Кожен день лікар стикається з болем, хворобами, кров’ю, людськими трагедіями і надією. Скільки ж потрібно любові до професії, щоб протягом десятиліть нести на собі цей тягар, бачити в ньому не тільки тяжкість, але і вищий сенс свого життя. Особливу повагу викликають ветерани медицини, які передають свою любов до справи, знання і досвід не тільки колегам, але й власним дітям. 

Анатолій Ковальчук за майже півстоліття лікарської практики провів тисячі операцій і врятував сотні життів. Але перше чергування в лікарні в 17 років пам’ятає досі.

– Треба було лише віднести пробірку в лабораторію, перевезти пацієнта, – згадує він. – Але в кінці зміни привезли чоловіка з розбитою головою. Сказали: «Потримай». А у нього – величезна рвана рана. Кров тече, я дивлюся – і раптом відчуваю, як ноги підкошуються. Колеги: «Ти блідий, у тебе непритомність! На вулицю – швидко!». Вдома заявив: «Все, буду моряком». Але…

Але саме лікарі-сусіди, які жили на одному сходовому майданчику (зокрема відомий одеський хірург, представник ще однієї медичної династії десятої лікарні – Мустяца), допомогли йому знову повернутися обличчям до медицини.

На другому курсі медінституту він вперше опинився в операційній. Один зі старших сказав тоді: «Якщо студент на другому курсі прийшов на операцію – з хірургії вже не піде». Так і сталося.

– Перші операції – апендицити, ліпоми – робив ще студентом, – згадує Анатолій Віталійович. – Перший самостійний випадок – у 72-річної пацієнтки. З тієї операції все і почалося.

Особливо запам’ятався пацієнт із важким панкреонекрозом. Він вижив після семи операцій і тепер дружить з лікарем – живуть по сусідству.

– У молодості думав: десять років – і я майстер. Потім зрозумів: хірургія – нескінченний шлях. До сорока років ти працюєш на авторитет, після – він працює на тебе.

Складними стали 1990-ті: вчитися було ні в кого, відео – ніде дістати. Все освоював сам. Але впорався.

Сьогодні допомагають технології: КТ, МРТ, ендоскопія. Однак, за словами Анатолія Віталійовича, молодим лікарям не вистачає клінічного мислення.

– Симптом – відразу КТ. А треба думати, аналізувати, будувати клінічну картину. Справжній лікар починається з голови, а не з кнопки.

З початку війни стало більше пацієнтів – майже на третину. Стрес, фізичне навантаження, брак часу. Книги, музика, йога, подорожі – все це відійшло на другий план.

Особлива напруга – перед операціями: пацієнти хвилюються, бояться не прокинутися.

– Не знаєш, що сказати, – говори правду. Роби як треба. А як не треба – не роби, – розмірковує лікар. – І ще: співчуття та емпатія повинні поєднуватися з внутрішньою жорсткістю. Без неї не візьмеш скальпель. Але головне: хірург – це завжди команда. Один в операційній ти – не герой.

Син Анатолія, Олександр Ковальчук, з дитинства мріяв стати хірургом, асистував батькові з перших курсів. Але пізніше вибрав рентгенологію.

– Одного разу батько сам сказав: «Може, тобі не варто йти в хірурги». Зараз радіє моєму вибору, – говорить Олександр. – Ми працюємо разом – тільки на різних етапах загальної діагностики та лікування.

Олександр Борисов – представник ще однієї медичної династії. Питання вибору професії перед ним не стояло: батьки – лікарі, і з дитинства він знав, що піде їхнім шляхом. Урологія привабила його як високотехнологічна хірургічна дисципліна з величезними можливостями розвитку.

У відділенні, де він працює, немає вузької спеціалізації: кожен повинен вміти все. Це принцип, якого він і дотримується.

– За 41 рік у хірургії було багато незвичайного, – розповідає Олександр Валентинович. – Один пацієнт – 70 каменів у сечовому міхурі! А одного разу оперували аденому простати вагою майже 800 грамів. Це унікальний випадок.

У сусідньому кабінеті – «музей каменів», витягнутих за роки практики. Зараз колекція майже не поповнюється – камені дроблять лазером і не витягують цілком.

На стінах його кабінету – дипломи, сертифікати, підтвердження участі в міжнародних форумах і стажуваннях: Іспанія, Швеція, Австрія. Завдяки досвіду, отриманому в ГКБ №10, лікар став затребуваним учасником зарубіжних конгресів. Зараз – тільки онлайн.

Дружина Борисова – Світлана Миколаївна – лікар-акушер-гінеколог, кандидат медичних наук. Можливо, професія батьків вплинула на вибір синів. Обидва не роздумуючи пішли в медицину. Обидва стали урологами.

Зараз Сергій і Костянтин Борисови працюють у відділенні урології та трансплантології, обидва – кандидати наук. Сергій працює над докторською дисертацією.

Війна змінила багато чого в житті кожної людини, і лікарі – не виняток. Роботи стало більше, часу на відпочинок – менше. У родині лікарів обговорення медичних питань часто продовжується і вдома. Можливості подорожувати, присвячувати час своїм хобі практично немає. 

члени Міжнародної федерації журналістів