Ще у 2014 році Артем Тимченко хотів добровольцем боронити країну, але тоді його не взяли до армії через відсутність строкової служби. Але через рік відважному чоловіку таки вдалось потрапити до війська, з тих пір він мужньо тримав оборону у складі 25-ої бригади десантно-штурмових військ. За плечима у бійця численні бойові виходи, участь у воєнних діях на найстрашніших ділянках фронту. У квітні 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки захисник з позивним «Тім» загинув. Йому навіки 37 років…
- Артем стовідсотково народився під зіркою, яка сформувала конкретну місію його подальшого життя, — розповідає «ФАКТАМ» Оксана Шабас, авторка арт-проєкту «Наші», на створення якого її надихнув Артем Тимченко, з яким вона познайомилася під час волонтерських поїздок на схід. — Було декілька випадків, коли смерть підходила дуже близько до цього хлопця, але він сильно був потрібен нашій країні. На нього чекала доля справжнього воїна, який об’єднував регіони та знаходив справжніх українців. Військовий шлях його розпочався на Донеччині, там він і закінчився.
Артем навчався в Запорізькій спеціалізованій школі № 72. Закінчив її з четвірками та п’ятірками — сучасні 9−12 балів. Артем безмежно любив тварин, природу, цікавився історичними артефактами, пам’ятками культури та історією України… Він був дуже близьким із братом Денисом. Часто хлопці ходили в походи. Вчителька їх вчила правилам виживання в екстремальних умовах.
- У школі Артем завжди мав свою власну думку і весь час її відстоював. Цим вдався в мене, — каже «ФАКТАМ» мама героя Надія Тимченко. — Син вчився в українському класі, чудово володів українською. Проте у побуті ми спілкувались російською, але в якийсь момент вже «припекло», й ми перейшли виключно на солов’їну… Після школи син вступив до машинобудівного інституту, нині це Національний університет «Запорізька політехніка». Закінчив інженерно-фізичний факультет за спеціальністю «Металургія». Через півтора роки покинув — не його. Далі займався будівельними роботами. Якось хрещений батько Артема розповів, що є посада у поліції охорони. Це стало для нього поштовхом до подальшого визначення себе, як захисника.
У 2014 році Артем разом із батьком добровільно йдуть до військкомату, але за попередніми даними медкомісії Артем не був придатним, а батька не взяли через вік. Але вже у 2015 році Артем знову опинився у військкоматі. Пройшов підготовку і зрештою потрапив до 25-ої бригади ДШВ. Мав посаду заступника командира бойової машини.
- Артем прагнув бути на захисті України. Був патріотом і ми його у цьому всіляко підтримували. Він — людина, яка завжди тримала слово і ніколи не зраджувала людей, особливо тих, яких він цінував! — каже мама. — Принцип, якому він слідував все життя — «жоден політик, жодна влада не дасть тобі могутньої держави, доки ти не станеш будувати її сам. Це боротьба та праця кожного. Якщо мене запитають, що я зробив для України, я знаю, що відповісти!»
Оксана Шабас згадує — захисник завжди був веселий, мав безліч друзів та знайомих.
- Щоб не трапилося, який би у тебе не був паскудний настрій, Артем за секунду міг змінити твій день. Ти ніколи нічого не міг приховати від цього хлопця. Він завжди все відчував! Знаєте, не знаю, який у нього рівень запам’ятовування був, але крізь таку кількість знайомих, він ніколи не забував, яке ти маєш значення не тільки для нього, а й для всієї України!
Востаннє батьки Артема бачили сина на його день народження 11 лютого 2022 року. Далі повномасштабна війна і лише телефонний зв'язок. 1 квітня 2022 року загинули найкращі друзі Артема — Станіслав Гринь і Сергій Сонич. Це дуже вразило небайдуже серце Артема, він дуже переживав, хоча й намагався приховати це. До речі, брат Артема, Денис теж добровільно захищав країну з 2022 року.
- У середині квітня у Волновасі під час виконання бойової задачі Артем з побратимами потрапили в часткове оточення. Частина воїнів зуміли вийти, а ось «Тім» з побратимами залишились. У них були проблеми із зв’язком. На щастя, Артем вивів хлопців, — додає Оксана Шабас. — За цю бойову операцію воїн 13 квітня 2022 року отримав орден «За мужність» 3-го ступеня, а вже 17 квітня Артем загинув при виконанні бойового завдання біля Авдіівки. Про те, що Артем загинув, батьки дізналися лише через тиждень. Тривога підступала кожного дня, бо син не виходив на зв'язок. Артем ніколи не хотів турбувати сім’ю та не залишив ніяких контактів, якщо… Але батьки сина зробили усе, щоб дитина повернулася додому.
Захисника поховали у Запоріжжі з усіма військовими почестями на Кушугумському цвинтарі. Портрет та історія Артема розміщені в електронній книзі пам’яті на Алеї Слави біля мерії. Крім того, воїна увіковічнили у Дніпрі — там створили пам’ятну інсталяцію, де на деревах знаходяться дзвіночки з іменами загиблих Героїв. Тривають роботи по встановленню пам’ятника, на якому буде портрет Артема, намальований Оксаною Шабас. Батьки воїна приїжджали у Полтаву на презентацію арт-проєкту вшанування Героїв.
- З батьками Артема, на жаль, ми познайомилися, коли «Тіма» не стало. Але я знаю, що не смерть сина звела нас, а велика любов до нього. Знаєте, він завжди цінував моє мистецтво, всю творчу роботу. Він мріяв про цей проєкт і хотів, щоб народ України вшановував Героїв, які з нами і які вже доглядають за нами з Небес.
Артем був тією людиною, яка завжди тримала слово. Він єдиний у моєму житті, хто ніколи не сумнівався у важливості перемоги, поверненні мого краю і того, що такі люди, як я, які втратили нормальне життя, заслуговують на повагу та вільне повітря. Він завжди був, є та буде тим промінцем світла, який надавав мені сили боротися та жити далі. Поруч з ним кожна людина ставала щасливою і я рада, що була однією з цих людей. Я теж виконаю свою обіцянку йому: буду вшановувати Героїв та буду розповідати про найпрекраснішого Героя мого Донбасу.
Артеме, ти завжди будеш моїм героєм! І я, у свою чергу, завжди буду підтримувати батьків Артема, бо лишитися такого сина та такої людини — це лишитися серцебиття, ти наче живий, але крил більше немає, і політ, на який тебе заряджав Артем, більше ніколи не відбудеться.
Раніше «ФАКТИ» публікували історію захисника із Запоріжжя, яку розповіла його дружина: «Того дня кулемет Сергія кілька разів падав із лафета — погана прикмета».
