Саме в ніч на Івана Купала спалювали опудала відьом і таким чином виганяли нечисту силу. А траплялося, що на вогнище потрапляли й самі працівниці окультних наук.
В Україні завжди любили розповідати містичні історії, особливо про відьом, які чого тільки не вміють — на мітлі літають, чужих корів доять, на чорних кішок перетворюються і знайомляться із самим «лисим дідьком», тобто чортом. Майже в кожному селі щонайменше одну з мешканок обов’язково вважали чаклункою — «солохою», як іноді називали відьом. І хоча хату її зазвичай обходили десятою дорогою, за потреби насамперед бігли по допомогу саме до неї.
Це зовсім не означає, що чаклунство у нас в країні було офіційно дозволено — будь-яка, кого визнавали відьмою, за законом могла поплатитися життям за своє «несанкціоноване» захоплення. Про це йшлося в «Правах, за якими судиться малоросійський народ», у розділі «Про чародіїв і чарівників». Там чорним по білому було записано, що в разі доведеної провини чаклуна (так само, як і чаклунку) слід «смертию казнить — живаго сжечь». Утім, доказова база в ті часи була вельми ненадійною: щоб суд визнав жінку винною, достатньо було спіймати відьму на ворожіннях або просто, глянувши їй у вічі, вимовити вголос: «Ти відьма!».
Однак, незважаючи на це, українських чаклунок на вогнище відправляли рідко. Частіше з них брали чесне слово, що чаклувати вони більше не будуть, і відпускали геть. За всю історію в Україні за чаклунство стратили всього 13 осіб.
Відьми ділилися на «білих» і «чорних». Білі вміли лікувати. Навіть у разі смерті пацієнта суд брав до уваги благі наміри відьми. Ну а з чорними справи йшли більш суворо. Якщо в селі починала вимирати худоба або траплялася посуха, селяни навіть не сумнівалися, хто винен. Вони влаштовували підозрюваній у чаклунстві самосуд і жорстоко з нею розправлялися.
Першою жертвою «полювання на відьом» в Україні стала така собі Настя Чагровна з половецького роду. Вона була коханкою князя Ярослава Осмомисла. 1171 року бояри звинуватили її в чаклунстві й спалили, а князя змусили повернутися до законної дружини. Через 500 років у боротьбі з відьомством відзначився і гетьман Іван Брюховецький. Одного разу його вагітна дружина захворіла і навіть втратила дитину. Гетьман вирішив, що на неї навели порчу і, недовго думаючи, відправив на багаття шістьох жінок, яких запідозрив у чаклунстві. Серед них була навіть дружина гадяцького полковника.
Утім, до працівниць окультних наук не завжди ставилися вороже. Багато козаків навіть брали відьом за дружин і дуже пишалися, що їм вдалося підпорядкувати собі ту, якій сам піп не указ. Серед запорізьких козаків також було заведено брати чаклунок із собою в походи — там вони ворожили для козаків і намагалися приворожити удачу. А от якщо така сивілла потрапляла в полон до поляків, вони її обов’язково страчували.
Хоча магія в Україні і вважалася суто жіночою справою, нею займалися і чоловіки. Щоправда, ставилися до них по-іншому. Якщо з жінками не особливо церемонилися, то чоловіків-відьмаків поважали. Вважали, що вони можуть контролювати не тільки нечисту силу, а й самих відьом. Магією володіли і багато запорожців.
У 1735 році за чаклунство судили Марію Танську, доньку полковника Семена Палія та дружину полковника Антона Танського, які також вважалися чаклунами. Семен Палій був відомим характерником, тобто лицарем-чаклуном. А Антона Танського в Україні вважали упирем, або вампіром.
Наймістичнішим місцем в Україні був Київ, особливо знаменита Лиса гора, куди зліталися на шабаш не тільки українські, а й білоруські та литовські відьми. За переказами, у цій горі колись були закопані скарби і стародавні ідоли, які приваблюють відьом і зараз. Сто років тому таких гір у Києві було більше десяти, а зараз залишилося тільки чотири. До речі, на одну з них — на лівому березі Дніпра — і літала булгаковська Маргарита.
У Києві досі пам’ятають розповіді про двох місцевих відьом-подружок Ірицю і Босорку. Усі їхні прогулянки містом і вилазки в шинки обов’язково супроводжувалися хуліганськими витівками. Подружки переодягалися то в баринь, то в бродячих ворожок. А з собою носили мішок, у якому сидів сірий кіт. Напившись у шинку горілки, пані випускали на стіл кота, який по-хазяйськи розвалювався і починав умиватися. Той же, хто робив відьмочкам зауваження, тут же виявляв у своїх кишенях мишей. У поліцейській дільниці скарг на Ірицю і Босорку накопичилося безліч. Це набридло міській владі, і одного чудового дня відьом просто видворили з Києва. А після їхнього відходу, як кажуть, у кожному київському будинку з’явилося по сірому коту.
