У червні у Києві відбулася церемонія нагородження переможців і переможниць Премії PinchukArtCentre 2025.
Це загальнонаціональна премія в галузі сучасного мистецтва, яка присуджується українським художникам віком до 35 років включно кожні два роки. Наразі у PinchukArtCentre можна переглянути роботи всіх 20 номінанток і номінантів.
Твори оцінювали члени міжнародного журі: кураторка та письменниця Каріна Бакетц; артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф; художниці Алевтина Кахідзе та Леся Хоменко, мистецтвознавиця Марта Чиж.
Спеціальною відзнакою поза конкурсом вшанували пам’ять Вероніки Кожушко — художниці з Харкова, яка подала заявку на участь у Премії PinchukArtCentre, але трагічно загинула 30 серпня внаслідок російського ракетного удару по цивільній інфраструктурі міста.
Приз громадськості та другу Спеціальну премію отримав Євген Коршунов з роботою «Пил зцілює». І це вперше, коли дві нагороди у межах Премії отримує один митець.
Нині Євген Коршунов є військовослужбовцем ЗСУ. У своєму проєкті відобразив спогади про проходження базової військової підготовки (БЗВП), своєрідного «поетичного вступу» у війну.
Всередині мінімалістичного чорного блоку митець умовно відтворив атмосферу бліндажа, — укриття, що слугує житлом для військових.
Малюнки на стінах зображують людей, із якими Коршунов жив, товаришував і спілкувався на БЗВП. У коротких описах художник розповідає про їхні прикметні риси й історії з минулого чи вже воєнного життя.
«Цей твір є унікальною фіксацією повсякденного воєнного життя всередині, — відзначили члени журі. — Його малюнки роблять анонімну постать солдата видимою, показують його як індивідуума і людину. Ми були вражені здатністю Євгена творити тазалишатися митцем, попри те, що він став солдатом».
Першу Спеціальну премію вручили Катерині Алійник за її роботу «Травинки зі сталевими лезами». Катерина давно працює з зображенням теми природи, що відображає й суспільно-політичні процеси. Так, живописні роботи серії «Медично-політичні фантазії про Луганськ» (2021) зображали місцевий ґрунт у розрізі, викриваючи мутації рослин під землею. Таким чином художниця звертала увагу на процеси, які відбуваються на сході країни.
Цього разу Катерина досліджувала як страх, напруженість і постійна настороженість змінюють наше сприйняття природи. У її пейзажах, що водночас заворожують і лякають, природа перетворюється на простір напруги й тривоги. Через ці картини художниця шукає новий спосіб віднайти любов у світі, де це почуття стало небезпечним.
«Цей твір хвилює до мурашів, у ньому живопис функціонує як пам’ять, жалоба і опір, — розповіли члени журі. — Художниця, яка народилася у Луганську, зображує втрату свого дома у спосіб недосяжного пейзажу, який лякає в інтимний спосіб. Кожна сцена передана з такою точністю та ледь відчутним неспокоєм, що глядач почувається зайвим свідком».
Головну премію здобула Леся Васильченко з роботою «Ніч без тінів і світло без проміння хвиль». У 2015 році мисткиня поїхала навчатися до Норвегії, в Національну академію мистецтв в Осло. До цього закінчила факультет журналістики в КНУ імені Шевченка. Наразі мешкає між Норвегією, Києвом та Закарпаттям, де перебувають її рідні.
Відеоінсталяція складається з двох частин. Відео «Тахіонесс» (від слова «тахіон», яке означає гіпотетичну частинку, що рухається швидше, ніж світло) показує 35 років українських світанків (з 1990). Його згенерував штучний інтелект, натренований на зображення українських світанків з різних джерел (домашні архіви, інтернет, VHS). Ця робота триває 8 хвилин — саме стільки необхідно сонячному світлу, щоб досягнути людського ока.
Друга частина «Ніч» демонструє більш ніж 100 років української ночі. Щоб створити її, мисткиня та її друзі переглядали відео в архіві Пшеничного, щоб знайти документацію нічного неба. починаючи з 1918 року — видивлялися відео за кожен рік, шукаючи, коли камера, можливо випадково, зняла нічне небо. Також до роботи увійшли фотографії друга Лесі Юри, який зараз на фронті: він знімав світанок та нічне небо на Донеччині та Сумщині. Відео змонтоване не лінійно, а таким чином, як штучний інтернет бачить контент в інтернеті: патернами.
«Ця робота про масштаби часу. Є масштаб часу як сторіччя української ночі, а є української незалежності, починаючи від 1990 року, коли я народилася, це світанки. І третій часовий масштаб — це глядач, який перебуває в просторі, і привносить сучасний момент, — розповіла Леся Васильченко. — Світанки для мене про побажання та уявлення майбутнього, а ніч — про не написане та незадокументоване, тіньову історію та потенційність. Хотіла зробити роботу, яка б розповідала про саму ідею ненаписаних історій, тому багато працювала з архівами. Думаю про те, що набагато більше майбутнього в минулому, що недосліджене і не відкрите, ніж у майбутнього, яке ми уявляємо. Тому як мисткиня вважаю своєю задачею говорити про непобачене, ненаписане, незаписане, незадокументоване, нагадувати, що голоси, які не були почуті, колись проявляться.
Нічне небо мені дуже нагадує історію, історичність. Коли ми дивимось в нічне небо, бачимо світло зірок, які, можливо, давно згасли, але світло тільки до нас надходить. А те, що здається темрявою нічного неба — там може бути багато звірок, але світло від них досі подорожує до нас. Так само історія: те, що ми бачимо, можливо, вже варто переосмислити, знайти нові контексти та наративи. Водночас є дуже багато місця тому, що не було проявлене у світлі та сформоване як знання».
Ці роботи вперше представлені в Україні. «Тахіонесс» Леся Васильченко зробила як випускну роботу: її помітили й запросили на бієнале сучасного мистецтва в Музей Мунка. Як зазначила художниця, всі її роботи про війну в Україні та про час. Як війна змінює відчуття часу та як в людях змінюється відчуття часу через війну. Як медіатехнології, зображення, документація змінюють наше уявлення про час і наше відчуття часу.
Переможниця наголосила, що передасть свій грошовий приз (400 тисяч гривень) на потреби ЗСУ.
Нагадаємо, що роботи всіх номінантів та номінанток Премії PinchukArtCentre 2025. є змога подивитися в артцентрі, що на Бессарабській площі, щодня, крім понеділка і вівторка з 12:00 до 21:00 (вхід до 20:30). Вхід вільний.
Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»
