Loqal – новинний агрегатор Loqal
Новини

«У нас використовують як піхоту інтелектуалів, які розуміють, як працює навколишній світ на рівні радіохвиль, атомів та молекул», — Мирослав Гай

«У нас використовують як піхоту інтелектуалів, які розуміють, як працює навколишній світ на рівні радіохвиль, атомів та молекул», — Мирослав Гай
Факти • 3 переглядів • 1 хв читання

Про це все поговорили з майором ЗСУ, відомим громадським діячем, волонтером, засновником благодійного фонду «Мир і Ко» Мирославом Гаєм. Ми спілкувалися 23 липня, на наступний день після того, як президент Зеленський підписав законопроєкт, який фактично підпорядковує незалежні НАБУ і САП генеральному прокурору. Тому почали саме з цієї теми.

— Мирославе, значна частина суспільства сприйняла закон про НАБУ і САП як розворот від європейського курсу. Мораторій на публічні заходи фактично скасований. В країні почалися акції проти дій влади, яка вирішила йти на конфронтацію, ЗМІ рясніють заголовками на кшталт «за крок до авторитаризму», на плакатах протестувальників написано «Україна не росія», «мій батько загинув не за це», «в яку сторону воюємо?», «корупція аплодує» тощо. «Багатотисячні мітинги у Києві та інших великих містах були стихійними й непідробними. Так звучить Майдан, так звучить голос невдоволених громадян, в яких забирають майбутнє», — прокоментував це Валерій Пекар. У багатьох відчуття дежавю.

— В мене ця історія не викликала якогось дежавю. Ситуація сильно відрізняється від тієї, яка була у 2013 році, оскільки зараз йде війна. Єдине, що є спільне, — знову у нас, як і 11 років тому, першими на протест через гостре внутрішнє почуття несправедливості вийшла молодь.

Що цікаво, більша частина мітингувальників — це ті, хто не підлягає мобілізації, тобто не боїться військкоматів та ТЦК (це не в докір, просто факт). Є й ті, хто вже звільнені з армії через поранення. Я бачив у Facebook, що там Юра Гудименко був присутній, ще деякі ветерани, насправді нечисленні.

Це перший такий великий масовий вихід людей на вулицю за останні чотири роки. Не пам'ятаю більше такого.

Можна сперечатися про ефективність САП і НАБУ, чи дійсно вони боролися за цінності, за які виходив Майдан (зі сцени тоді, звичайно, говорили про боротьбу з корупцією, але все було дуже розмите, неконкретне й абстрактне, просто звучала вимога створити антикорупційні органи). Тут можна ставити знак питання. Ми з вами не бачили от прямо грандіозних справ, попри всі звіти НАБУ. Зате було багато скандалів.

Але зараз це не питання про НАБУ та САП. Я особисто побачив, що йде конфронтація двох естетик. Скажу більше — естетики й антиестетики. Хто радіє цьому рішенню? Переважно люди вже немолоді, політики минулого, навіть позаминулого покоління, які виходять на трибуну Верховної Ради й щиро аплодують прийняттю цього закону. Якщо порівнювати їх з цією красивою молоддю на площах, вони виглядають антиестетично.

Мені складно коментувати, критикувати або погоджуватися з законом про САП і НАБУ, тому що не читав текст і не знаю, які внесли зміни. Я за ці 11 років неодноразово сам брав участь в лобіюванні та презентаціях нових законів, пропонував зміни та правки в чинні. Знаю, наскільки це непросто. Тому у мене викликала внутрішнє заперечення та швидкість, з якою цей скандальний документ був прийнятий.

Пам'ятаю, як ми готували законопроєкт про осучаснення несення військової служби. Його понад рік обговорювали тільки в комітетах. Внесли безліч правок, було дуже багато суперечок. Хоча це закон, який стосується виключно питань національної безпеки. Звичайно, до закону про НАБУ та САП є багато питань, але я вам не можу дати якусь однозначну і конкретну відповідь.

Єдине, що на цьому тлі хочу сказати: зараз Україні в умовах важкої, страшної, найбільшої війни на території Європи після Другої світової як ніколи потрібна єдність. Ми вже проходили в різні історичні періоди випробування, коли внутрішній розбрат призводив до страшенних поразок, які відкидали Україну на десятки й сотні років назад саме в питанні створення самостійної держави. Вони просто нищили таку можливість. І зараз така загроза існує. Тому всі — в першу чергу влада й ті, хто вважає себе державниками, проєвропейськими патріотичними політиками, — мають проявити мудрість. Можливо, на їх думку ті чи інші законопроєкти є необхідними, але якщо велика частина суспільства категорично не сприймає їх як справедливі, це означає, що провалена комунікація з людьми. Тому треба зробити паузу й налагодити її.

— Потрібна чесна розмова. Але, на жаль, з нами взагалі не розмовляють.  — До речі, якщо хтось каже, що на протест вийшла лише невелика частина громадян, це буде страшенною помилкою. Тому що насправді пасіонаріїв в жодній країні ніколи не буває багато, але саме вони вирішують, як буде розвиватися країна й створюють внутрішню політику. Тому ще раз повторю, що треба побудувати діалог влади й суспільства і закликати усіх до єдності.

— На жаль, триває російська літня наступальна кампанія. Цитую вас: «На фронті військових нудить від „позитивних“ блогерів, які розповідають про успіхи, бо за цими успіхами стоїть м'ясорубка, нудить від розповідей про те, як швидко все закінчиться. Іде важка робота. Є місце героїзму, але здебільшого потреба втриматись, закрити дірки, зберегти управління підрозділами, вистояти». Якій зараз настрій на передовій? Як ставляться військові до теми заморозки війни?

— На різних частинах фронту, в різних підрозділах по-різному. Якщо знімати як би внутрішню емоційну температуру (говорю про суто моє спілкування), люди дуже втомилися, вони виснажені й роздратовані. В них немає часу спостерігати за політикою. Будь-яка непозитивна повістка з тилу дратує. Будь-які скандали, зокрема політичні та корупційні, вже не кажу про умовно світські, шалено дратують, тому що це виглядає неадекватно до тієї реальності, яку бачать військові.

— Він існує, однак абсолютно суперечить всьому, що тебе оточує. Цей біль може зрозуміти будь-яка емпатична людина.

В мене дуже багато знайомих, які відвоювали й списалися по пораненню, наприклад. Вони сильно переживають за те, що відбувається. Вони досі не змогли якось вбудуватися в мирне життя. В них це не виходить. Їм соромно, їм тяжко. Піти з родиною кудись на відпочинок — «а там же мої хлопці досі воюють». В них відчуття провини. Хоча його взагалі не має бути.

Тому вони, щоб бути корисними, починають займатися якимись соціальними активностями, які наближають Перемогу. Це перше.

Друге. Не всі мають воювати або служити. Є люди, які мають забезпечити тил. В тилу теж багато роботи.

Третє. Волонтери, наприклад, органічно вбудовані у фронт. Вони якраз вписуються у військову реальність.

А коли ти бачиш музичні новини, світські скандали, якусь неадекватну поведінку стосовно військових та ТЦК, це викликає обурення.

— Якщо людина має совість, вона постійно думає, що мало робить в такі часи, й гризе себе за це.

— Боюся, що, коли закінчиться війна, ми все одно будемо відчувати, що мало робимо. Це така вдача.

— Знов цитую вас: «Ми маємо почати перемагати росіян ефективністю застосування людського обмеженого ресурсу. Інакше програємо. Бо кількості можна протиставити тільки ефективність». Яким чином?

— Приклади дуже прості. У нас зараз високотехнологічна війна. Солдат в окопі її не виграє, як не дивно. Він важливий, він потрібний, тому що там, де він перебуває, є певний контроль цієї території й немає вільного пересування ворога. Але сучасне протистояння виграють авіація, дрони, ракетне озброєння, артилерія, засоби виявлення, ідентифікації й ураження противника. Для роботи з ними потрібні люди, які не просто вміють тримати автомат в напрямку ворога, а знають математику, фізику, хімію, інженерію, вміють працювати на важкій техніці та ремонтувати її, розуміються на кібернетиці, програмуванні, менеджменті, логістиці, соціальних медіа тощо.

У нас часто не вистачає на керівних посадах людей з такими знаннями й навичками. Умовно кажучи, на посаду начальника служби РЕБ може прийти людина, яка ніколи не займалася радіофізикою, але має певне військове звання і кількість вислужених в армії років, достатніх для заняття цієї посади. Насправді дипломованих радіофізиків дуже мало. Вони всі на вагу золота. Але! Навіть якщо така людина до вас прийшла, ви не можете поставити її на посаду. У нас же війна мобілізованих. Людину призвали до війська, вона ніколи в армії не служила, тому починає як солдат, потім дай Боже стане сержантом. Їй до офіцерського звання, до керівного складу треба крокувати багато років. А часу немає. Ця людина потрібна вже зараз саме на цій посаді.

Іноді в підрозділах служать люди, які є висококласними високоінтелектуальними фахівцями по якомусь напрямку, але їхні командири можуть цього не знати. І військкомат, який їх відправив служити, теж не знає.

Зазвичай зараз так відбувається: ви потрапляєте в ТЦК, там дивляться на вашу військову облікову спеціальність, якщо вона є, потім на два місяці відправляють на базову військову підготовку, де ви отримаєте ВОС № 100 (стрілець) і їдете в підрозділ звичайним солдатом-стрільцем. У мене був випадок, коли я знайшов провідного інженера Краматорського заводу, який свого часу був долучений до створення САУ «Богдана». Почалося повномасштабне вторгнення, його мобілізували й поставили на блокпост. Він там машини пропускав.

Ми його забрали до себе, приставили до гармати й він став її ремонтувати. Тоді це була єдина на всю країну «Богдана», тепер одна з головних легенд українського ВПК. Є національна програма з її виробництва, вона масово пішла у війська. Але в той час в моїй бригаді вона була одна, а інженер, який її створив, виявився солдатом на блокпосту. Розумієте?

Таких реальних історій дуже багато. Льотчики, радіофізики, інженери можуть опинитися рядовими в штурмовому підрозділі замість того, щоб піти в майстерні (в кожній бригаді зараз є майстерні по дронах, РЕБ і т.д.). У нас використовують як піхоту інтелектуалів, які розуміють, як працює навколишній світ на рівні радіохвиль, атомів та молекул. Це антиефективно, якщо чесно.

— Ваш пост у Facebook від 31 липня 2023  року: «В мене прикра для всіх новина. Якщо війна затягнеться, а вона очевидно затягнеться, то воювати будуть всі». Нещодавно ви прокоментували: «Моя думка не змінилась». Мобілізація в нас провалена — це факт. Що далі?

— Не можу сказати, що мобілізація провалена. Це не зовсім так.

— Все одно вона якось криво йде.

— Слухайте, усі країни світу, які входять в затяжну війну, стикаються з проблемою мобілізації. Є чудовий роман чеського письменника Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Там прекрасно описано, як під час Першої світової війни зокрема Чехія стикнулася з цим. Якщо поміняти географічні назви та імена на наші, у вас буде враження, що ви читаєте про сучасну Україну.

На початку повномасштабного вторгнення був великий національний підйом. Військові — герої, їх проводжали, їх підносили, співали їм дифірамби, привозили їм все, починаючи від шкарпеток. А потім почалися смерті і поранення — почалася реальна війна. Держава змушена була включити репресивний апарат, оскільки людей не вистачає. Їх виловлюють на вулицях. А вони йдуть на всілякі хитрощі. І калічать себе, і через умовну Тису скачуть, і бензин в ноги колють — чого тільки не роблять, аби тільки не потрапити у військо.

Якщо згадати Другу світову війну, так само було в Радянському Союзі, потім в пізній гітлерівській Німеччині — так було всюди. В росії теж. Коли у 2022 році путін оголосив часткову мобілізацію, понад чотири мільйони росіян втекли за кордон. Хто куди — і в Казахстан, і в Грузію, і в Туреччину, і в Білорусь (звідки їх потім витягали). Згодом вони повернулися. В кремлі зрозуміли, що таким шляхом йти не варто. Вони залишили часткову мобілізацію, але перейшли на контракт — тільки за підписання першого контракту платять до 50 тисяч доларів, це колосальні гроші. Плюс пропонують велику зарплатню в армії. І люди з депресивних регіонів пішли.

А в Україні немає таких бідних регіонів. Це перше. Друге. У нас, на жаль, немає такого людського ресурсу. Зараз держава прийшла до такого ж підходу — пропонує за перший підписаний контракт мільйон гривень для людей від 18 до 24 років. Це ті самі 50 тисяч доларів. В принципі, можна сказати, що ми нарешті знайшли робочу правильну схему. Однак в нас немає такої кількості молоді. І немає такої бідності, як в росії. Там москва сама по собі, а все решта само по собі. Якщо виїхати за МКАД, ця країна бідна. Але так чи інакше люди в армію йдуть.

До того ж росія дуже активно залучає іноземців. З Північною Кореєю та іншими державами підписані договори на цю тему. Україна теж йде таким шляхом. Дуже багато іноземців зараз приїжджають, підписують контракти, складають присягу на вірність українському народові й воюють. Це ті, хто має бойовий досвід, хто вважає, що це якесь їхнє певне призвання, хто розділяє ідеї української боротьби. Тобто треба вишукувати. Не можна розв'язати проблему наповнення війська виключною мобілізацією внутрішнього ресурсу. Це не працювало ніколи в таких довгих війнах.

Під час Першої та Другої світових війн було легше, тому що тоді воювало багато країн. Але якщо ми подивимося взагалі на історію війн, починаючи з середньовічних, завжди рано чи пізно доводилося залучати іноземний ресурс. А для цього потрібні в першу чергу фінанси.

Але мобілізація сама по собі не провалена. У нас відбулися ті ж самі події, як в романі Гашека. Закінчилися добровольці та пасіонарії — і державі довелося вигадувати інші способи, яким чином знайти солдатів.

— Дуже зачепила дискусія у Facebook між відомим журналістом Євгеном Спіріним, він зараз служить санітаром на стабпункті, і нардепом від «Слуги народу» Гуріним, який обурив українців тим, що запропонував переглянути підхід до соціальної підтримки ветеранів: «У ветеранів не має бути жодних „пільг“. Ніяких безкоштовних проїздів, нульового розмитнення автівок і іншого совка». Спірін відреагував бурхливо: «Ми, військові, не розраховуємо ні на яку пенсію? Нам в принципі на неї плювати, в нас нема майбутнього. Прикинь, ти будуєш плани, а пацани будують укріпи. А дівчата возять поранених в кишках і крові. … Ми покинули все: надії на майбутнє, на завтра, на побут, на комфорт. Ми смертники, які, ви так чекаєте, подохнуть дуже скоро. Щоб ви могли написати: RIP, свічечка.gif. То мій маніфест дуже простий: гроші військовим; пільги військовим; статус військовим; повага військовим; громадянство всім, хто воює за нас».

— Не чув про цю історію. Але вважаю, що військовослужбовці, особливо ті, хто пройшли бойові дії, мають мати від держави усі можливі пільги, які тільки можна. І взагалі Україна має прийти до моделі, схожої на ізраїльську, можливо, з якимись відмінностями. Де людина не може обіймати посади в органах державної влади, якщо вона не служила. І якщо, наприклад, на якусь посаду претендують дві особи з однаковими компетенціями, але при цьому одна з них служила, то треба віддавати пріоритет їй. І діти ветеранів мають вчитися безплатно. І так далі.

Так працює будь-яка країна, яка себе поважає. У Сполучених Штатах Америки більшість президентів і держсекретарів служили в армії й брали участь у війнах (ми зараз не беремо чинного президента Трампа). Були серед них навіть поранені під час бойових дій.

У Великій Британії представники королівської родини служать у війську, обов'язково беруть участь в миротворчих операціях або в миротворчому контингенті за кордоном разом з іншими. І це для них нормально.

А в нас намагаються ветерана прирівняти до пересічної людини, але він таким не є. Ми вимагаємо від військових щоденних подвигів, наділяємо їх високим обов'язком та відповідальністю. Я свого часу писав, що сучасний військовий має бути певним суперменом — так його бачить суспільство і такі до нього вимоги. Йому держава дає управляти танком або літаком, ракетою або навіть батареєю Patriot, які коштують шалені гроші. Він має знати математику, фізику, вивчити статути та англійську мову, читати військову літературу, вміти пілотувати БПЛА, користуватися майже будь-яким озброєнням. За ним окремо слідкують антикорупційні органи, щоб не дай Боже щось не сталося. Він має віддати своє життя або здоров'я під час виконання завдання. Але при цьому хтось каже, що він не заслуговує пільг.

Зрозуміло, військові йдуть воювати не за пільги. Але держава має постійно демонструвати, що це особлива категорія. Якщо ви в США йдете вулицею в формі або навіть в цивільному, а хтось по якихось ознаках чи в розмові зрозуміє, що ви військовий, то найчастіше людина покладе руку до серця і скаже: «Thank you for your service» («Дякую за вашу службу»). Навіть якщо ви військовий іншої країни. От ви українець, ви воювали, і ця війна вважається справедливою, — вам подякують. Таке ставлення до військових в будь-яких установах, в Конгресі, в Сенаті, в торгових центрах, на концертах і просто на вулиці.

— Це, до речі, дуже правильно.

— Звичайно, правильно, тому що тільки військовий демонструє найвищі ознаки громадянина.

— Ви на війні з 2014 року. Які картинки вже з цієї фази будете пам'ятати все життя?

— Ніколи не забуду епізод з деокупації острова Зміїний. Ми стояли на березі Чорного моря, де в нього впадають притоки Дунаю. Звідти можна було з допомогою Mavic побачити острів, до нього 36 кілометрів по прямій. Ми з Євгеном Грушовцем організовували роботу САУ «Богдана», яка дострілювала до нього. Провели велику багатошарову операцію і вразили російське ППО плюс об'єкти, які дозволили потім керівництву Збройних Сил застосувати інші засоби й в результаті привести росіян до «жесту доброї волі».

На все життя запам'ятаю, як одного сонячного ранку по морю дуже повільно, як караван верблюдів в пустелі, без жодного звуку пішли кораблі, завантажені українським зерном. Це сталося після успішно виконаного нами завдання. Дуже класне явище.

Ще врізалося в пам'ять, як в небі біля Києва ми побачили десятки російських вертольотів. 24 лютого ми (це я, Тетяна Чорновол, багато хлопців і дівчат, які знали, що війна буде і готувалися до неї) вже були на бойових. Ми вийшли на підтримку 72-ї бригади неоформленими добровольцями. В нас були евакуйовані комплекси ракет «Стугна». Ми зібралися недалеко від Нових Петрівців для того, щоб ці комплекси привести до бойової готовності. І в цей момент над ангаром, де ми знаходилися, почали летіти ці «крокодили» (Мі-24). Все відбувалося, як у фантастичному фільмі «Зоряні війни», коли чорні зловісні крейсери йшли в атаку. Я такого не бачив ніколи. Просто щось неймовірне. Нарахували близько сімдесяти цих «крокодилів». Навіть тоді подумали, що, якби встигли зібрати «Стугну», можна було б один спробувати збити.

Багато таких моментів було, дуже багато.

— Ми всі втомлені, виснажені, на емоції немає сил, дах їде. Не кажу вже про хлопців в окопах. Звісно, маємо все витримати. Інших варіантів просто не існує. Але за що зараз триматися? Як гідно пройти цей етап?

— У мене рекомендації на кшталт «дійте самі».

Я ще з 2014 року всіх закликаю налаштовуватися не на спринт, а на марафон. Якщо ви думаєте, що біжите коротку дистанцію, а потім раптом бачите за рогом, що далі дорога нескінченна, у вас наступить відчай. А якщо знаєте, що це марафон і йому краю немає, то налаштовуєтесь на певний ритм і спокійно в цьому ритмі біжите. У вас не буде розчарування, коли зрозумієте, що не пробігли навіть половину. Ви не виснажуєтесь, тому що бережете сили, але й не зупиняєтесь і не опускаєте руки. Це перше.

Друге. Військові зайняті роботою. Якщо ви цивільний і не знаєте, як подолати тривогу, то вкладайте всю свою злість в донати на ті благодійні організації, які працюють на Перемогу (наприклад, наш фонд «Мир і Ко»), або на військові частини. Або — ще краще — самі долучайтеся до якоїсь волонтерської роботи. Зараз її багато. Вона не обов'язково пов'язана з військовою справою. Це може бути підтримка ветеранів, які отримали важкі поранення. Тому що дуже багато таких хлопців і дівчат потребують елементарної уваги.

У нашої родини є традиція. Кожного 2 січня дружина робить великий торт і ми йдемо у військовий шпиталь провідувати тих, кого не забрали на новорічні свята додому. Наші діти переодягаються святими Миколайчиками й розносять смаколики по палатах. Ми заходимо у психдиспансер (нічого в тому страшного), де багато людей, які переживають гострий стрес, у невідкладну хірургію — та всюди, куди можна. Тому замість почуттів перемикайтеся на дію, долучайтеся до якоїсь роботи. Робота рятує. Третя порада — отримайте базові медичні знання. Пройдіть курси з домедичної допомоги. Це вам може знадобиться, повірте мені. Статистика показує, що цивільних зараз гине більше через автокатастрофи, ніж через нальоти російських «Шахедів» та ракет. Тому ви маєте вміти надати допомогу рідним, близьким, просто сторонній людині, з якою щось сталося. Вже не кажу про війну. Ми зараз живемо в такий час, коли треба мати такі навички.

Четверте. Навчиться керувати дроном. Зараз дуже багато шкіл пропонують таке навчання. Отримаєте знання, може, поверхневі, але цікаві для себе. Це вас трошки розважить і розвине ваш мозок.

П’яте. Вчіть мови. Якщо ми йдемо до Європи, треба знати бодай англійську. Якщо колись тут будуть іноземні миротворці, класно, щоб ви могли хоча б підказати їм, як пройти до якоїсь адреси, й продемонструвати, що Україна — це сучасна держава, де навіть діти й літні люди можуть побути гідами по нашій прекрасній країні.

А ще вчить історію України для того, щоб не повторювати помилок минулого.

3