Контракти на п’ять і більше років повертаються. Це вже не аномалії чи наслідки кризи довіри, а тренд з претензією на норму. Формально їх називають захистом інвестицій. Але чи так вони вигідні, як нам кажуть?
Ніко Вільямс у липні підписав угоду з "Атлетіком" до літа 2035-го. На десять років. Без отих ваших старомодних "3+1". У двох топових лігах Європи — Ла Лізі та Прем’єр-лізі — наразі 43 футболісти мають контракти на п’ять і більше років. 17 з них працюють у "Челсі". Ще недавно було 18, але Жоау Феліш вирвався з "синьої клітки" і поїхав до Роналду в Саудівську Аравію.
Це пов’язано не з футбольними правилами, а з трудовим законодавством конкретних країн. Усі трансферні й контрактні правила ФІФА/УЄФА — лише рамка. Реальна форма контракту залежить від законів країни, де базується клуб.
У Великій Британії закон не обмежує тривалість трудового договору, якщо обидві сторони погоджуються. Клуб може абсолютно легально укласти контракт хоч на 10 років — це не суперечить ані трудовому, ані футбольному праву. "Челсі" активно цим користується. "Ліверпуль" також підписав Екітіке на 6 років.
В Іспанії — так само: закон дозволяє довгострокові угоди, якщо вони підписані добровільно. Але в Іспанії існує деякий "культурний" ліміт. Раніше контракти довші за 6 років були рідкісним явищем. Однак, із 2022-го року почали з’являтися контракти і на 7+ років — до прикладу, "Барселона" з Ламіном Ямалем. Тут тренд тільки починається.
Німецьке трудове законодавство обмежує строк контракту до 5 років, бо вважає надто довгі угоди такими, що порушують свободу праці. Судова практика вказує: якщо договір надто довгий — суд може визнати його недійсним або змусити до перегляду. Тут контракти на 5+ років знайти практично неможливо.
В Італії закон прямо не забороняє, але футбольна профспілка і трудова інспекція строго не рекомендують контракти понад 5 років — вважається, що це ставить гравця в невигідне становище. Крім того, колективний соціальний договір (аналог "трудового кодексу" футболістів) встановлює обмеження в 5 років як стандарт. Тому в Італії довгих контрактів практично немає.
У Франції закон офіційно обмежує футбольні контракті п’ятьма роками, якщо гравцеві більше 18-ти років. Якщо менше — можна підписатися максимум на три роки. Тут не те що практично, а фізично неможливо підписати контракт на 6-7 років.
Якщо цікаво, в Україні ситуація ближча до європейської класики — тобто до моделі Німеччини, Італії чи Франції, а не до британської.
Це про бухгалтерію. А ще точніше — про обхід фінансових обмежень, які накладають УЄФА та ФІФА.
До 2023-го року все було просто: клуб купував гравця за 80 млн євро, підписував з ним угоду на 10 років, розбивав суму трансферу на термін контракту — і в річному звіті вказував лише 8 мільйонів витрат на амортизацію. Офіційно — економія. По суті — трюк, що дозволяв роздувати бюджети, не порушуючи правил "фінансового фейр-плей".
Але настав новий цикл реформ і все змінилося. Модель "фінансового фейр-плей" замінили на модель "фінансової сталості". Обмеження стали жорсткішими. Зокрема, встановили максимальний період амортизації — п’ять років.
На практиці це змінило саму логіку "довгого контракту". Ти можеш підписати контракт з гравцем на 6, 7 чи 9 років, як це масово робив "Челсі", але "розмазати" суму трансферу можеш максимум на п’ять. Отже, той самий трансфер на 80 мільйонів євро тепер рахуватиметься як 16 млн на рік. Навіть якщо угоду укладено на 28 років.
Виходить, кожен рік контракту після п’ятого юридично існує, але не дає переваги на баланс. Не амортизується, не приховує витрат — просто створює зобов’язання перед гравцем.
Це важливо ще й тому, що нові правила рахують не лише витрати на трансфери. І УЄФА, і Прем’єр-ліга запровадили ліміт витрат на ВСЮ футбольну діяльність. Тепер і трансфери, і зарплати, і агентські комісії, і бонуси — все має вкладатися в 70-85% річного доходу клубу.
Отже, зарплата гравця на вісім років уперед — це вже не просто пункт у контракті, а серйозне стратегічне рішення. Воно прив’язує клуб до одного фінансового маршруту.
Бо вони стали інструментом блокування трансферів. Чим довший контракт, тим вищі витрати для будь-кого, хто хоче його розірвати. Угода на 7-10 років — це замок з кількома шарами захисту. Гравець не може піти, якщо не заплатить величезну компенсацію. Інший клуб повинен заплатити відступні, які суттєво перевищують ринкову вартість.
У випадку Ніко Вільямса це працює як демонстрація принципу. Якщо через три роки він захоче піти, "Атлетік" матиме всі юридичні та фінансові важелі, щоб його втримати. Або продати за дуже сто мільйонів грошей. Не тому, що він — майбутній Мессі. А тому, що контракт дозволяє клубу диктувати умови. Подивіться що робив "Спортинг" у торгах за Дьокереша.
Ще один мотив — контроль над талантами. Саме їм найчастіше пропонують угоди на 7-8 років. Це стало майже нормою: Мудрик, Вільямс, Енцо Фернандес, Ромео Лавія, Уго Екітіке — всі підписали довгострокові контракти ще до того, як кимось стали. Ерлінг Голанд з контрактом до 2034-го — це виняток, бо він вже контролює свою кар’єру.
Клуб мінімізує ризики. Гравець ще не розкрився — тож і зарплатні апетити поки помірні. В переговорах клуб пропонує трохи менше зараз, але довше. Молодий футболіст отримує віру в завтра, агент — високу комісію, а клуб — важелі впливу.
Це створює юридичну асиметрію. Якщо через два-три роки гравець зробить стрибок і захоче більшу зарплату, його позиція в переговорах буде слабкою. Він зв’язаний довгим контрактом. А клуб матиме на руках усі карти.
Навіть якщо з точки зору фінансового обліку такі угоди не дають прямої вигоди (через нові правила амортизації), вони дають юридичний контроль. В поточному ринковому циклі клуби вважають, що це головне. Гравець не може просто звільнитися, а клуб не мусить переглядати зарплату щосезону. Навіть продаж можливий лише на вигідних клубу умовах.
Крім того, довгий контракт дозволяє клубу тонко розкласти зарплатне навантаження. Закласти щорічне зростання, але тримати його в рамках бюджету. Це інший бік фінансової інженерії. Уже не в трансфері, а в окладах. Отже, довгі контракти стали способом зафіксувати не лише гравця, а й динаміку його вартості.
Але для клубів вони несуть серйозні ризики. У футболі все тримається на формі, характері й фортуні. Восьмирічна угода — це ставка на майбутнє, якого ніхто не може гарантувати. Все одно що вкластися у мемкоїн з симпатичним логотипом і ліквідністю.
Якщо гравець втрачає форму, травмується чи перестає відповідати рівню клубу — його не можна просто звільнити. Грає футболіст чи ні, клуб зобов’язаний платити йому зарплату до останнього дня контракту. Мудрик не грає з осені 2024-го року через слідство у справі про допінг. Він ризикує дискваліфікацією. Але "Челсі" зобов’язаний виплачувати йому зарплату, бо рішення досі немає. Контракт діє. І клуб нічого не може з цим зробити.
Втрата мотивації — менш очевидний ризик, але спортивні директори бояться його як вогню. Коли гравець знає, що фінансове майбутнє гарантовано до 2031-го, а клуб не може його звільнити, він розслаблюється. Це не масова історія, але випадки є. Гравець знижує оберти, не показує прогресу. Контракт перетворюється на довгострокову інерцію.
Що довший контракт — тим важче його розрулити. Продати такого гравця складно: інші клуби не хочуть брати на себе зобов’язання по зарплаті, яка вже не відповідає рівню гри. Виходить, клуб отримує "заморожений актив". Він тягне бюджет вниз, але не приносить користі на полі.
Довгострокові контракти — це гра з високими ставками. Якщо все йде за планом — клуб отримує стабільність і контроль. Але коли щось іде не так — це не просто помилка, а фінансове ярмо, яке доведеться тягнути роками.
Гарантія зарплати, стабільність, довіра клубу. Але через рік-два це легко перетворюється на пастку. Гравець застряє в клубі, навіть якщо ситуація змінилася. Він може прогресувати, розкриватися, стати ключовим — але угода "на виріст" вже не відповідає реальному статусу. Переговори про зарплату — складні. Розрив контракту або трансфер — ускладнені.
Клуб не має мотивації щось змінювати, якщо юридично його все влаштовує.
Другий ризик — нездатність адаптуватися до нової ролі. Футбол не стоїть на місці. За один сезон все може змінитися: новий тренер, нова система, нові вимоги. Те, що вчора було стабільністю, сьогодні стає мішенню. Гравець з контрактом до 2033-го раптом випадає з планів.
Але контракт лишається. І він зв’язує по руках і ногах. Ти не можеш написати "за власним бажанням". Не можеш переглянути зарплату, навіть якщо твоя гра стрімко пішла вгору. У клубу є час, а в тебе — лише зобов’язання. Будь-який натяк на бажання змінити умови сприймається як шантаж.
У короткому контракті все просто: ринок — і новий виклик, новий клуб, нові умови. Але якщо в тебе ще п’ять років угоди — ти або сидиш, або воюєш за трансфер. Подивіться, як Дьокереш бився за трансфер в "Арсенал". Ну, або втрачаєш рік кар’єри і падаєш у психологічне провалля.
Контракт довжиною в десятиліття — це вже не акт довіри, а механізм контролю. Клуб фіксує гравця на роки, закладає передбачувані витрати, розтягує зарплатне навантаження, знижує ризик втратити актив за безцінь.
Гравець — особливо якщо молодий — отримує стабільність: гарантовану зарплату, прописану роль, видимий горизонт. Але натомість втрачає головне — гнучкість; можливість піти після сезону, коли змінився тренер, або коли твоя гра раптом виросла, а зарплата — ні.
Це система з високим ступенем ризику і для клубу, і для футболіста. Якщо все складається — клуб тримає зірку за умовною ціною, гравець має спокій, а вболівальники — символ вірності. Але якщо щось йде не так — травма, спад, скандал, чи просто новий тренер із новим баченням — угода стає пасткою. І для того, хто підписав, і для того, хто запропонував.
Ця технологія не виникла у вакуумі. Ми знову приходимо до агресивного, перегрітого ринку, де клуби спочатку купують, а потім думають. Довгострокові контракти — стратегія захисту від демпінгу та нальоту голодних агентів і скаутів. Ризик — нереально високий, але сторони на нього йдуть, бо вважають, що переваги того варті. Принаймні, в поточному ринковому циклі.
Фото — Getty Images / Global Images Ukraine
