Кажуть, що люди похилого віку, як діти: незграбні, уразливі, неуважні і розсіяні. За ними потрібен постійний нагляд. Самі вони, на жаль, не завжди можуть подбати про себе. Людям поважного віку допомагають соціальні працівники, але й самі ветерани найчастіше виявляють неабияку силу волі та жагу до життя. Про те, як дніпрянам допомагають боротися зі старістю, розповість «Наше місто».
У квартирі пенсіонерки Майї Симонової, як у музеї. Шикарна колекція порцелянових статуеток відразу впадає у вічі. Втім, це не лише гарні фігурки, а й своєрідні пам’ятні знаки, що відтворюють ті чи інші події минулого.
– У 1960-х мама подарувала чарівного коника, – розповідає Майя Кирилівна. – Він мені дуже сподобався. Потім купила щонайменше чудового тигра. А 1966-го подарувала моїй дочці – своїй онуці фігурку Ромео та Джульєтти. З цього і почалося моє захоплення порцеляною. Потім уже знайомі привозили різні статуетки звідусіль. Ну а деякі фігурки купувала сама. Якось зайшли з чоловіком у магазин, а я йому кажу: «Толя, я так хочу подарунок до 8 березня”. Він мені й купив коричневого песика. Принадність! Пам’ять на все життя.
Старовинні порцелянові композиції – чудовий тренінг для пам’яті. Дивишся – згадуєш. Вони, як легкі хмаринки, стрибаючи по яких, можна легко пересуватися в часі і дійти до самого дитинства.
– Моя мама працювала збирачем труб на заводі Петровського, а батько був співробітником НКВС, – згадує Майя Симонова. – Мене, єдину дитину в сім’ї, звичайно, дуже любили та балували. Мама шила для мене гарні сукні. А я, звісно, хотіла бути наймоднішою. Якось, коли була сама вдома, взяла губну помаду, зеленку, і взагалі все, що потрапила під руку і почала себе прикрашати. Помада мені сподобалася найбільше.
Але реальне життя виявилося не барвистим і радісним. Друга світова війна, евакуація, голодне дитинство.
– Пам’ятаю свою першу вчительку Марію Петрівну, – розповідає співрозмовниця. – Добра, уважна та дуже ввічлива. Уся з минулого часу. Ми її дуже шкодували. До якогось свята наш клас подарував їй півлітрову пляшечку олії. Марія Петрівна була рада та щаслива.
Майя Кирилівна закінчила фельдшерсько-акушерське відділення залізничного медучилища, вийшла заміж, народила двох дітей. На жаль, померли чоловік та син. Сьогодні 87-річна дніпрянка не лише бабуся, а й прабабуся. Правнучці Віталіні зараз 16.
Їй боляче і сумно, що, переживши одну війну, вона зараз переживає другу.
– Дуже важко, коли чую сирени та вибухи, – каже співрозмовниця. – Але що робити? Кажу собі: «Майє Кирилівно, не падай духом. Живи далі!».
– Багато читаю, – констатує Майя Симонова. – Взагалі віддаю перевагу не телевізору та ютубу, а книжкам. Читати – найкращий спосіб старіти повільніше. Допомагає моя колекція. Витираю пил з фігурок – відволікаюся і розминаю руки. Якась гімнастика!
А ще літній дніпрянці дуже допомагає соціальний працівник Ольга Демидова.
– З Майєю Кирилівною разом уже 13 років, – стверджує Ольга. – Я допомагаю їй, а вона – мені. Іноді нагадує, що я забуваю купити в магазині. А ще ділиться своїми заповітними кулінарними рецептами, завдяки яким мені вдається залишатися стрункою та витонченою.
14 травня ветерану Другої світової війни Івану Ніколенкові виповнилося 100 років. Минуле у кавалера ордена Червоної Зірки та численних медалей бойове. На війні наш земляк був снайпером.
– У 1941-му закінчив сьомий клас і, між іншим, з похвальним листом, – розповідає дніпрянин. – Роком пізніше на фронті, 1942-го, загинув батько. Того ж року я записався добровольцем. Поступив хитро: матері нічого не сказав, прийшов у військкомат і попросився до військового училища. Мене направили до снайперської школи і через пів року я став непоганим стрільцем.
Снайперські здібності нашого земляка підтверджує витяг з нагородного листа до бойового: «Гвардії молодший лейтенант Іван Ніколенко, беручи участь у спекотних боях 1943 року на річці Міус на посаді снайпера, знищив три вогневі точки та сімнадцять солдатів противника. В одному з боїв товариш Ніколенко знищив вогневу точку супротивника, чим забезпечив наступ уперед».
На війні Іван Сергійович був тяжко поранений та отримав інвалідність, але продовжував жити повноцінним життям.
– У батька інвалідність першої групи ще з війни, – зазначає дочка Наталя. – У нього перебиті ступні обох ніг, але це не завадило йому викладати початкову військову підготовку у школі, керувати машиною. Причина – залізна воля та рішучий характер. Він кадровий військовий та його слово – закон для нього самого. У 45 років він відмовився від куріння. Раз і назавжди. В один день! За кермом був до 95 років. Потім стало погано з зором.
Сьогодні колишній снайпер нічого не бачить, але офіцерській дисципліні залишився вірний.
– За останні півтора року тато повністю втратив зір, але не бадьорість духу, – продовжує Наталія. – Прокидається і засинає він строго за своїм внутрішнім розкладом. Чітко виконує все, що йому потрібно. Вранці – склянка теплої води, легка гімнастика. У батька чудова пам’ять, як у школяра-відмінника. А ще тато після 80 живе за своїм суворим життєвим планом: за п’ятирічками. До 85 зробити те, а до 90 – ще щось. Нині, щоправда, із п’яти перейшов на дворічки. Найближча мета – дожити до 102. І обов’язково до Перемоги!
Світлана Тисячна народилася на хуторі Водяне Синельниківського району. Каже, що діти у селі дорослішають раніше: у великому господарстві завжди і всім робота знайдеться.
– Рідного батька свого я ніколи не бачила, і так вийшло, що у мами навіть фотографії його не залишилося, – розповідає дніпрянка. – Батько працював головою великого колгоспу і коли розпочалася Друга світова війна йому доручили евакуювати худобу на схід. Вони всією родиною туди евакуювалися. А потім мама повернулася, а батько там залишився. Розійшлися долі. Тож мене виховувала одна мама Марія Трохимівна. Вона працювала вчителькою і була дуже вольовою жінкою. Цю її рису я успадкувала. Я рано навчилася доїти корову і оскільки мамі було ніколи цим займатися, довелося мені самій отримувати молоко. Бабуся давала завдання: нарвати трави – нагодувати свиней. Та багато й інших клопотів було.
Така щоденна сільська праця не тільки загартовує волю і характер, але формує в дитини практичне ставлення до життя. До кожного її найнесподіванішого моменту. У житті це завжди знадобиться.
Так, одного разу в рідному селі маленька Світлана зустрілася з вовком. Як Червона Шапочка у казці.
– Ішла я повз якусь посадку і раптом помічаю великого сірого собаку, – згадує співрозмовниця. – І тут розумію, що то вовк. Злякалася, звісно. Я дивлюся на нього, а він на мене. Такі диваки. А потім подумала: якщо опущу очі, він подумає, що я боюся його і може напасти. Та й завзято дивилася на сірого хижака. І незабаром він відвернувся і втік.
Навчалася смілива сільська трудівниця добре і навіть чудово. Школу закінчила із золотою медаллю. Цілком природно, що амбітній цілеспрямованій дівчині хотілося вчитися далі.
– З самого дитинства була мрія стати інженеркою, – продовжує Світлана Павлівна. – Приїхала до Дніпропетровська і вступила до будівельного інституту. У той рік медалісти не користувалися пільгами. Складала всі п’ять іспитів. Після першої фізики викладач мені сказав: “Молодець, дівчинко, все вивчила!”.
Доросле життя дніпрянки складалося непогано. З відзнакою закінчила інститут, багато років пропрацювала у проектному інституті. Проєктувала, зокрема Криворізьку доменну піч. Вийшла заміж за чудову людину.
– Мій чоловік, Владислав Петрович, золота голова, – розповідає Світлана Тисячна. – Ходяча енциклопедія. З відзнакою закінчив інститут та аспірантуру. Захистив кандидатську. Викладав у металургійному інституті. Але, на жаль, серйозно захворів. Хвороба Паркінсона. Помирав дуже важко. Перед смертю мову втрачав. 2023-го його не стало. Своїх дітей ми не мали – всиновили хлопчика. Хороший такий хлопчик був у дитинстві: чуйний, відкритий, добрий. Але в юності у нього виявилася шизофренія. Мабуть, спадкова. Нині він в інтернаті. Я із сином спілкуюся, посилки йому іноді передаю.
Так сталося, що Світлана Павлівна лишилася сама. Близьких родичів вона не має. Таке життя – вже випробування. Особливо коли тобі не 28, а 82. Що допомагає не впасти в повну самотність і жити далі?
– Я зрозуміла, що у літньому віці не треба боятися фізичних навантажень, – стверджує пенсіонерка. – Бо, якщо ти будеш надто шкодувати, ще швидше станеш слабким кволим, немічним. Потрібно витягувати себе. Робити все, що можеш. Не завжди виходить. Буває, що падаєш від безсилля. Думаєш: все, кінець. Але відпочинеш кілька днів і знову за роботу! Звісно, соцпрацівники допомагають. Не уявляю, як би без них обходилась. Але обов’язково щось треба робити й самій. Зневіра ніколи нікому не допомогла.
А ще Світлану Павлівну рятують кактуси, якими вона захопилася кілька років тому.
– Не можу сказати, що характер у мене такий вже колючий, хоча за гороскопом я скорпіон, – зазначає Світлана Тисячна. – Але піклуватися про ці чудові рослини дуже подобається. І вони дякують мені, радуючи яскравими прекрасними квітами.
Дніпровський журналіст Анатолій Косий колегам відомий як один із найкращих знавців футболу в Україні. А вже про чемпіонські роки «Дніпра» Анатолій Миколайович знає все! Його по праву можна назвати співучасником найгучніших футбольних перемог Дніпра-Дніпропетровська.
Та й сам він завжди бадьорий і спортивний. Оптиміст від голови до п’ят. Жодну вродливу жінку поглядом не пропустить.
Але час іде, годинник цокає. Відзначив спортивний журналіст 60-річний ювілей, згодом 70-річний. Виповнилося йому 80 і вже 85. Зараз, як каже сам Анатолій Миколайович, йому «86 з половиною». Як вдається залишатися бодряком у такі роки?
– Справді, з віком не хочеться перевантажувати себе надмірним спілкуванням, – розповідає Анатолій Косий. – Літні люди взагалі найчастіше замикаються у собі, у своїх проблемах, хвилюваннях, страхах. Як равлик, ховаються у своєму будиночку, куди нікому немає доступу. Але я не ховаюсь. Зустрічаюсь і спілкуюся з друзями та приятелями. Але лише з життєлюбами. Зневіри не заохочую. Насамперед, зрозуміло, у собі.
Звичайно, щоб самому залишатися життєлюбом необхідно докладати зусиль. Більше, ніж у молодості.
– У молодості захоплювався футболом, легкою атлетикою, настільним тенісом, – продовжує колега. – На стометрівці були непогані результати: за 12 секунд вибігав. Зараз, ясна річ, результати зовсім не важливі. Головне – участь! До 70 років – ранкові пробіжки. Щонайменше 40 хвилин. Коли став старшим, змінив біг на ходьбу. Намагаюся ходити щонайменше 2-3 кілометри. Тут важлива дисципліна. Потрібно не дуже шкодувати себе і, незважаючи на дощову погоду та поганий настрій, накинути пару кілометрів.
Але фізкультура ще все. Є ще душа та почуття. Відомо ж, що чоловік молодий поки його надихають гарні жінки. А коли не надихають, жодний біг не допоможе. Анатолія Миколайовича жінки надихають!
– Не жінки, а жінка, – поправляє співрозмовник. – Моя кохана жінка наповнює моє життя сонцем і щастям надає мені сили. Її звуть Ніна. У минулому вона займалася гімнастикою, а зараз живе та працює тренеркою в Італії. Зустрічаємося ми, на жаль, нечасто. Але коли приїжджає Ніна, зустрічаю її червоною трояндою. Це є символом нашого почуття. Так і живу зустрічами та надіями. Від троянди до троянди.
Дніпрянка-італійка Ніна всього на кілька років молодша за нашого героя. Але коли приїжджає до коханого, вона закликає його бути більш активним та дисциплінованим.
– Це так! – усміхається дніпровський ветеран. – Ніна спуску мені не дає. Слідкує, щоб я більше рухався, не сутулився, ходив рівно і руки за спину не закладав. Контролює, щоб правильно харчувався та не хвилювався по дрібницях. Ну а я слухаюсь, – чого не зробиш заради кохання!
Офіційно на Дніпропетровщині – 127 довгожителів. Переважно – жінки. Свої історичні ювілеї відзначили 110 жінок та 17 чоловіків, які проживають у регіоні.
Найбільше наших земляків найповажнішого віку мешкають у Дніпрі, Кривому Розі та Кам’янському. Дніпро дбає про своїх довгожителів.
– На обліку у Дніпровського міського територіального центру соціального обслуговування перебуває на обліку понад 10 тис. людей поважного віку та з інвалідністю, – зазначає Ольга Мешко, директорка Дніпровського терцентру. – З них майже 6 тис. осіб отримують послугу «догляд вдома», де соціальні робітники обслуговують підопічних вдома, допомагають у побуті – приготуванні їжі, прибранні та інше. Серед таких людей віком 80 років – 40% від загальної кількості підопічних терцентру.
Робота з людьми такого поважного віку має свою специфіку. Вона вимагає не тільки професійних знань, а й великої емпатії, терпіння та розуміння. Головне – людяності, яка не прописана жодним нормативним актом. Втім, така риса корисна у будь-якій роботі та за будь-яких обставин.
Фото Володимира Федорищева, Валерія Кравченка, із архівів спікерів
Категорія: Влада, Новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Війна, Головне, Новини Дніпра
