Триразовий чемпіон Європи та володар Кубка світу з ушу, лейтенант ЗСУ Суонг Артем Тхеа відомий серед побратимів як «Воїн світла». Він ніколи нікого не підводив, завжди доводив справу до кінця – у спорті та на полі бою. Рідна тітка Артема Вікторія Мельник розповіла про його шлях у спорті, життя в Броварах, службу на передовій, а також про трагічний день загибелі. Сьогодні родина бореться, щоб йому присвоїли звання Героя України (посмертно). Про це розповідає «Трибуна-Бровари» з посиланням на OBOZ.UA.

«Вікторіє, відомо, що Артем є вихованцем Броварської спортивної школи ушу, яка булв в залі «Світлотехнік». Як він захопився єдиноборствами?»

«Ми з сестрою народилися в Києві, батьки наші також, жили на Академістечку. Артем пішов тут у перший клас. А потім батьки купили в Броварах земельну ділянку, почали будуватися і переїхали туди. А перед цим, коли він був на Позняках, почав відвідувати заняття з ушу. Він там побував пару раз, але йому сподобалось.

І коли вони приїхали в Бровари, Юля знайшла недалеко від них оцей же комплекс – «Світлотехнік». Так от, він туди пішов і все – там і залишився. Йому дуже подобалось займатись, не пропускав жодного тренування. Для нього це вже стало свого роду великим захопленням. Він там навіть допомагав і фарбувати, і реставрувати зал. Знаходився там і вдень, і вночі».

«Ну, і потім це вилилося в такі гучні здобутки. Можливо, ви пам’ятаєте, яку зі своїх перемог він цінував найбільше або що для нього було найважливішим у спортивній кар’єрі?»

«Знаєте, ось ушу загартовувало у ньому ось цю витримку, наполегливість. Тобто, навіть коли щось не виходило, він все одно старався, все одно тренувався і докладав зусилля, поки воно в нього не вийде. От настільки він був такий наполегливий і відповідальний.

Навіть був один випадок: напередодні змагань він йшов додому в Броварах, а хтось рухався йому назустріч (він потім казав, що не пам’ятає, хто це був, мовляв, йшов у навушниках), після чого його смикнули за плече, Тьома повернувся, і йому дали в око. Розбили тоді і око, і брову, і все.

Сестра тоді викликала швидку, їхали до Києва, до Олександрівської лікарні, яка тоді була чергова. Там йому зашивали обличчя і сказали, що не можна ніяких тренувань, ніяких виїзних змагань, а це мав бути якийсь чемпіонат. Але Артем сказав: «Ні, я не можу підвести своїх хлопців». Він все одно виступив, і тоді вони теж зайняли перше місце.

От останній раз, коли він був вдома у грудні, я йому навіть казала: «Тьом, йди у СЗЧ. Бог із ним, хто і що подумає». А він каже: «Я не можу підвести товаришів. Вони на мене надіються, вони на мене чекають». От у нього було це відчуття справедливості… І знаєте, це нас так батьки виховували, і ми так виховували своїх дітей, що не зважаючи ні на що, якщо ти пообіцяв, то повинен зробити».

«Він брав участь в шоу «Україна має талант» і, судячи з відео, сподобався і суддям, і глядачам, але ніде не змогла знайти, чим закінчилася ця історія»

«Їм тоді сказали три «так», але вони далі не пішли, тому що потрібно було обирати: або далі брати участь в «Україна має талант», або готуватись до зборів. І він все-таки обрав тоді збори. Свого часу Артем навіть знімався у кліпі Монатіка, за що йому подарували білі кросівки, вони йому так сподобались».

«Ви писали, що завершити кар’єру Артема змусила травма. А що трапилось?»

«У нього була травм коліна, тому він сказав, що все, досить, оскільки боявся, що воно може піти далі та призвести до більшого загострення. Він же ще до Камбоджі їздив і там виступав, йому навіть пропонували тоді залишитися і виступати за цю країну. Він відмовився, сказав, мовляв, ні, я тільки буду за Україну. І повернувся додому».

«Так, тато з Камбоджі. Але зараз він мешкає в Україні. Вони все життя прожили у Броварах із сестрою. Ну, тобто спочатку в Києві, а потім – в Броварах».

«Раніше у Києві, де Республіканський стадіон, був такий великий ринок, куди приїжджали різні люди та продавали речі – джинси, оці всякі куртки. Ну, в 90-их роках. І майбутній батько Артема так само там торгував. Він – сирота, і коли у них у Камбоджі тривала війна кмерів, дітей тоді відправили до дитячого будинку, а потім їх вивезли до України. Він тут навчався. Отримав освіту в Хмельницькому.

А як тоді Союз розвалився, важко було знайти роботу за освітою і вони почали човночничати. Возити речі. І Юля з мамою якось пішли на базар, Юлі потрібні були штани. І так вони якось познайомилися. Юля казала, що навіть не знала, чому дала свій телефон. Тоді ж були тільки стаціонарні. А він подзвонив, запросив в гості. Так вони почали спілкуватися.

Два роки спілкувалися, а потім вже одружилися. А невдовзі у них народився Артем. Боже, вони цього Тьому любили! Ви просто не уявляєте. І Юля моя, для неї Тьома – це просто все… Я пам’ятаю, коли в них були важкі часи, Юля позичала, перепозичала гроші. Вона шила йому ті костюми. Тому що Федерація не давала костюми для виступів. Це все самі.

Купувала йому квитки за кордон чи ще кудись, куди вони їхали, а їздили за свої кошти. І Юля все одно позичала. Звісно, щось вони там заробляли. Вона крутилась як тільки могла, щоб тільки Тьома поїхав, щоб тільки Тьома не пропустив, щоб в нього був найкращий костюм, щоб в нього все було найкраще».

«А чому після закінчення кар’єри Артем вирішив стати саме баристою?»

«Дивіться, він коли тренувався сам, то ще й встигав готувати діток. Він хотів бути тренером. Він же закінчив педагогічний у Переяславі, у нього є вища освіта, і хотів працювати з дітьми. У нього, чи в Бучі, чи в Ірпені була одна школа і друга – в Броварах. Його дуже любили діти, любили їхні батьки, його всі любили.

Але настав такий момент, коли він не встигав і тренуватися і готувати діток. Тоді він їх залишив. А оце ж після травми Юля казала йому: йди займайся дітками. А його знайомий у Броварах якраз шукав баристу, і Тьома вирішив спробувати. І йому так це сподобалось. А він такий наполегливий: за що не береться, він йде і йде усе вище і вище. Воно в нього так виходило.

Потім він вже в кафе пішов працювати на Андріївському узвозі. І там він вже допрацювався аж до адміністратора. Там і познайомився із своєю майбутньою дружиною Олею».

«Ні, не встигли. Вони ж одружилися вже у жовтні 2023-го. Вона поїхала до Львова, де він проходив тоді навчання. Повістку йому дали у серпні 2023-го. Спочатку він проходив підготовку в Чернігові. Потім їх там частину відібрали і відправили до Львова. А після Львова Артем у числі найкращих поїхав навчатися вже за кордон, до Польщі, і отримав там червоний диплом.

А вже коли він сюди повернувся, то їх одразу відправили на «нуль». Ну, на передову. І він усього, ну, може, два рази на рік приїжджав».

«Що можете розповісти про його службу? Бо відомо, що Артем був командиром взводу механізованої роти, яка протистояла російським окупантам на Донеччині».

«Я знаю, що побратими його дуже сильно любили і цінували. Називали його воїном світла. Бо він там був отим світлом».

«Ну, і тепер зрозуміло, чому позивний був «Камбоджа» – через коріння».

«Так. Ну і зовнішність в нього така екзотична. Нетипова. На фронті він завжди був із хлопцями. Навіть коли казали, що ти можеш бути там на КП, чи ще десь, а його хлопці були там, на передовій, і він казав: «Я буду з ними». Може, якби він там з ними не був, то залишився б живий.

І Оля йому казала: «Тьом, ну, посидь ти там, що ти постійно вилазиш?». А він відповідав: «Та вони всі бояться, не виходять, а треба збирати розвідувальні дані». Бо від них ці дані вимагали. Тому він йшов. А хлопці сиділи й не вилазили.

Оля казала: «Тьом, ну, ти розумієш, що тобі є заради кого залишатись?». Він відповідав, що розуміє. Але, каже, в мене є наказ дістати розвіддані. І все. А він такий: або робить добре, або не робить взагалі. Він не буде робити аби як».

«Я розумію, що вам дуже боляче, але чи можете розповісти про саму загибель? Як це сталося? Відомо тільки, що він виконував бойове завдання поблизу населеного пункту Оріхово-Василівка Бахмутського району Донецької області».

«Ви знаєте, нам нічого особливо не розповідали. Нам тільки сказали, що це було скидання боєприпасу з дрону. Додали, що там ще буде якесь розслідування. І все. А це сталося 22 квітня 2025-го року. Якраз після Великодня. Останній раз ми з ним переписувалися 21-го числа. Якраз у нас тоді була така загальна родинна група, де ми всі спілкувались. Артем там виходив на зв’язок.

І 21-го Артем написав, що дрони так сильно активізувалися, що, каже, боюся, тут можна і залишитись. Я – йому, мовляв, не кажи так. А він відповів, що це просто жесть. Каже: «Нам не дозволяють стріляти, а вони – вилазки роблять і дані збирають». А ми, каже, просто сидимо.

Ну, вочевидь, росіяни позбирали всі дані, побачили всі точки, хто і де знаходиться. І почали. І він у нас, виходить, в ніч із 21-го на 22-ге квітня загинув. Поховали його тут, у Києві, на Берковцях».

«Я бачу, що у нього є чимало нагород і відзнак. Зокрема, «Срібний Хрест» Головнокомандувача ЗСУ, Орден Богдана Хмельницького III ступеня, медаль «Захисник Сходу»».

«Так, частина медалей – у дружини, частина – у мами. Нам сказали, що в нього є ще одна відзнака, але військова частина її ще не передала. Тому я не знаю, що ще повинно бути.

Коли він останній раз був у нас в грудні, я тоді так пожартувала… Каже, Тьома, буде що дітям і онукам розповідати. А він каже: «Тьоть Вік, я хочу все забути. Все, що я там бачив. І нікому не розповідати». Ви знаєте, Тьома ніколи не вживав алкоголь, а останній раз, коли приїздив, Оля казала, що випив чимало. Йому дуже було важко їхати. Я бачила, що він не хотів.

Коли ти приїжджаєш сюди, ти бачиш одну реальність. А коли їдеш туди, то – зовсім іншу. Але оце ж почуття обов’язку: «Я пообіцяв, на мене чекають»».

«Бачила багато гарних і дуже теплих спогадів про Артема від друзів, знайомих та близьких. Але якщо би ви могли виділити у ньому найголовніше…».

«Якби мене попросили намалювати Тьому, я б намалювала одне велике серце. До речі, буквально за тиждень до його загибелі знайома виставила фото маленького котика у підвалі. Така гарненька киця. І написали, що шукаємо для нього родину. І він подзвонив Олі й каже: забираємо. Оля каже: «Да куди? У нас вже є один». А у них уже була Пепа, яку він теж на вулиці підібрав. А він каже: «Оль, забираємо».

І ця ж моя знайома винесла котика з підвалу, а ми з Олею поїхали і забрали. Він її врятував тільки по відео бачив. А так кицька і не дочекалась Артема.

А коли бачились із ним останній раз, ми щось розмовляли, і я кажу: на роботі у нас так холодно. А він, коли їхав, о сьомій ранку забіг до мене і каже: «Тьоть Вік, це вам моя курточка, щоб вам було тепло». І в мене залишилась його військова курточка, підписана: «Суонг». Я питаю: «А тобі, Тьом?». А він: «Тьоть Вік, у мене є». Це людина з таким великим серцем…

Тому я так не хочу, щоб пам’ять про нього згасла… А ми ніяк не можемо підписи зібрати. Я кажу: чому від 25 тисяч залежить доля людини? Про нього повинні всі пам’ятати. Я розумію, що всі Герої, але він дійсно заслуговує, щоб його не забули».

Рідні та близькі Артема просять усіх небайдужих підписати петицію про присвоєння йому звання Героя України (посмертно) як вияв вдячності й шани за його безмежну любов до України, героїзм і відданість справі свободи.

Броварчанка Аліна Шух у Нацгвардії: чемпіонка світу готує іноземних бійців до захисту України

Про броварського плавця Олега Лісогора: де він зараз і чим займається

Сергій Дзінзірук: як колишній чемпіон світу з Броварщини став командиром мобільної вогневої групи проти «шахедів»

Броварський боксер Сергій Дзінзірук: «Я ніколи не думав, що ходитиму з автоматом». ФОТО

Українські ультрас допомагатимуть сім’ям загиблих на війні футбольних фанатів