Замовні політичні вбивства – це традиційний почерк Москви. Кремль ніколи не цінував життя простих солдатів. Але завжди намагався берегти кілерів-професіоналів зі спецслужб. Тому не гребував нагодою вкласти пістолет у руки корисних ідіотів, готових здійснити вбивство знакових осіб. За гроші чи з інших мотивів. Щось схоже відбулося 30 серпня у Львові, коли вісім куль вбивці обірвали життя народного депутата, ексспікера Верховної Ради України Андрія Парубія.
Коли громадськість через 36 годин дізналася про затримання підозрюваного у вбивстві, то сприйняла цю новину доволі обережно. Через певні причини українці не звикли дуже довіряти правоохоронцям. Тому така реакція була очікувана. Рівень недовіри ще більше зріс, коли затриманий чоловік почав давати перші свідчення та спробував пояснити мотиви злочину. Підозрюваний Михайло Сцельніков виявився мешканцем Львова. Чоловік зовсім не був схожий на професійного вбивцю. Проте поводився досить упевнено. Він заявив журналістам, що злочин скоїв свідомо. Мовляв, це була його особиста помста українській владі. Також Сцельніков запевнив, що вирішив вбити Андрія Парубія просто тому, що той мешкав поруч в одному місті.
Підозрюваний також озвучив свою мрію: потрапити у список обміну і виїхати на підконтрольну Росії територію, щоб шукати тіло загиблого у травні 2023 року під Бахмутом сина. Водночас чоловік відкинув версію, що його шантажували російські спецслужби.
Перші свідчення Михайла Сцельнікова, м'яко кажучи, виглядали дивно. У них було мало логіки, проте багато абсурдної алогічності. Образ «люблячого батька», який заради тіла свого сина вирішив вбити відомого українського політика, не викликав довіри. Слова про «особисту помсту» лунали безглуздо. Якщо Сцельніков поставив за мету помститися, то чому обрав жертвою народного депутата, відомого своєю патріотичною позицією? Його син з позивним «Лемберг» загинув від рук російських загарбників. А ймовірний убивця вирішив розстріляти за це українського державного діяча. Та ще й того, який останні п’ять років майже не світився як політик, хоча й був народним депутатом. Виглядає доволі дико.
Та згодом стали відомі деякі деталі, які частково пояснюють можливі мотиви підозрюваного. З’ясувалося, що Михайло Сцельніков насправді не брав участі у вихованні сина і пішов зі сім’ї ще 1998 року. Він ніколи не був патріотом України і вкрай негативно відреагував на рішення сина піти воювати проти російських загарбників. Коли його син Михайло-Віктор «Лемберг» зник під Бахмутом, біологічний батько не проявив значного інтересу. І його поведінку точно не можна було трактувати як поведінку вбитої горем людини.
Навіть якщо будуть надані беззаперечні докази вини Михайла Сцельнікова, знайдуться ті, хто сумніватиметься. Бо, дійсно, злочин корінного львів’янина важко пояснити з точки зору здорового глузду чи простої логіки. Але насправді все може бути значно банальніше. І затриманий справді є вбивцею Андрія Парубія.
Найпростіше вчинок вбивці можна пояснити бажанням добре заробити. Ми не знаємо, що пообіцяли за вбивство Парубія російські спецслужби. Але вони могли заплатити досить високу ціну. Також на користь російського сліду опосередковано може вказувати політична упередженість затриманого до України. Невідомо, як далеко зайшли його антипатії до українського політикуму. Можливо, у глибині душі Сцельніков просто ненавидів усіх патріотів чи представників окремих політичних сил. А може, навіть сподівався на прихід російських військ. Очевидно одне: наявність такого світогляду, безперечно, відкриває гарну лазівку російському ФСБ для вербування, ідейної обробки і налагодження подальшої співпраці.
Попри всі спроби протидії, Кремль досяг серйозного успіху в маніпуляції суспільною свідомістю українців. Справа не лише в наявності в Україні потужної «п’ятої колони», яка завжди була поживним середовищем для вербування російських агентів і шпигунів. РФ діє хитріше та підступніше. Використовуючи природню схильність наших громадян критично ставитися до влади, Москва зуміла певною мірою змістити фокус суспільного невдоволення війною. І досягла відчутного успіху в делегітимізації українських політичних діячів і посадовців. От тільки сталося це не тепер, а значно раніше.
Пригадаймо часи президентства Петра Порошенка. До цього політика є справді багато претензій. І багато з них обґрунтовані. Але у глибинному суспільстві дуже популярною була дещо крамольна думка: Порошенко персонально зацікавлений у продовженні війни з Росією і не хоче її припиняти. У суспільстві в період 2014-2019 років відбувалася дивна трансформація. Багато українців зазнали світоглядної дезорієнтації і применшували винуватість Москви у військовій агресії проти України. Коли в листопаді 2018 року російські сили в анексованому Криму захопили три українські військові кораблі – катери «Бердянськ», «Нікополь» та буксир «Яни Капу», а також затримали 24 українських моряків після обстрілу в районі Керченської протоки, багато хто поклав головну провину за інцидент на Порошенка. Цю світоглядну деформацію можна назвати висловом «потрібно просто перестати стріляти». Дійшло до того, що частина українців в емоційному пориві почала покладати головну провину за тліючий конфлікт на Донбасі не на Путіна, а на українську владу.
Хоча зараз немає відкритих досліджень на таку специфічну тему, але можливо, що якась частина глибинного суспільства вважає українську владу відповідальною чи частково відповідальною за війну, що триває. І подумки звинувачує її в тому, що війна не припиняється. Мовляв, якби українські політики хотіли, то можна було б уже давно якось домовитися з Путіним і все це припинити. Особисті трагедії, пережиті травми і несправедливості теж впливають на світогляд. Так з’являється прошарок людей, з якими можна теоретично попрацювати і спробувати завербувати. Що і робить Кремль. А ще ж є представники різних неблагополучних соціальних прошарків населення, яких можна використати наосліп…
Українську владу є за що не любити. Її можна критикувати за погану підготовку до війни, невисокий професіоналізм чи за корупцію. Але коли в уяві когось українська влада набуває більш демонічних рис, ніж російська, коли людина втрачає причинно-наслідковий зв'язок у трактуванні трагічних подій, коли не розуміє, хто винен у війні, це означає: вона стає потенційним претендентом на роль корисного ідіота. А саме такі ідіоти потрібні Кремлю для реалізації злочинних намірів та підриву українського суспільства зсередини.
