51-річний музикант, педагог, майстер старосвітських інструментів, а з 2023-го року — ще й воїн 47-ї окремої механізованої бригади «Магура» Тарас Козуб — не герой з кіно. Він — герой з українського сьогодення.

Тарас втратив руку під час штурму на Запорізькому напрямку, але не дозволив цій втраті зламати себе. Навпаки — вона стала точкою нового народження.

«Я не схожий на вікінга — худий, невисокий, і мені вже за п’ятдесят, — посміхається Тарас. — Але коли почалась повномасштабна війна, я не міг залишатися вдома. Коли з села забирають молодих хлопців, хтось має стати поряд. Я сам подзвонив у військкомат, бо знав — мушу захистити Україну».

Попри педагогічну відстрочку він добровільно пішов у піхоту. Пройшов навчання в Естонії. І потрапив на передову.

Музика в житті Тараса — не хобі. Це — спадковість, вкорінена глибше за гени.

Його дід був столяром. Майстер на всі руки, якого знали в усьому селі. У кожній хаті — чи то двері, чи ослін, чи вікно — було щось зроблене його руками. А ще в дідовій майстерні, серед запаху стружки й смоли, висіли старі, мовчазні цимбали без струн.

«Я постійно на них дивився, як на щось особливе. Вони вже давно не грали, але звучали в мені», — згадує співбесідник.

Його батько — художник-самоук, який змалку мріяв про мистецтво, але залишився в селі. Малював ікони, копії картин, виготовляв фарби — із кольорових олівців і олії. А ще — разом із сином створював музичні інструменти.

«Пам’ятаю, як тато поставив мені біля груби нову заготовку — робив гітару. Стружка летіла просто в каструлі з їжею. Але мама мовчала. Вона знала: це про любов».

З часом хлопець створив власний гурт, сам виготовляв гітари, а у 1996 році поїхав вчитись до Петербурга. Там вивчав живопис і мозаїку.

«Я закінчив педагогічне училище, викладав у школі працю й креслення. А потім нас направили на семінар до Києва, і саме там я познайомився з художниками з Петербурга. Вони побачили мої роботи й запропонували поїхати до них навчатися — живопису й мозаїці.

Коли приїхав, спершу просто допомагав готувати матеріали в майстерні, працював під керівництвом художника. Потім поступово втягнувся. Я там прожив 14 років. Інший світ, інша школа, інші люди. Але я завжди знав, що повернуся. Мені було важливо навчитися ремеслу, а потім повернути його сюди — додому».

У Петербурзі Тарас одружився. Але в Україну повернувся сам. Його дружина Ірина залишилася у місті. Та ненадовго. Не чекаючи довгих розмов і вагань, вона зібрала речі й вирушила за чоловіком — не в інше місто, а в зовсім інший світ: у тишу сільського життя, де все доводиться починати з нуля.

В українському селі Ірина взялася за господарство. В інтернеті вивчила, як доглядати індиків, сама облаштувала простір, навчилася дбати про тварин і землю. Її день став наповнений роботою, але й чітким розумінням: вона на своєму місці.

А Тарас тим часом повернувся до того, що залишилося для нього символом дому — до майстерні свого батька. Там, у дерев’яних заготовках, чекала незавершена мрія. Перед смертю батько вирізав три основи для цимбалів — по одній для кожного з трьох синів.

Майстер вирішив завершити те, що колись почалося в родинній майстерні. І знову взяв до рук дерево, інструменти — і звук.

Також Тарас почав викладати у коледжі кобзарського мистецтва. Він ремонтував бандури, відновлював кобзи, власноруч створював нові інструменти — з душею, точністю і повагою до традиції.

На його рахунку — ліри, кобзи і бандури. А ще — торбан. Цей інструмент в Україні майже зник, його рідко виготовляли навіть у кобзарських майстернях.

«Складний у будові, вибагливий у звучанні, торбан вважався колись „панським“ інструментом — не для широкого загалу. Тому торбан — це вершина моєї творчості. Але в Україні це, на жаль, не цінується. Працюєш над виготовленням десь пів року, а ціна — тисячу доларів», — каже співбесідник.

Попри труднощі, музика продовжувала бути медитацією, сенсом і можливістю збереження української культурної спадщини.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тарас одразу звернувся до військкомату. Але його не взяли — на той момент він викладав у коледжі й мав офіційну відстрочку.

«Із села вибирають молодих хлопців, а я ж не буду вдома сидіти. Я на вікінга, звісно, не схожий, плюс 50 років. Тому на початку мене не брали. Але я дзвонив у військкомат, просився. Не міг просто спостерігати збоку», — згадує він.

Попри відмову, чоловік почав сам готуватись: кинув палити, зайнявся спортом, відновив навички поводження зі зброєю. Каже, що з дитинства мав до цього підготовку — його батько був єгерем, а в радянській школі ще існувала початкова військова підготовка.

«У нас у селі, в Стайках, був тир, була вогнепальна зброя. Ми проводили стрільби, і я мав непогані навички. Територія дозволяла створити полігон — і ми ним користувалися».

У 2023 році, після численних звернень, Тараса таки мобілізували. Спершу він пройшов навчання в Естонії, а згодом був направлений на Запорізький напрямок у лавах 25-го окремого штурмового батальйону 47-ї бригади «Магура».

«Я був у піхоті, ходив на штурми. Це була завершальна стадія контрнаступу», — пояснює захисник.

4 вересня 2023 року, під час бойового завдання поблизу села Роботине на Запорізькому напрямку, Тарас Козуб дістав важке поранення. Завданням його групи був вихід на позиції, які вже перебували під контролем російських військ — у лісосмузі за населеним пунктом.

Спочатку Тарас отримав кілька кульових поранень: у ноги та шию. Каже, в таких умовах працюють не емоції, а лише навички.

«Свідомість просто вимикається. Ти дієш автоматично. Побратим перев’язав простріляні ноги. Куля зайшла в шию, але ми її тоді не побачили — просто забинтували. Про те, що вона лишилась у тілі, сказали вже лікарі у Києві — куля „засвітилася“ на флюорографії».

Під час бою, коли вони з побратимом вже були поранені, з’явилися ворожі дрони. Один з них влучив Тарасові в ліву руку.

«Рука — перебита. Спочатку я ще сподівався, що турнікет допоможе. Побратим тампонував, я тримав турнікет. Але коли спробували роздивитися — стало ясно, що кістка розвалена».

Військовий зізнається, що його врятувало те, що він встиг впасти в окоп і прикрити голову руками. Вибух зачепив лицьову кістку, однак уламок був невеликий.

«Для мене головне було, що я бачу. Бо вибух був буквально під головою. Добре, що заряд був невеликий — не вбило, а тільки переламало кістку».

Після бою разом із побратимом Тарас самотужки дістався до своїх. Евакуаційна група виносила важчих поранених. Дорога назад тривала близько шести годин — під постійними обстрілами.

«Пам’ятаю, незадовго до того дня дружина передала сушений кизил. Я з нього заварив міцного чаю напередодні і ще два літри взяв із собою. Напився того чаю так, що, здається, саме він мене врятував — бо я не втратив свідомості й дістався до наших сам, попри поранення. Він спрацював, як енергетик і тримав мене».

Після поранення Тарасу Козубу надали першу допомогу в стабілізаційному пункті, згодом прооперували в Запоріжжі. Подальше лікування проходив у Дніпрі. Через важке поранення ліву руку довелося ампутувати.

Тоді постало питання протезування. Його включили до державної програми, але вже на першому етапі з’ясувалося: стандартний протез не підходить.

«У мене ампутація висока, а рука — худа. Щоб протез був стабільним, потрібна міцна культя (частина кінцівки, яка залишається після ампутації — ред.). У моєму випадку він просто не тримається — нестабільний, некерований».

Розглядали й більш радикальне рішення — остеоінтеграцію — це титановий імплант у кістку, який дозляє кріпити протез безпосередньо до скелета. Але Тарас відмовився.

«Мене хотіли включити в програму з остеопротезування. Але я сам не дуже хотів. Там зона постійного ризику зараження, її потрібно щодня обробляти. А я ж не планую сидіти — я буду працювати: зі станками, з сокирою, з вібраційним інструментом. Для мене це небезпечно. Такий протез — це 50 на 50, а мені потрібен робочий інструмент, а не символ».

Тоді Тарас вирішив створити власний ортез — простий, але функціональний.

«Я взяв бандаж для плеча, на нього прикріпили дощечку на липучці, а до дощечки — ричажок, який вже працює».

Тарас зізнається, що образа за те, що швидко вивели зі служби після поранення, у ньому залишилася. Але натомість він повернувся до того, що для нього найважливіше — звуку.

«Я не маю претензій — просто є незакритий гештальт. Але я вигадливий. Якщо хочеш — тебе ніхто не зупинить. Якщо я хочу грати — я буду це робити. Рукою, протезом… байдуже. Я все одно створюватиму музику».

Сьогодні Тарас грає у Театрі ветеранів. Створює гіпсові барельєфи із зображеннями козаків. А ще за допомогою музики збирає кошти на пікап для взводу безпілотних авіаційних комплексів 142-ї окремої механізованої бригади.

Його пісня — не для сцени. А для країни.

«Я не маю до нікого претензій. Я в строю. Просто трохи по-іншому», — підсумовує він.

Історія Тараса Козуба — це не просто біографія воїна. Це розповідь про людину, яка втратила руку, але не здатність любити, творити, вірити й звучати. Його музика — не фон. Це пам’ять. Це сила. Це надія. Його гру хочеться слухати, стоячи.

Долучитися до збору на пікап для 142-ї бригади можна за цим посиланням.

У матеріалі використані фото з архіву Тараса Козуба.

Також читайте на «Вечірньому Києві»:

Сніжана БОЖОК, фото Даша ГРИШИНА «Вечірній Київ»