Багатьом нашим читачам не потрібно пояснювати, хто мій співрозмовник. Євген Воронецький – відомий комік, теле- та радіоведучий, учасник КВН, «Ліги Сміху», Comedy Club Ukraine, скетч-шоу«Файна Юкрайна» та багатьох інших проєктів.
Але сьогодні Євген – захисник, молодший лейтенант ЗСУ. Вже 25 лютого 2022 року Євген став добровольцем 122-ї Бригади Територіальної оборони. Пізніше почав служити у 59-й бригаді, де долучився до підрозділу «Культурний десант». Сьогодні він військовослужбовець 34-ї окремої бригади берегової оборони.
Разом з Євгеном згадуємо перші дні повномасштабного вторгнення, говоримо про службу, мотивацію,
24 лютого 2022: імпульс та вибір
«Що відчував у той день? Темряву і пустоту. Мозок не працював. Взагалі-то людей можна розділити на дві категорії. Перша – ті, хто уважно слухали новини, спілкувалися один з одним, розуміли, хто наші «браття» і вже до цього готувалися.
І є друга категорія людей. Я також належу до неї. Це творча людина – працює на радіо, телебаченні, корпоративах, «Лізі Сміху». Та яка там війна? Це якісь політичні ігри, я до цього не дотичний.
Тому 24 лютого в мене стояв перед очима туман, темрява, в якій набігав мільйон задач. Зокрема – вивезти родину, зрозуміти, що робити далі.
І от мені дуже пощастило, що від цієї темряви мене відволікли – пролунав дзвінок: «Алло, що ти робиш?» Я починаю перераховувати. Вони кажуть: «Ну поки ти це робиш, ми зараз за тобою заїдемо». Через чотири години я вже стояв з автоматом у формі», – згадує Євген.
– Тобто, можна сказати, що Ви діяли імпульсивно в той момент?
«Імпульс – це дуже крутезна штука – слухати себе. Пам’ятаю, як одеські пенсіонери виносили з хати консерви, щоб передати хлопцям. Як люди віддавали генератори. Все це імпульс.
Хтось відразу зрозумів, що він не готовий брати зброю, але готовий перевантажувати зранку до вечора велику кількість волонтерської допомоги. Хтось зрозумів, що може сісти за кермо і відразу їхати у Миколаїв та Херсон, хоча це було дуже небезпечно, везти волонтерку туди, І я прирівнюю їх до військовослужбовців.
А хтось закрився вдома. Я знаю людей, на щастя, я вже з ними не спілкуюся, але я знаю, що в них у житті нічого не змінилося. Три з половиною роки людина сидить вдома, а дружина ходить в магазин», – каже мій співрозмовник.
Євген з величезною повагою розповідає про свою нинішню бригаду, її бойову історію.
Спочатку у 2018 році як кадрове з’єднання була створена 124-та бригада, а на початку 2025 року її реорганізували у 34-ту окрему бригаду берегової оборони.
«Не треба плутати нас з береговою охороною. Це принципове питання. Як і питання щодо того, що нас називають «морпіхами», або «річпіхами». «Річпихи» – тому що перед нами річка, а не море. Але там люди з граблями, відрами, цеглинами в руках довели, що вони з ТрО можуть стати морськими піхотинцями», – зазначає Євген.
124-та бригада відбивала Дар’ївський міст, стояла на Чонгарі, після висадки десанту у 2022 році відбивала Антонівський міст. 1 березня 2022 року понад сорок військових 194-го білозерського батальйону цієї бригади протистояли російським окупантам у Бузковому парку у Корабельному районі Херсона. Більшість з них загинули у нерівному бою.
«Нещодавно один із моїх побратимів згадував, як він тоді на бусику просто привіз насипом автомати, два чи три протитанкові гранатомети і пару гранат. А все інше – це в пляшках була запальна суміш. І вони вийшли проти броньованої техніки захищати своє рідне місто. От поясніть мені, як не піти служити в таку бригаду?» – задає Євген питання, відповідь на яке зрозуміла.
Євген Воронецький розповідає, що інколи приїжджає до Бузкового парку, щоб вшанувати пам’ять загиблих захисників:
«Приїжджав до Бузкового парку, щоб покласти квіти, помолитися, поговорити із загиблими. Я вірю, що душа продовжує десь жити і треба з нею продовжувати спілкуватися. У нашій бригаді також є інтерактивні екрани, де постійно демонструються фотографії загиблих побратимів і посестер, постійно підтримується зв’язок з їхніми родинами».
34-та бригада складається переважно з місцевого населення, і це важливо, бо вони знають цю місцевість найкраще. І тому, як каже Євген, «вони стоять, як вкопані»:
«Для них це принципове питання. Бо у більшості родини на окупованих територіях. Тобто це люди, які стали перед вибором – або здатися і залишитися зі своєю родиною, або мати шанс повернутися потім до своїх рідних у якості переможця».
У бригаді також служать багато бійців з Одещини, є побратими з Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської та Дніпропетровської областей:
«Всі вони на сьогоднішній день вважають своєю землею Херсонщину, бо розуміють, що якщо б вони зламалися, то ворог просто пішов би далі».
Від початку війни Євген розмовляє українською мовою. Каже, що не має особливих претензій до російськомовних співвітчизників, адже раніше теж розмовляв російською, як і багато інших українців. Зазначає, що в окопах, де разом служать бійці з різних регіонів України, головне, щоб було розуміння, що вони роблять, щоб це був міцний колектив. Євген порівнює це з потягом, який їде через життя, де в одному купе збираються люди з Вінниці, Києва, Миколаєва, Одеси. Але вчити українську мову дуже важливо:
«Мені здається, неважливо, скільки тобі років, все одно ти маєш читати, писати, розуміти, розмовляти українською. Це не просто зробити, але я завжди даю «знижку» у п’ятдесят відсотків завжди. Давай. Через слово».
Євген розповів історію бійця, який пише вірші на двох мовах:
«Файний хлопець, в таких закохуються дівчата – борода, татювання, високий та статний. Пише вірші. Якось прочитав їх – три українською та три – російською. Я йому кажу: «А чого ти всі українською не пишеш?». А він відповідає: «Я воюю ще з часів АТО. Коли потрапив на Донбас, то принципово, десь у 2015-2016 році перейшов на українську мову. Почав складати вірші, але стикався з тим, що в окопах пацани слухають мене, а потім кажуть: «Братик, класно. А про що це?» Половини слів вони просто не розуміли. І він міг би здатися, але ні. Він почав писати російською і українською одночасно. Дає побратимам і каже: «Це, варіант якби ти хотів, а це – українською». І каже, через два місяці люди почали переходити на українську мову, бо їм просто стало цікаво – а це що за слово? А це?»
Інший випадок, згадує Євген, був під час роботи у мистецькій групі:
«Ми приїжджали, займалися морально-психологічним станом військовослужбовців на передовій, збирали невеликі групи людей і проводили творчі зустрічі, маленькі концерти. Там ми читали вірші, співали, танцювали, жартували. Людей “витягували” до інструментів, робили творчу, поетичну терапію. Багато хто спочатку соромиться, але потім розкривається. І один дядько на початку однієї такої зустрічі каже: «Я из Николаева. Мне 53 года. Я защищаю Украину. Чего я должен? Чего ты от меня хочешь?», а під кінець – через півтори години – підійшов і взяв книжку українською, попросив, щоб я розписався та пообіцяв, що це буде його перша прочитана українською книга. Для мене це теж була маленька особиста перемога».
– Я знаю, що Ваша дружина – Олена Добрянська, балерина Одеського театру опери та балету, Заслужена артистка України. Тобто вона також творча людина, як вона ставиться до того, що її чоловік став військовим.
«Вона дуже хвилюється за мене, але підтримує у всьому. На початку війни я дуже хотів, щоб вона та донька Олександра були подалі від загроз, тому вони виїхали до Європи, а потім у Варшаві сіли на літак до японського міста Кобе. Японці зрозуміли, що до них ніхто не добирається, але хотіли теж допомогти, відправивши п’ять чартерних рейсів. На першому й полетіла моя дружина з дитиною.
Вони отримали там всю необхідну допомогу та навіть можливість жити у новій двокімнатній квартирі, дитину одразу влаштували в школу на дуже гарних умовах.
Спорт, соціальна та грошова допомога. Було дуже непогано. Сильний мовний бар’єр, звісно, але дитина за вісім місяців вивчила японську мову та трошки, більш-менш «шпрехала», – розповідає Євген.
Але, каже Євген, його сім’я – єдине ціле. І всі дуже сумували один за одним. Але Євген пояснив дружині, що навіть якщо в нього з’явиться можливість, він до них не приїде, бо має бути на рідній землі.
«І вона відповіла, якщо ти не хочеш їхати до нас, ми повертаємося в Україну. Саме у той час Одесу не обстрілювали десь два тижні. А от в день, коли вони вже їхали в автобусі по Київській трасі, почалися обстріли», – але Євген зазначає, що це не змінило планів його близьких.
Сьогодні його родина знаходиться в Одесі, дружина Олена виходить на сцену, щоб своїми виступами підтримувати людей, давати їм можливість хоч ненадовго відволіктися від війни.
– Євгене, а що б ви хотіли сказати чи побажати нашим читачам.
«Спочатку – чоловікам. Вам вирішувати, як жити. Навіть якщо ви думаєте, що вам краще продати квартиру, машину і на надувному матраці перебратися через Тису – це ваше діло. Але пам’ятайте, що з цього моменту ви не українець. Ви просто людина, яка поїхала.
Якщо ви не можете взяти до рук зброю, пам’ятайте про інші способи бути корисними. Можете бути волонтером. Або ж долучитися до Армії дронів. Можливо, саме ви створите той дрон, який допоможе нам виграти цю війну. Не сидіть без діла! Це має бути наша спільна перемога.
А взагалі всім хочу побажати зберегти здатність та бажання жити. Не думайте про минуле, воно пройшло, не живіть сьогоденням і думайте про майбутнє. Як кажуть “Хочеш розсмішити Бога? Розкажи про свої плани”. Але мрійте про те, яким буде ваш будинок після війни, як ви будете ловити рибу, лагодити паркан, жартувати із кумом, як побачите своїх онуків або доньку у весільній сукні.
Живіть, будьте корисними, смійтесь цій війні в обличчя! Але пам’ятайте: ми всі дуже потрібні нашій єдиній Матері, і цю Матір звуть Україна».
