Свіжа книжка Артура Дроня доповнює бібліотеку книжок від сучасних письменників-військових, які захищають Україну у російсько-українській війні. Там вже є автобіографічні "Точка нуль" і "Гра в перевдягання" Артема Чеха та "Битися не можна відступити" Павла "Паштета" Белянського.
Про що книжка? Які питання порушує, навіщо її читати й до чого тут Гемінґвей – у рецензії Наталії Колегіної.
"Гемінґвей нічого не знає" – це третя в доробку й перша прозова книжка ветерана теперішньої війни двадцятичотирирічного Артура Дроня. Після поезії Дронь говорить прозою. За форму найчастіше обирає есей, але є тут і спогади, і сни, і тексти, які можна було б назвати оповіданнями. Однак автор не прикидається оповідачем історій. Дронь передусім носій воєнного досвіду чи досвідів – військового на фронті, піхотинця, старшого брата й сина у великій галицькій родині, який добровільно мобілізувався з початком російського вторгнення й дістав позивний "Давид", чоловіка, який знайшов велику любов під час війни.
Крім того, Дронь – свідок різноманітних досвідів інших людей на війні. Їх письменник також намагається зафіксувати, ословити, переповісти й зробити помітними. Йому це вдається у коротких лаконічних реченнях, не перевантажених описами чи метафорами. Дронь уміє передавати суть без надмірностей чи прикрас.
Героями книжки стають люди, яких письменник зустрів на війні чи близькі, про яких йому важливо говорити, чия присутність важлива. Це його побратими й товариші, мешканці прифронтових територій чи люди з близького оточення автора.
Так, окремий текст "Валя і Толік" присвячений життєвій історії Валі із Зарічного на Донеччині – жінці, яка знайшла для Дроня й побратимів порожню хату у селі та чиїм котлом і ванною хлопці користувалися всю зиму, і яка на дев’ять місяців служби стала доброю товаришкою для військових. Розпочинаючи історію, Дронь пише: "Вони – герої книжки, яку я ніколи не напишу". Мимоволі задумуюся: скільки ж таких ненаписаних книжок у нас є, а скільки буде? Історія Валі й Толіка – це історія великого кохання, пронесеного крізь роки, кохання, якому судилося здійснитися. Маленьке-велике диво у темні часи. І такого дивовижного у книжці багато.
Знайшлося місце в ній і для історій про досвід перебування в полоні, поранення й втрати на полі бою та здобутки, як-от історія про народження великого кохання в житті автора.
Ми часто питаємо себе, які книжки нам розкажуть про цю війну, які тексти допоможуть нам зрозуміти її природу, дадуть відповіді на наші питання про життя у війні. На кого нам взорувати, щоб написати книжки про сучасну війну? Артур Дронь теж ставить собі ці питання.
У юності для Дроня улюбленим письменником і знавцем війни був американець Ернест Гемінґвей. Дронь знав війну із Гемових книжок, аж поки не побачив її на власні очі. З’ясувалося, що війна з книжок і реальна війна – як небо і земля.
Літературознавці визначають ключовим текстом у доробку Гемінґвея роман "По кому подзвін" – про відданість і жертовність американського добровольця у громадянській війні в Іспанії. На думку Дроня, це чи не найслабший його текст. Натомість найкращий – "Фієста. І сонце сходить" – у ньому немає описів бойових дій, тільки молоді люди, які люблять і сваряться, але є про "сліди війни" на людях.
Дронь застерігає нас припинити вимірювати усе Ремарками, Гемінґвеями, Юнґерами, Гашеками чи Воннеґутами: "...вершинна література про війну нічого нам насправді не здатна сказати про війну, в якій ми живемо і помираємо. Війну, яку вони не засвідчили". Звідси й назва книжки "Гемінґвей нічого не знає" – і далі уточнення: про російсько-українську війну.Письменник ставить питання: за яку літературу нам вхопитися у цій війні за існування? Книжки про досвід Першої та Другої світових воєн не годяться. Значить, каже Дронь, нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною. Адже нам потрібно показати світові нашу позицію, коли українцям довелося взяти до рук зброю, щоб захиститися й вижити.Дронь пропонує звертатися до наших класиків і класикинь, літературних попередників і попередниць, які стають для нас опорою і підтримкою у різних життєвих ситуаціях:
"Ми ніколи не були самі у важкі часи, бо наша культура також є в рюкзаках. З нами Євген Плужник, у смутку й скорботі за вбитими. Василь Стус вболіває за нашу непокору й твердість чи то в окопі, чи в полоні, а чи в укритті під час тривоги. Франко нагадує про неохопний обсяг праці й нескінченність боротьби. З нами Хвильовий, і Сосюра, і Олесь, і Теліга, і Леся, і Котляревський, і Сковорода, і Чубай, і Вінграновський, і письменники на еміграції, і ті, яких ми ставимо в канон літератури, і ті, до яких у нас багато питань, і розстріляні, і залякані, і не зламані, і щасливі, і знедолені, і мертві, і живі, і перероджені в наступних поколіннях, і Шевченко. Завжди, міцно і постійно – Шевченко. Мегауспішний колишній раб Шевченко. Який нікуди не зникає. Який присутній тут вже двісті років", – пише Артур Дронь.
Як у назві другої поетичної книжки, у новій прозовій Артур Дронь підживлює постулат "Тут були ми". Адже визнання присутності засвідчує цінність життя тих, хто зараз стоїть на захисті держави, і тих, хто поліг за неї. Засвідчення фізичної присутності людини додає цінності життям, оприявнює внесок людей, які прийняли рішення йти на війну і тих, хто опинився там за волею обставин. А відповідно й повернення тіл загиблих їхнім рідним – це відновлення останньої справедливості для полеглих й водночас нагода для вшанування серед близьких:
"Війна щодня намагається довести, що тіло — ніщо. Люди втрачають кінцівки, із тіл вмить вилітає життя, тіла стають немічними й бездиханними. Тож ми перемагаємо війну щоразу, коли повертаємо тілові його важливість та унікальність. Коли загиблого героя привозять додому. Коли над тілом плаче рідня. Коли його з почестями хоронять", – пише Дронь.
Письменник перефразовує відомий вислів, який можна назвати шкідливим, "Герої не вмирають" на "Героїв не міняють", щоб поговорити на ще одну важливу тему для українських військових: заміну людей у війську й надання їм належного відпочинку від служби, створення механізмів демобілізації. В однойменному есеї Дронь бере гострий іронічний тон, щоб показати, як певні настрої й переконання у суспільстві, зокрема ухилянство, шкодять чинним українським військовим.
Дронь наголошує, що тепер настала черга взяти на себе свою частину відповідальності у воєнній реальності для тих, хто досі цього не робив. Автор виводить просто формулу: "Шлях виживання такий – один стримує вбивць, інший відпочиває, а потім міняємось". Бо все-таки герої вмирають, але цьому можна запобігти.
Артур Дронь – щирий вірянин. Він багато говорить про Бога та віру під час війни. Водночас письменник зауважує самотність людини у світі, її беззбройність перед життєвими викликами: "інколи таке враження, наче Бог створив нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду", – пише Дронь. У нашому випадку ми двічі загрожені, бо особистий тягар посилюється екзистенційною загрозою винищення усієї нації. Але і тут Дронь шукає пояснення, ключі до розуміння Божого Промислу.
Іншим разом він напівіронічно пише: "знову й знову залазити в окопи, мерзнути і пильнувати ворога – це така Служба Божа, якої не зустріти в жодному храмі". На війні є місце вірі, але вона, як пише Дронь, може бути дуже різна. Необов’язково це віра у Бога, іноді це міцне переконання, що над нами нікого немає, але і це своєрідна віра. Віра у життя та шалена жага до життя.
Особливе місце у текстах Дроня займають діти. Це вони є щоразу найголовнішою причиною повернення на війну: "Добровільне повернення на війну неможливо пояснити. Хіба подивитися на дитину". Дронь пише про дітей із трепетом, турботливо, відчувається сильне бажання захистити й вберегти. Та не тільки словом, а ділом: кошти, виручені з продажу поетичної збірки "Тут були ми" перераховують у благодійний фонд "Голоси дітей".
Дронь боїться зачерствіти, втратити близькість з родиною, матір’ю, однак війна невблаганна – покалічені тіла, втрачені кінцівки, мертві товариші, біль від їхньої втрати – переживання цих досвідів накладає глибокий відбиток. Дронь боявся, що показавши вразливість, зійде з розуму, здасться і більше ніколи не підніметься, та врешті закохався й віднайшов у собі простір для великої любові.
"Гемінґвей нічого не знає" – навдивовижу життєствердна книжка про те, що ми переживаємо у війні: про горе втрат і радість здобутків. Вона розчулює реальними історіями, закликає згадати наших мертвих і дарує надію на те, що нашому щасливому майбутньому – бути.
