Родичам зниклих військових дозволили встановлювати символічні могили: вони розповіли, чому це важливо

Військовий цвинтар / © ТСН

Родинам зниклих безвісти уряд дозволив встановлювати кенотафи — символічні могили, де немає поховання. Через суд рідні мають отримати свідоцтво про смерть і тоді звернутися до місцевої влади, щоб отримати місце на кладовищі. Під час бойових дій отримати рештки загиблих не можуть тисячі сімей. Однак для них важливо мати таке місце — і для вшанування пам’яті, і для проживання втрати. В Україні почали з’являтися перші кенотафи для військових, які загинули у війні за незалежність.

Про це йдеться у матеріалі кореспондентки ТСН Ірини Маркевич.

▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням відео: ТСН З АЛЛОЮ МАЗУР НАЖИВО! ПІДСУМКОВІ НОВИНИ 20:00 5 ВЕРЕСНЯ — П’ЯТНИЦЯ

Аліна дістає найдорожче — ці кілька надрукованих фото її чоловіка, Василя Отземка. У цивільному житті він був вчителем історії. Мав бронь, але мобілізувався у перший день війни. Василь мав бойовий досвід ще за часів АТО, а під час повномасштабного вторгнення став командиром розвідувальної роти на позивний «Тічер».

«Він говорив, як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться зараз і я залишаюсь осторонь», — згадує дружина військового.

Аліна з сином Юрком намагалася кожні 2 місяці їздити з Корсунь-Шевченківського на схід, щоб бачитися з чоловіком і татом.

Коли ситуація на Лимано-Куп’янському напрямку загострилася, а саме там воював Василь, її переслідувала постійна тривога.

«Ти ніколи не знаєш, що відбудеться наступної хвилини, навіть коли ти поговорив. Якщо ти потрапляєш на новину, що щось відбулося на цьому напрямку, коли водночас немає зв’язку — це тваринний страх, це тваринна тривога, коли не контролюєш нічого», — каже Аліна.

Аліна боялася дзвінка з невідомого номера. Саме такий розбудив її 7 червня 2024 року.

«Я думала, що почую про поранення, але я почула — він загинув. Це була сіра зона, буквально через тиждень ця територія стала окупованою, зараз це російський тил», — згадує жінка.

Тіло залишилося на окупованій території. Ймовірність, що Аліна зможе поховати Василя — примарна. Офіційно він був зниклим безвісти.

«Те, що ми знаємо, що на цій ділянці росіяни своїх загиблих спалювали. Це були не крематорії — це було просто згребти в купи та облити бензином, і дуже ймовірно, що наших вони теж спалювали», — каже вона.

Але їй було важливо з’ясувати обставини загибелі. Аліна знайшла побратимів, які були свідками того бою, і навіть сама бачила тіло Василя на відео з дрона.

«Технічно він був зниклим безвісти, поки ми не визнали через суд померлим», — каже жінка.

Вона проживала різні етапи втрати. Каже, допомогло їй видавництво дитячої книжки «Чому тато не вдома?» — вона написала її сама, видавництво назвала на честь свого чоловіка за позивним «Тічер». Нещодавно Аліна закінчила другу книжку про те, як говорити з дітьми про смерть.

Аліна — клінічна психологиня, і в книжці — її професійний та особистий досвід, бо найтяжче після загибелі чоловіка їй було сказати про цю звістку синові Юрку. Аліна змогла зробити це через два місяці після загибелі Василя. Уже минув понад рік. Поки ми пишемо це інтерв’ю, Юрко бавиться і з конструктора будує могилу тата. Аліна, як психолог, каже, гра — це спосіб для дітей прожити втрату.

Але і для психіки дорослих потрібна фінальна точка.

«У нашій культурі прямий наслідок смерті — похорон, а оскільки похорону немає, психіка не може інтегрувати втрату», — каже вона.

У сімей військових, які не можуть отримати тіло рідної людини для поховання, однак через суд довели їхню загибель і через суд отримали свідоцтво про смерть, тепер є можливість встановити кенотаф.

Кенотаф — це своє місце загиблих, зниклих безвісти. Це припиняє якусь психологічну довготривалу травму, людина розуміє, де з’являється ця крапка, куди вона може прийти, покласти квіти і запалити лампадку.

Олександр Скорик, ветеран, який пройшов «Азовсталь», нині працює заступником директора «Спецкомбінату» — підприємства, яке надає ритуальні послуги у столиці. І у нього є своє бачення, який вигляд має бути у сучасного кенотафа.

«Відлита загальна фігура: воїн буде без обличчя, поруч обеліск, на якому портрет, меморіальна табличка і QR-код, який буде прив’язаний до Інституту національної пам’яті: де народився, де вчився, де отримав поранення», — каже він.

Це лише пропозиція, якою можуть скористатися на міських цвинтарях або на Національному військовому кладовищі. Олександр Скорик каже, що родин загиблих, які ніколи не отримають тіл і навіть фрагментів — тисячі. Тільки зараз ті рідні, які отримали звістку — зниклий безвісти 2022 року — починають розуміти незворотність втрати і йти до суду, щоб отримати свідоцтво про смерть.

Пані Олена гладить фото свого старшого сина Кирила. Його зображення — серед сотень «азовців» на Софійській площі. Це тимчасова виставка. У батьків немає місця, куди можна прийти до сина і вшанувати його пам’ять.

«Що нам робити, у нас немає Маріуполя, ставлять меморіальні дошки на школах, у нас немає», — каже вона.

У них немає ні міста, ні житла, ні могил найрідніших людей. 29 березня через нестачу ліків у Маріуполі померла її мама, і поховати її на цвинтарі теж не було можливості.

«Маму поховали біля дому, хоча вже зайшла русня, і вони сказали ховати у братських могилах. Ми просто наділи з двох боків сміттєві пакети на неї, наділа частий одяг і все, але ми поховали її окремо», — каже Олена.

Син загинув в один день з її мамою — 29 березня, але пані Олена навіть не знала цього, бо не було зв’язку. Про смерть Кирила вона дізналася, коли росіяни їх із чоловіком взяли в полон як батьків «азовців». Після обміну пані Олена дізналася, що син зник безвісти. Обставини загибелі розповіли побратими — коли Кирило з 6-ма «азовцями» мінував міст, росіяни скинули на них авіабомбу.

«Був авіаудар, там така вирва була. Він каже, ми вийшли з тепловізорами, щоб побачити — просто все засипано землею, ми нічого не знайшли», — розповідає Олена.

Після полону мама, яка була проти татуювань, які робили сини, вибила собі позивний старшого сина — «Прайд» і дату його загибелі. Її менший син у 3-й штурмовій, нині на фронті.

«Річ у тому, що його тепер тримає помста за Кирила», — каже вона.

А її тримає пам’ять: «Мені б дуже хотілося поховати його з почестями, він герой! Хочеться, щоб було таке місце, щоб було куди прийти, побути».

Пані Олена хоче, щоб кенотаф її сина був саме на Національному військовому цвинтарі, який відкрили 29 серпня. Але встановити його вона зможе лише через рік — так прописано в урядовій постанові. На міських і сільських кладовищах пам’ятний знак без поховання можна встановлювати вже.

Аліна вже пройшла цю процедуру. На Алеї героїв у Корсунь-Шевченківському у Василя поки є хрест, пам’ятник — у процесі виготовлення.

Якщо колись до України повернуться і будуть ідентифіковані останки, родина на цьому місці зможе захоронити прах. З психологічного боку цей кенотаф — фінальна крапка для родини, що Василя немає.

І не менш важлива функція кенотафа, каже Аліна, — це зробити все, щоб імена загиблих не перетворювалися на статистику, щоб їхню історію пам’ятали інші. Бо пам’ять — це насамперед імена.

«Я дуже не люблю фразу „Герої не вмирають“, герої вмирають, вмирають першими, і пам’ять ця згасає. Єдине, що ми можемо зробити, щоб це ім’я звучало», — каже Аліна.