів до зростання онкозахворювань, хвороб крові та органів дихання серед місцевих жителів: адже після вибуху разом із газом повітря наповнили радіонукліди. Багато українців потім стали інвалідами, але не отримали офіційного визнання як постраждалі від радіації. Класика жанру тієї нашої епохи: “Захворів Трохим? Ну і…”
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
