Високий, худорлявий хлопчина. Швидка, дещо зросійщена вимова. За його статурою важко здогадатися, що перед тобою штурмовик, чи навіть солдат. Хоча насправді цей хлопець ходив у штурми понад тридцять разів: Харківщина, Донеччина, операція на Курщині. На службу в ЗСУ недвозначно натякає великий шрам на носі.
«Зараз у мотопіхотному батальйоні „Десятки“ набагато легше. Тут спокійніше і ставлення від командирів хороше, ставлю їм лайк. А от там, де я був раніше на штурмах… Я про це спокійно розказую. Тільки коли сплю, то бувають фідбеки», — зізнається захисник.
Звати його Олександр, позивний — «Ніс», солдат. Народився у 1995 році в Костянтинівці Донецької області. Єдиний син у родині. Про батька не згадує. Про маму говорить неохоче — вона обрала «рускій мір». Посварилися ще в 2014-му, коли Олександр вступив у громадський сектор «Азову». У 2022-му стосунки остаточно обірвалися: мати стала «ждункою освободітєлєй».
У 2015-му, шукаючи заробітків, переїхав до Києва, а через два роки — в Ірпінь. До повномасштабного вторгнення працював на кондитерській фабриці.
«Бачив на власні очі, як прорвали Гостомель, як горіла вся Буча. І як залітали літаки в Ірпінь та скидали ракети. Одна прямо переді мною влетіла в будинок і розірвалася. Пів будинку — нема. Для мене це був перший шок війни», — пригадує воїн.
24 лютого керівництво фабрики виїхало, згадує хлопець. Вечірню зміну, де було майже 40 людей (здебільшого з Донеччини), попросили розійтися. Олександр теж був у цій зміні. Наступного дня мав вибиратися з Ірпеня, але не встиг — ще кілька діб жив у місті під обстрілами.
«Виїжджали машиною. Робили декілька ходок, щоб вивезти 27 жінок і трьох чоловіків. Нас постійно зупиняли російські солдати на блокпостах, обшукували кожного. У жінок забирали прикраси, телефони, гроші. Так з Ірпеня через Київ я повернувся в Костянтинівку», — розповідає Олександр.
Деякий час жив на Донеччині. Повісток не отримував, ТЦК не чіпали. Але думка про ЗСУ не полишала. Може, ще вагався б — якби не підозріла поведінка знайомого.
«Коли ми проходили блокпост в Ірпені, мій «друг» щось переговорив із росіянами. Вони йому віддали честь і відпустили. У мене тоді «лампочка засвітилася». Потім — він біля мене постійно, хоча ні в нього, ні в мене грошей не було. Аж раптом у нього — гроші, хоча не працював. Каже: брат із росії передає.
У нас були друзі в ДШВ — їжею ділилися, бо ми нічого не мали. А він їх випитував: скільки вас, де стоїте, хто де… Якось я взяв його телефон, відкрив Telegram — а там фото, кількість наших… Він знав, що я був у «Азові». Може, щось підозрював. Та що б там не було, наступного дня я пішов у ТЦК. Попросив зустріч із представниками спецслужб. Спочатку його перевіряла поліція, нічого не знайшли. А на наступний день його взяла СБУ. Знайшли все. А я пішов служити в ЗСУ. Така от у мене була мотивація. Мені не подобається ота страна «расія»», — наголошує військовий.
Олександра направили до 92-ї бригади. Хоча сам хотів у Третю штурмову — там служили знайомі з часів «Азову». Після навчань став штурмовиком, але в іншій частині. У грудні 2023-го потрапив під Куп’янськ. Згодом — на Бахмутський напрямок. Дощі, сніг, морози, вода в окопах. Отримав обмороження ніг, вибув на півтора місяці. Пройшов лікування — і навесні знову на позиції.
«Тоді як заходили: п’ять днів в окопах, п’ять днів відпочиваєш. І на третій заход — масові штурми. Зранку, 3 березня, нашому відділенню дали «зелене світло» на відкат. Пішли полем, треба було ще й евакуювати «двохсотих». Над нами — ворожий дрон. Спершу міни падали далеко. А потім якийсь ас сів за міномет: почали лягати дуже близько. Я заліг у вирву. Повернув голову вправо — і просто біля мене влітає міна.
Промовив: «Боженько, дай останній шанс!» Удар. Ламає грудну клітку, пробиває легеню, відриває ніс, ламає щелепу. Від болю мене відключило. Минуло хвилин 10–12. Прийшов до тями — живий. Боженька дав шанс. Вколов собі трофейний знеболювальний — і кровотеча зупинилась. Побратими витягли на евакуацію. Уяви, як моє обличчя залякувало тих, хто мене бачив».
Дніпро, Вінниця. Не всі уламки вдалося витягти — частина врослася в кістки. У свої неповні 30 років він втратив майже всі зуби. Не може дихати через ніс. Частина щелепи — відсутня. Під час відпустки за станом здоров’я його викликали назад у бригаду — як інструктора. Потрібен був хтось, хто власним прикладом покаже: український дух не зламати.
А потім — знову штурми. Межа Харківщини і Брянщини. Курськ. Команди «вперед», «відступити». Вибухи. Стрілянина. Старі рани не давали спокою.
У снах — спогади. Він просився на реабілітацію. З командирами — конфлікти. Опинився в СЗЧ. Сам шукав психологів. Проходив адаптацію в приватних центрах. Сам оплачував обстеження, бо офіційно був не в строю.
Він хотів повернутись. Але в частинах відмовляли, глянувши на обличчя. Та таки добився свого. За порадою знайомого поїхав у відповідний резервний батальйон. А звідти — в 10-ту ОГШБр «Едельвейс».
«Приїхала дівчина з „Едельвейсу“. Каже: треба стрільця на кулемет. А я ж маю досвід — стріляв із різних крупнокаліберних. Кажу їй: є проблеми зі здоров’ям, був конфлікт у попередній частині… Але все нормально. Із зими я тут, у мотопіхотному батальйоні „Десятки“. Мені тут подобається», — посміхається боєць.
Сьогодні Олександр знову на передовій — воює, захищає нас. Але наслідки поранення нагадують про себе щодня. Він досі не може дихати через ніс, частина щелепи зруйнована, біль посилюється з кожним місяцем. Йому потрібна допомога медиків-спеціалістів — зокрема щелепно-лицевих хірургів, які могли б відновити пошкоджену кісткову структуру. Усіх, хто може надати таку допомогу, просимо звертатися за контактами редакції «Вечірній Київ»: (044) 298-09-31[email protected].
Також читайте вражаючу історію ветерана Тараса Козуба, чия музика звучить як Україна — «Зробив власноруч ортез, щоб знову грати на лірі».
Назар НАДЖОГА для «Вечірній Київ»
