Угорщина залишається однією з найбільш залежних від російської нафти країн Європейського Союзу – понад 50% імпорту сирої нафти тут і досі складає сорт Urals, який надходить трубопроводом "Дружба".
Така залежність багато років пояснювалася історичними й географічними обставинами: відсутністю прямого виходу до моря та тим, що два ключових НПЗ компанії MOL – у Сазхаломбатті (Угорщина) та Братиславі (Словаччина) – спроєктовані саме під російську нафту ще за часів СРСР.
Однак нова геополітична реальність і санкційний режим ЄС змушують Будапешт переглядати свої енергетичні звички.
Угорщина повинна відмовитися від використання російської сирої нафти до 2027 року.
Це завдання виглядає цілком можливим з огляду на інвестиції MOL у модернізацію – близько $500–700 млн уже вкладено для переобладнання технологічних ліній, аби перейти на переробку інших сортів нафти. Тим більше, що частка альтернативної нафти на заводах MOL вже досягла 30–40% від загального обсягу переробки.
Попри офіційні декларації, цей шлях залишається складним і дорогим. Альтернативні маршрути – через Хорватію або Україну – мають серйозні технічні, фінансові та безпекові бар’єри.
Водночас від швидкості й ефективності угорського переходу залежить і позиція України як транзитної країни, і сталість європейської санкційної архітектури.
Головна причина, чому Угорщина досі імпортує понад половину нафти з Росії, полягає у технічній спадщині.
Центральну роль тут відіграє магістральний нафтопровід "Дружба" – історичний канал постачання Urals. Через відсутність власних портів Будапешт багато років не інвестував у диверсифікацію маршрутів, роблячи ставку на дешевий російський ресурс.
Перехід на легкі сорти потребує не просто контрактів на постачання, а глибокої модернізації установок гідрокрекінгу, систем змішування та зберігання, а також оновлення портфеля технологічних рішень.
Окремо можна зауважити, що залежність сусідньої Словаччини від РФ набагато більша – 87%, за підрахунками CREA; Словаччина імпортувала 4,83 млн тонн нафти в 2024 році, з яких 4,18 млн тонн – з Росії, згідно з даними Словацького статистичного управління.
Проте, на відміну від Угорщини, Словаччина жодних намірів щодо диверсифікації навіть не анонсує. Що й зумовлює більш жорстку позицію Братислави у питаннях, які стосуються відмови від російських енергоресурсів.
Втім, успіх Угорщини у подоланні залежності від російських енергоресурсів має стати прикладом і для Словаччини. Навіть якщо на чолі країни й залишатиметься нинішній прем'єр Роберт Фіцо.
Теоретично Угорщина вже має альтернативу у вигляді Адріатичного трубопроводу JANAF через Хорватію. Цей канал здатен транспортувати до 14 млн тонн нафти на рік, але фактично Угорщина використовує його лише на 20% потужності – близько 2–2,9 млн тонн.
Поточних поставок за цим маршрутом недостатньою для задоволення сукупного попиту нафтопереробних заводів в Угорщині (8,1 млн тонн) та Словаччині (6,1 млн тонн).
Угорщина також розкритикувала поточну модернізацію 80-кілометрової ділянки нафтопроводу Сисак-Вір'є в Хорватії.
Причина проста – високі тарифи на транзит.
За інформацією угорської сторони, JANAF бере "преміальну ставку" за перекачку кожної тонни нафти, що у кілька разів перевищує середній тариф.
"Хорватія просто не є надійним транзитером. Відколи почалася війна, вони підвищили транзитні збори в п'ять разів порівняно з середньоринковими. Це унеможливило для MOL забезпечення довгострокових транспортних потужностей", – стверджує міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто.
Уряд Хорватії та оператори нафтотранспортної системи країни відкинули закиди з боку Угорщини щодо нібито браку пропускної здатності, завищених тарифів чи недовіри до Загреба як надійного партнера.
Вони наголосили, що JANAF і MOL мають багаторічну історію співпраці, під час якої обидві компанії стабільно виконували взяті на себе зобов’язання.
Відновлення нафтопроводу Одеса–Броди називають одним з найбільш обговорюваних сценаріїв диверсифікації для MOL.
Ідея проста: постачати морську нафту через порт Одеси, далі транспортувати її на північ у напрямку Бродів, а звідти – приєднатися до системи "Дружба", доставляючи сирець до угорських НПЗ. Цей маршрут міг би дати Угорщині прямий вихід на глобальний ринок сирої нафти, послабивши залежність від російської труби.
Компанія хоче отримати доступ до нафтопроводу, який пролягає від українського чорноморського порту до кордону з Польщею, що дозволить їй отримувати морські поставки від низки світових виробників, сказав Саболч Пал Сабо, старший віцепрезидент MOL з питань управління ланцюжком створення вартості.
Але саме цей сценарій викликає найбільше сумнівів. Трубопровід Одеса–Броди фактично не використовувався за прямим призначенням понад десять років і зараз перебуває у стані, який потребує капітальної реконструкції.
Крім того, сам порт Одеси – ключова точка цього маршруту – залишається під постійною загрозою обстрілів та мінної небезпеки у Чорному морі. Будь-який удар по портовій інфраструктурі може миттєво зірвати відвантаження, що фактично перетворює маршрут на нестабільний.
У підсумку для України, сценарій Одеса–Броди – це потенційне джерело транзитних доходів та аргумент у боротьбі за скорочення російських постачань у регіоні. Але водночас – це і дорогий, складний, ризиковий проєкт, який вимагає реального інвестора, підтримки ЄС і гарантій безпеки в умовах війни.
А головне – повноцінно реалізувати цей проєкт до завершення активних бойових дій навряд чи вдасться.
Ще один елемент стратегії MOL із диверсифікації постачань – це будівництво нового нафтопроводу до Сербії. На відміну від маршруту Одеса–Броди, сербський варіант менш ризикований у безпековому сенсі, адже проходить територією країн, які не мають прямої воєнної загрози.
План передбачає спорудження ділянки протяжністю близько 190 км, яка з’єднає систему "Дружба" на угорському боці з сербською інфраструктурою біля міста Новий Сад. Цей трубопровід дозволить не лише транспортувати альтернативну нафту з Сербії, а й потенційно розвантажити існуючий потік через Адріатичний напрямок і створити резервні маршрути для угорських та сербських переробних підприємств.
Вартість будівництва оцінюється приблизно у $350 млн. Проєкт планують реалізувати у два етапи: підготовка та затвердження технічної документації до кінця 2025 року, а запуск експлуатації прогнозують на 2028 рік.
За задумом уряду Угорщини, цей маршрут повинен гарантувати стабільне постачання нафти не лише для внутрішнього ринку, а й для партнерів на Балканах.
Однак сербський трубопровід не вирішує головної проблеми – заміни російської сировини.
Він здатен лише оптимізувати існуючі потоки й частково диверсифікувати джерела за рахунок перенаправлення обсягів.
Не кажучи вже про те, що сербська компанія "Нафтова індустрія Сербії" належить ПАО "Газпромнефть".
Окрім модернізації заводів і пошуку альтернативних маршрутів транспортування, MOL активно працює над залученням нових постачальників сирої нафти. Одним з ключових партнерів став Азербайджан, який має стабільні обсяги експортної нафти та прямий вихід до Чорного моря через нафтопровід Баку–Тбілісі–Джейхан (BTC).
У травні 2025 року MOL та угорська енергетична компанія MVM уклали довгострокову угоду на імпорт близько 1,2 млн барелів азербайджанської нафти на рік від родовища Shah Deniz через систему BTC.
Перша партія – близько 687 тисяч барелів – вже була доставлена через хорватський порт Омішаль у середині року.
Крім цього, MOL планує ще як мінімум два танкерних рейси щороку, що збільшить загальний обсяг постачання приблизно на 160 тисяч тонн щороку. Для компанії це невеликий, але символічно важливий крок: угода з Азербайджаном демонструє готовність переходити на альтернативні сорти сирої нафти.
Водночас азербайджанський напрям має і свої обмеження.
По-перше, це обсяг – навіть за максимального завантаження морські поставки Shah Deniz не можуть закрити більш ніж 10–15% річної потреби Угорщини в сирій нафті.
Також експерти звертають увагу, що транспортування морем передбачає складну логістику, страхування і додаткові витрати, особливо в умовах напруженості у Чорному морі.
Таким чином, азербайджанські контракти – це важливий елемент у ланцюжку диверсифікації, але поки що – радше символічний крок, ніж реальна заміна великих обсягів російської нафти.
Відхід Угорщини з російської нафтової залежності – питання бажання, часу й грошей, але цілком розв’язуване.
Як підкреслює гендиректор MOL Золтан Гернаді, повна відмова від Urals може коштувати Угорщині $500–600 млн, які потрібні для переобладнання заводів, адаптації логістики й переукладання контрактів.
Важливий нюанс: відповідні оцінки стосуються сценарію збереження обсягів продажів нафтопродуктів та поточної частки ринку угорських нафтопереробних заводів в Центральній Європі.
Аналітики Центру східних досліджень OSW додають: усі альтернативи – чи то Адріатичний маршрут через JANAF, чи то новий сербський трубопровід – мають вузькі місця у тарифах, термінах і політичних домовленостях.
З іншого боку, доволі непослідовна та непевна критика Адріатичного маршруту дозволяє припустити, що Угорщина затрималася із диверсифікацією й тримає "виняток" для себе як важіль у діалозі з ЄС. Це створює ризик для європейської енергетичної безпеки.
Поки Угорщина користується "Дружбою", санкційна політика ЄС має уразливе місце.
Втім, попри ці ризики, більшість оглядачів визнають: зупинити перехід неможливо.
Зміни вже запущено – часткова модернізація заводів, угоди з Азербайджаном, планування сербського маршруту – усе це робить сценарій відмови від Urals реальним. Питання лише у швидкості, цінах і тому, хто готовий допомогти закрити "технічний і фінансовий розрив".
Якщо Брюссель прагне реально відрізати російську нафту від ринку Центральної Європи, потрібна чітка умова: фінансова допомога Угорщині й MOL має супроводжуватися жорстким зобов’язанням перейти на альтернативну нафту.
Можливі й інші сценарії в умовах регульованої конкуренції, коли нафтопереробні заводи MOL почнуть втрачати можливості збуту для своїх нафтопродуктів, вироблених з російської нафти, а їхнє місце на ринку будуть займати інші виробники в регіоні, що успішно перейшли на альтернативні джерела поставок нафти (Польща, Чехія).
Тож завдання очевидне: Київ і Брюссель мають діяти синхронно, щоб зробити перехід Угорщини на альтернативні поставки нафти реальним, а не символічним.
Це означає – тиснути, захищати конкуренцію на ринку нафтопродуктів та нагадувати про загальні правила для всіх, а також вимагати чітких і вимірюваних результатів.
спеціаліст із комунікацій Razom We Stand
