Ще за княжих часів від Золотих воріт до долини, де нині простягається Хрещатик, пролягав земляний вал — частина оборонної системи Києва, зведеної за часів князів Володимира та Ярослава Мудрого.
Ці оборонні укріплення збереглися до першої чверті ХІХ століття, проте невдовзі втратили своє стратегічне призначення.
У 1833 році, згідно з новим планом Києва, старі вали були знесені, а один із них — прорізаний новою вулицею, яка в офіційних документах 1850-х років мала назву Мартинівська — на честь місцевого домовласника. Згодом вона змінювала назви: Золотохрещатицька, Прорізна, а в 1863–1918 роках — Васильчиківська, на честь генерал-губернатора Іларіона Васильчикова. У радянський період вулиця отримала ім’я Якова Свердлова, і лише у 1990 році їй повернули історичну назву — Прорізна.
«Вечірній Київ» прогулявся від Хрещатика до Золотих воріт, щоб помилуватися архітектурою та пам’ятками цієї вулиці та розповідає найцікавіші подробиці про них.
У другій половині XIX століття Прорізну зарахували до вулиць першого розряду — статус, що передбачав обов’язкове зведення кам’яних будинків з вогнестійкими покрівлями.
Основний етап формування архітектурного образу вулиці припав на 1880–1900-ті роки: саме тоді тут постали три- та чотириповерхові прибуткові споруди, оформлені в різних стилях історизму, а згодом — у модерні. Розмаїте ліплення, декоративна скульптура, металеві ґрати на балконах і вітринах створювали багатий міський пейзаж. Як правило, перші поверхи використовувалися для комерційних потреб — тут працювали магазини, крамниці, перукарні, страхові агентства, ательє та кав’ярні.
Згодом Прорізна набула культурного звучання — стала осередком музики, театру й фотографії. Саме тут викладав Микола Лисенко, працював «Молодий театр» Леся Курбаса, а вікна фотоательє Гудшона і Губчевського ловили світло, в якому створювався візуальний образ міста.
Серед історичної забудови вулиці особливо вирізнялися два сусідні будинки — №16 і №18 (нині №14). Будинок №16 зазнав кількох перебудов: його початкову двоповерхову структуру поступово доповнювали боковим об’ємом і надбудовами, доки фасад не набув складної асиметричної форми. Будинок №18 був прикладом монументальної архітектури неоампіру, з елементами класицизму.
Під час Другої світової війни нижню частину вулиці було зруйновано внаслідок вибухів. Після війни відновлення відбувалося вже в іншому ритмі — забудову відсунули вглиб кварталів, а на її місці з’явилися зелені зони, які назавжди змінили обличчя Прорізної.
У 1910 році вулицею почав курсувати трамвай, який з’єднував центральну частину Києва з Шулявкою.
За свідченням тогочасної хроніки, це стало знаковою подією для міста і неабияким технічним досягненням, адже вперше трамвай подолав складний рельєф — крутий ухил Прорізної вимагав особливої уваги до технічного стану вагонів. Працівники депо ретельно контролювали гальмівні системи, і рух тривалий час залишався безпечним. Проте у радянський період, після аварії, спричиненої саме складністю рельєфу, було ухвалено рішення про демонтаж колій. Наприкінці 1950-х трамвайне сполучення на Прорізній припинило існування.
Сьогодні Прорізна не має маршрутів громадського транспорту. Автомобільний рух тут доволі інтенсивний, особливо у будні. Вулиця залишається важливою ланкою між Хрещатиком і Володимирською, з’єднуючи кілька центральних кварталів, що створює постійний потік приватного та службового транспорту.
Частина Прорізної має односторонній рух (від вулиці Євгена Чикаленка до Хрещатика), а інша — двосторонній (від Чикаленка до Володимирської).
На розі Хрещатика та Прорізної колись височіла одна з найвиразніших споруд дореволюційного Києва — будівля страхового товариства з кондитерською «Жорж». Її архітектурний образ, створений Владиславом Городецьким, вирізнявся елегантною складністю: наприкінці XIX століття на місці двоповерхової кам’яниці було здійснено надбудову, що завершилася у 1903 році постанням чотириповерхової споруди з вежами, ліпниною та шпилем.
Завдяки своєму кутовому розташуванню та характерному силуету, її часто називали «Будинком Лицаря» — київською алюзією на європейський романтичний замок.
На першому поверсі містилася знана кондитерська «Жорж», заснована у 1872 році пруським підприємцем Жоржем Дортенманом.
У 1886 році інтер’єри закладу оформлював відомий художник Михайло Врубель, що зробило його не лише кулінарним, а й мистецьким явищем. Заклад славився індивідуально оформленими бомбон’єрками, які замовляли для урочистих подій. Після смерті засновника, справу продовжили Марта Берто та Луї Вірт. У радянський період у будівлі працював магазин «Дитячий світ», а з початком німецької окупації тут містилась комендатура.
24 вересня 1941 року о 16:00 споруду було знищено першою радіокерованою бомбою — саме з цього моменту почалося масштабне знищення Хрещатика та прилеглих кварталів. Пожежа охопила всю нижню частину Прорізної, і вулиця втратила значну частину своєї історичної забудови.
Після війни на місці зруйнованих будівель постали нові споруди у стилі сталінського ампіру, що сформували сучасний вигляд кварталу. Лише верхня частина Прорізної — з її прибутковими кам’яницями кінця XIX — початку XX століття — дає змогу уявити, якою була ця вулиця в епоху її архітектурного розквіту.
Він сформувався у 1874 році, коли в глибині забудови вулиці Прорізної з’явилася будівля Музичного училища, збудована за проєктом відомого київського архітектора Олександра Петра Адріана Шілє.
Територію упорядкували новими деревами, клумбами та зеленими насадженнями, а на площі поблизу навчального закладу вже на початку XX століття встановили пам’ятник композитору Михайлові Глінці.
У 1913 році Музичне училище було реорганізоване у Консерваторію.
Наприкінці 1930-х років до основної споруди закладу освіти добудували концертну залу та Київську музичну школу-десятирічку. Автором проєкту став видатний київський зодчий Йосип Каракіс.
Цікаво, що крім основної будівлі в Музичному провулку, Київському музичному училищу також належав великий цегляний чотириповерховий будинок на вулиці Прорізній, 4–6 (за старою нумерацією). За свідченнями дослідників, споруда вирізнялася монументальністю форм, властивою київському архітектурному модерну початку XX століття. Фасад будівлі оздоблювали еркери, ліпний декор та характерні пластичні ритми, що підкреслювали її репрезентативне та водночас освітянське призначення.
На жаль, у вересні 1941 року забудова провулка також була істотно пошкоджена пожежею на Хрещатику. У повоєнну добу радянська влада вирішила не відновлювати Музичний провулок, а вцілілий бюст Михайла Глінки перенесли у Маріїнський парк.
Особняк родини Зайцевих, що розташовувався на розі Прорізної та нинішньої вулиці Євгена Чикаленка, справді був однією з найвиразніших архітектурних домінант старого Києва. Його фасад із боку Прорізної мав три поверхи, тоді як з боку Чикаленка — два, що відповідало природному перепаду рельєфу місцевості.
Будівля вирізнялася монументальністю форм, характерною для мавританського стилю. Завдяки своїм виразним формам та насиченому і багатому декору будівля вважалася однією з найрозкішніших київських маєтків.
Еркери, ліпнина, пластичні ритми фасаду підкреслювали її репрезентативне призначення — не лише житлове, а й громадське.
За часів Гетьманату Павла Скоропадського в ній розміщувався «Український національний клуб», а у радянський час в ньому діяв єврейський клуб «Комфон», а згодом і Будинок Вчених.
Унікальна пам’ятка була зруйнована вибухом міни восени 1941 року.
У грудні 1865 року на розі Хрещатика та Прорізної відкрився один із найвідоміших фотографічних закладів Києва — студія Франца де Мезера. Вона розмістилася на першому поверсі будинку генерала Крилова.
Вже невдовзі його почали називати неперевершеним майстром фотопортрета. Мезер не просто знімав — він жив Києвом: блукав вулицями, дерся на пагорби, спускався до води, працював у будь-яку погоду. Його асистент носив важку камеру та касети, а сам фотограф шукав ідеальний кадр — у світлі, в русі, в тиші.
Самовідданість принесла плоди: ательє де Мезера стало найпрестижнішим у місті. Тут фотографувалася київська еліта, а за перші 30 років роботи студія надрукувала понад півтора мільйона фотокарток. Дивовижно, але кілька сотень його робіт збереглися донині — такого щедрого спадку не залишив жоден з його сучасників.Однак революційні події змінили все. У 1918 році більшовицька влада націоналізувала фотоательє, конфіскувавши обладнання та архіви як предмети розкоші. Це стало кінцем епохи де Мезера — піонера київської фотографії, який залишив по собі Київ, якого вже немає.
На розі Хрещатика та Прорізної діяло фотоательє Генріха Лазовського — одного з найпродуктивніших київських фотографів кінця XIX століття. За шість років він накопичив понад 13 тисяч негативів. Спочатку фотопортрети коштували 10–20 рублів — місячну зарплату робітника, і ательє зберігало негативи для повторних замовлень.
З поширенням фототипії наприкінці століття фотографії здешевшали й стали масовими: візитка коштувала 1 карбованець, дюжина кабінетних — три. Сам Лазовський скористався новими технологіями, випустивши альбом із 24 фототипій Володимирського собору, зображуючи сам храм та його розписи Васнецова і Нестерова. Видання коштувало лише три карбованці.
Також на початку XX сторіччя на вулиці Прорізній, 23 розміщувалося інша не менш легендарна фірма «Гудшон та Губчевський». Вони випускали фотокартки з репродукціями картин київських художників, краєвидами міста та, звісно, особистими портретами.
Ательє мало два павільйони — денний і «електричний» для вечірньої зйомки, що було технічною новацією свого часу. Про якість їхньої роботи свідчить той факт, що саме Губчевський фотографував гостей на бенкеті з нагоди дня народження імператора Вільгельма у «Гранд-готелі».
У 1870 році київський купець Микола Григорович-Барський придбав садибу на вулиці Прорізна, 17 з наміром звести мурований будинок. Проєкт двоповерхової споруди розробив архітектор П. Федоров, а вже у 1902 році будівлю надбудували третім поверхом.
У 1912–1913 роках, за проєктом цивільного інженера О. Гілевича, здійснено чергову реконструкцію: з’явився четвертий поверх, а фасад набув рис стилю модерн. До появи театру будинок функціонував як прибутковий — на першому поверсі працювали крамниці, серед яких були мануфактурні, квіткові та галантерейні.
У 1917 році тут розпочав роботу Молодий театр Леся Курбаса — новаторський мистецький проєкт, що прагнув створити український театр європейського рівня. Курбас і його трупа перетворили приміщення на сцену, де народжувалися вистави, що поєднували реалістичні, символічні та експериментальні форми. Театр знайомив глядачів із вертепною традицією, українською класикою, світовими драмами та сучасною п’єсою.
Після припинення діяльності театру в 1919 році будівля змінювала функції: тут працював польський театр, «Будинок Червоної армії та фльоти», а з 1944 по 1985 рік — кінотеатр «Комсомолець України». Це одна з небагатьох споруд на Прорізній, що вціліла під час Другої світової війни.
У 1989 році до будинку повернувся театр — спочатку як Молодіжний, а з 1995 року він офіційно отримав назву «Молодий театр», відновивши історичну тяглість. Відтоді будівля на Прорізній, 17 знову стала домом для українського театру, відкритим до нових форм, поколінь і глядачів.
Після війни Прорізна вже не повернулася до свого довоєнного вигляду. Руйнування 1941 року стерли з її обличчя більшість архітектурних акцентів, які формували унікальний міський ландшафт.
Відбудова відбувалася в іншому ритмі — без історичних деталей, без камерності, що колись вирізняла цю вулицю. Нові будівлі, зведені у 1950-х, були монуметально-помпезними у дусі «сталінського ампіру», ідеально вписаними в загальну логіку типового тогочасного радянського міста.
Забудову частково відсунули вглиб кварталів, а на її місці з’явилися зелені зони — ніби спроба приглушити пам’ять про втрати. І хоча окремі будинки зберегли свої історичні риси, загальну архітектурну красу старовинної вулиці Прорізної тепер можна побачити лише на архівних фотографіях.
Нагадаємо, про втрачені пам’ятки Києва, краса яких вражає дотепер.
До теми: Розкіш і скандали найкрасивішої будівлі Києва: історія будинку Олександра Сироткіна.
Тетяна АСАДЧЕВА, Борис КОРПУСЕНКО «Вечірній Київ»
