«У мене прохання не тільки до освітян, а взагалі до всіх українців — не опускайте рук», — керівниця освіти Херсона про навчання під обстрілами
Сьогодні за традицією в усіх школах країни — Свято останнього дзвоника. Свято, про яке кожен з нас незалежно від віку має свої особливі спогади — чи то з дитинства, чи то з батьківства, коли гордо дивишся на власну дитину, яка завершує черговий навчальний рік. А хтось щороку приходить на це свято зі своїми учнями.
І вже втретє воно настає в нашій країні під час великої війни. Не всі школи можуть дозволити собі провести останній дзвоник так, як завжди це робили з покоління в покоління, — великим колом на широкому подвір’ї. З урочистим виходом схвильованих випускників, які востаннє стоять усім класом поруч із учителями на рідному шкільному майданчику. На тому майданчику, куди нинішні випускники приходили колись уперше малюками — у бантах, з величезними букетами й новенькими шкільними наплічниками за спиною.
Але сьогодні таким свято буде не в усіх школах. У деяких містах його зустрінуть під землею, під звуки вибухів і тривог. Але від того воно не стане менш зворушливим і теплим. Можливо, навіть навпаки — особливим, до мурах. Як, наприклад у Херсоні.
Напередодні ZN.UA розпитувало керівницю управління освіти Херсонської міської ради Наталю Журженко про те, як минув навчальний рік і яким буде свято для дітей Херсона.
— Пані Наталю, як минув цей навчальний рік? Не з погляду звітності, а в плані відчуттів.
— Якщо подивитися з погляду звітності, то можна сказати, що наш навчальний рік минув так само, як і в усіх інших містах і регіонах. Усі ті самі уроки, олімпіади, конкурси, свята. Але коли починаєш думати, в яких умовах це відбувалося, розумієш, що звичайного тут немає абсолютно нічого. Щоб зрозуміти, як минув навчальний рік, треба розуміти, в яких умовах перебувають люди в Херсоні.
Херсон — це місто вибитих вікон і провалених дахів. Його настільки сильно обстрілюють, що вже не залишилося, напевно, жодної вцілілої шибки. В нас 151 заклад освіти, і з них 138 — побиті. Серед цих пошкоджених дев’ять — узагалі зруйновані. І от у таких умовах вчителі однаково продовжують навчати.
Коли я кажу, що місто обстрілюють постійно, то не перебільшую, адже все наше життя минає під обстрілами. Йдемо ми на роботу, проводимо урок чи просто вийшли в магазин — навколо постійно щось вибухає. І люди вже напружуються, коли стає тихо навіть на 15–20 хвилин — чому тихо, що трапилося? Так минає і день, і ніч. А останні кілька місяців нас просто замучили дрони. Вони, як мухи, — всюди. Якщо на початку навчального року ще були якісь райони міста, куди вони не долітали, то зараз у нас уже немає навіть відносно безпечних місць. Цього тижня в нас від дронів постраждали чотири садочки. Два з них розташовані в такому районі, про який ми взагалі раніше думали, що туди нічого не долетить. На один садочок дрон просто скинув вибухівку й полетів далі. В іншому упав порожній дрон (вибухівку він скинув в іншому місці). Люди прийшли на роботу, а він посеред двору лежить. На ньому ж не написано, з вибухівкою він чи ні. Тому звичайний робочий день у наших працівників шкіл і дитсадочків починається з того, що вони оглядають територію закладу, щоб розуміти, чи можна нею безпечно пересуватися. Тому що з дронів на наше місто скидають не лише вибухівку, а й пелюсткові міни. Ці міни вибухають тільки коли на них наступаєш. Тому не лише у школі чи садку, а й узагалі під час пересування містом ніколи не знаєш, куди тобі дивитися — під ноги чи вгору.
Кожен херсонець розуміє, що для ворога він — військовий об’єкт. Навіть бабуся, яка вийшла в магазин по хліб, — теж військовий об’єкт. Тому що російські військові скидають вибухівку з дронів абсолютно на все, що рухається, — чи то «швидка», чи комунальні служби, чи громадський транспорт. У нас часто страждають маршрутки, на які скидають з дрона вибухівку. А в цих маршрутках люди просто їдуть на роботу.
— Чи багато зараз у Херсоні дітей?
— Останні два роки в місті постійно перебуває близько п’яти тисяч дітей, а загалом у нас їх 21 тисяча. Навчання в Херсоні дистанційне. За період війни ми істотно втратили в контингенті дітей: до війни їх було 34 тисячі, зараз — 21. Із 21 тисячі половина перебуває за кордоном. Тому, знаєте, історії з наказом Міносвіти №1112, згідно з яким діти мають сісти за парти в школі в тому регіоні, де вони перебувають фізично, — для нас дуже болісні. Адже, з одного боку, ми розуміємо, що дитина має нормально навчатися, розвиватися, спілкуватися з однолітками, а з іншого — якщо наші херсонські учні змушені будуть піти навчатися до шкіл тих міст, де вони зараз перебувають із батьками, наші вчителі залишаться без роботи. Тому що для п’яти тисяч дітей така кількість учителів, як для 21 тисячі, не потрібна.
Учителі, які виїхали до безпечніших регіонів, напевно, знайдуть там роботу. А що робити тим, хто залишається в Херсоні? У нас майже півтори тисячі вчителів, із них десь 60% — у Херсоні. Вони в такому місті просто не зможуть працевлаштуватися навіть за іншою професією. Скорочення буде для них катастрофою. Втратимо педагогів зараз — із ким тоді відновлюватимемо освіту після перемоги?
— Чи складно організувати дистанційне навчання під обстрілами — напевно, є проблеми зі зв’язком та світлом?
— Якщо говорити про проблеми зі світлом, то в тому, що ми можемо з ними впоратися, є величезна заслуга наших комунальників. Ви запитуєте про освітян, але мені зараз хочеться розповісти й про комунальників. Вони настільки швидко відновлюють усі пошкоджені лінії електропередач, що минає якихось пів години після вимкнення, й світло знову повертається. Ці люди працюють у надскладних умовах, вони ніколи не знімають бронежилетів, тому що виїжджають в обстрілювані райони міста. Низький їм уклін за сміливість.
У грудні в нас був складний момент, коли під час обстрілів влучили в об’єкт критичної інфраструктури, від якого живилося все місто. Містяни гадали, що світло вже не відновиться взагалі. Але наші комунальники знову зробили диво, хоч їм і знадобилося для цього кілька днів. А от як ми пережили ці кілька днів — тут уже варто розповісти про самовідданість освітян.
У нас у місті є пункти незламності, вони здебільшого розташовані в школах. Я бачу, що в країні неоднозначне ставлення до них — одні кажуть, що вони там потрібні, інші — що ні, хтось обурюється, що такі пункти відкрили в закладах освіти. Але для нас, для херсонців, це зовсім інша історія. У нас із 23 пунктів незламності в місті 17 розташовані в закладах освіти, й для наших педагогів це — можливість поспілкуватися з дітьми вживу, а не лише онлайн. Тому що батьки приходять туди зарядити телефон, отримати гуманітарну допомогу й часто беруть дітей із собою. І тут уже освітяни організовують різні активності.
Так от, коли в грудні сталася ця історія з вимкненим надовго світлом, я поїхала по пунктах незламності подивитися, чи все там гаразд, чи все працює (там у нас стоять генератори та «Старлінки», тобто є й світло, й зв’язок). І от в одному закладі я побачила картину, від якої просто завмерло серце. Кілька вчителів прийшли до пункту незламності в школі, винесли столи в коридор, ближче до «Старлінка», щоб кращий зв’язок був, вдягнули навушники, відкрили ноутбуки й проводили уроки. Я їм кажу: «У вас зараз критична ситуація зі світлом, може б ви на сьогодні зупинилися?». А вони відповідають: «Яке зупинилися, у нас за розкладом вісім уроків, нема коли зупинятися».
Вони ж розуміють, що це в Херсоні сталася аварійна ситуація, а діти, які перебувають в інших регіонах і навчаються в наших школах дистанційно, не мають проблем зі світлом і чекають на урок.
— Чи можете ви пригадати моменти, коли вчителі самі потребували підтримки більше, ніж могли її надати?
— Ви знаєте, таких історій багато, не вистачить часу згадати все. Я часто їжджу по закладах освіти, спостерігаю за колегами, також вони приходять до нас в управління. Колеги посміхаються, але я бачу, наскільки вони психологічно виснажуються. У наших закладах освіти є психологи, але ж їх ніхто не навчав в університетах, як надавати допомогу в умовах війни. Проте, маючи вже власний досвід життя в окупації, життя під обстрілами, вони постійно навчаються самостійно, знаходять різні курси й допомагають не тільки дітям. Ми намагаємося також, щоб наші вчителі брали участь у тренінгах для освітян із підтримки ментального здоров’я, співпрацюємо з громадськими організаціями. Та однаково, знаєте, всі ці стреси настільки позначаються навіть на фізичному здоров’ї людей, що цього тижня ми втратили вчительку початкових класів. У неї зупинилося серце. Вона вдень провела уроки, а потім їй стало зле, й швидка не змогла її врятувати. Передпенсійний вік і постійний стрес зробили свою справу.
Якось у межах одного з тренінгів ми опитували вчителів, чого б вони хотіли. Вони кажуть: «Повезіть нас до іншого міста хоч на кілька днів». Це важливо. Мені треба кудись вивозити колег. Вивозити, аби вони згадали, що таке нормальне життя, бо вже настільки звикли до вибухів і сирен, що часто не реагують на них, не спускаються в укриття. Я бачу, що в них інстинкт самозбереження починає стиратися. А реагувати на тривогу треба, й треба постійно бути в напрузі, аби зберегти своє життя. Важливо пам’ятати, що життя під вибухами — це ненормально. Й тому нашим вчителям потрібно побувати в якихось безпечніших регіонах, поспілкуватися з колегами.
Ми зв’язалися з однією громадською організацією, яка організовує психологічні тренінги на виїзді. А також нам допомогли колеги-освітяни з інших міст — ми підтримуємо зв’язок із департаментами та закладами освіти інших регіонів, і якщо вони готові нас приймати, то, звісно, збираємося, їдемо, спілкуємося. Ще ніхто нам не відмовив ні в допомозі, ні в консультації, ні в живому спілкуванні. Освітяни по всій Україні згуртовані, й нам усім дуже важливо мати підтримку колег. Обмінюємося досвідом, відвідуємо заклади освіти та, звісно, маємо культурну програму — театри, виставки, музеї.
З особливим почуттям хочу сказати про Київ. Це справді серце нашої країни, й ми дуже розчулені тим, як нам завжди допомагають освітяни столиці. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, київські колеги неодноразово надсилали нашим учителям гуманітарну допомогу: одяг, гігієнічні набори, продукти харчування та все необхідне. Коли під час окупації Херсона ми відновлювали централізовану бухгалтерію, роботу якої зупинили зрадники й окупанти, намагаючись залишити освітян Херсона без заробітної плати, нам дуже допомогла директорка департаменту освіти Олена Фіданян: «Що вам потрібно — кажіть, усе зробимо». Це і є те плече підтримки у важку хвилину.
А взагалі я не припиняю дивуватися своїм колегам-учителям із Херсона. Адже незважаючи на те, що кожен із них має свою болісну історію війни (хтось втратив близьких людей, хтось — житло, в когось поранені дорогі йому люди), вони мають сили відгукуватися на чужий біль. Одна з таких історій сталася цього року й вразила мене, напевно, двічі. Перший момент — коли росіяни поцілили в багатоповерхівку авіабомбою (КАБом) і зруйнували цілий під’їзд. Тоді постраждала родина — мама й двоє діток: мама загинула, а діти вижили. І, звісно, все місто допомагало малечі. Тато їхній перебував за кордоном, він поїхав туди ще за кілька років до війни, і йому потрібен був час, аби повернутися в Україну й забрати цих дітей. Фізично вони майже не постраждали, з лікарні їх виписали швидко. Містяни зібрали для них необхідні речі, школа передала гаджети для навчання. Але куди їм іти після виписки? І тут мені телефонує одна директорка школи й каже: «Наталю Сергіївно, якщо дітей немає куди подіти, я готова їх забрати до себе». І це був другий момент у тій історії, який мене вразив. Тому що за цю війну та директорка школи спочатку втратила сина, а потім загинув на Донецькому напрямку її чоловік. Її житло непридатне для проживання, адже розташоване в небезпечному районі біля річки, який постійно обстрілюють. Вона навіть не має можливості піти й подивитися, що там узагалі вціліло. Жінка живе сама, орендує квартиру, але вона готова забрати цих двох дітей. І вони не є її учнями й навіть не з її школи. Це просто, знаєте, такий був людський душевний порив — допомогти дітям, які з огляду на вік, можливо, навіть не до кінця могли усвідомити, яке горе з ними сталося. А вона сама, маючи вчительську заробітну плату, без житла, без можливості нормально існувати, готова віддати все, щоб допомогти цим діткам.
— Пані Наталю, а що особисто для вас як для людини, котра відповідає за всю освіту Херсона, було найважчим цього навчального року?
— Найважче витримувати емоції. Коли колеги приходять і діляться своїми переживаннями й ситуаціями, а ти розумієш, що відчуваєш все те саме й маєш ті самі страхи, але не можеш цього показати. Тому що їх треба підтримати. Вони ж дивляться на мене й, знаєте, я для них як лакмусовий папірець: якщо втрачу силу духу, вони так само втратять її. Ми в такий спосіб підтримуємо одне одного. Якщо я засмучуюся, вони вже напружуються й думають, що все навколо погано, все пропало. Тому я знаходжу сили, аби сказати колегам слова підтримки, заспокоїти й дати сили працювати. Я кажу їм, що все буде добре, все буде Україна.
Боляче дивитися на нашу малечу в садочках, тому що в Херсоні вони працюють онлайн. Я не знаю, як це пояснити навіть освітянам з інших регіонів, які дивуються: діти ж іще маленькі, як із ними можна вести заняття дистанційно? Це не тільки майстерність наших вихователів, опанування ними всіляких програм, застосунків, гаджетів, а й величезна робота з батьками, які доєднуються з дітками до занять. Це справді дуже важко, адже батькам доводиться теж опановувати всі ці технології дистанційного навчання. І зараз уже настільки налагоджено співпрацю, що в наших садочках проводять онлайн не лише заняття, а й святкові ранки та лялькові театри, складають казки.
Боляче дивитися на дітей, які зараз живуть у Херсоні. Під час тривог (а вони в нас постійно) місто спускається під землю, й будь-яка зустріч із учителями «вживу» можлива лише в підвалі. Знаєте, можна різними красивими словами назвати найпростіше укриття, але фактично це підвал. Гарний, розмальований, облаштований, але — підвал. І коли малеча приходить на якесь свято до того підвалу, й ти бачиш, наскільки вона радісна, сповнена емоцій під час зустрічі, бо позбавлена живого спілкування, на неї боляче дивитися.
Дуже мене вразила на різдвяні свята реакція малюків на гостей. Ми запросили тоді двох військових із нашої херсонської бригади, вони прийшли привітати дітей. Малеча в той момент гралася в укритті, й коли військові неочікувано зайшли, діти просто їх заобіймали, закружляли. Це були такі емоції! Хлопці-військові навіть розгубилися: не знали, що їм робити, не очікували, що така кількість дітей кинеться їх обіймати. А потім, коли ці п’ятирічки співали для них «Червону калину», треба було бачити очі цих хлопців, аби здогадатися, що в них перевертається в душі. Опісля маленька дівчинка підійшла до одного з військових, обійняла його й каже: «А ви знаєте, що я українка?» Я й зараз розповідаю це, а в самої сльози на очі навертаються. Таких емоційних моментів у нас дуже багато.
Боляче було цього року дивитися на колег-учителів. Кілька тижнів тому ми відвідували освітянською делегацією Черкаси. Це місто за проєктом «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» стало побратимом Херсона. Місцеві освітяни запросили нас до себе в гості, й ми зайшли до однієї школи, яка за проєктом точно така сама, яка у нас у Херсоні. Я дивлюся, а діти, взявшись за руки, біжать до їдальні. І в мене просто сльози на очах, тому що в херсонських школах ми вже три роки не бачили дітей, які безтурботно носяться на перервах. У наших школах вже три роки тиша, ми забули, як це — гомінкі коридори. Я глянула на колег і зрозуміла, що в них у всіх також сльози на очах і думка та сама.
Спочатку ми переживали, коли окупанти в школі розбивали вікна чи пошкоджували дах. А зараз уже розуміємо, що не це страшно. Страшніше, коли ти заходиш до будівлі, а там справді тиша. І квітнуть квіти. Квітів дуже багато, колеги за ними доглядають. Напевно, та енергетика, якою просякнуті стіни шкіл і дитсадків, також підтримує ці квіти. Часом приїжджаєш до закладу, бо він постраждав від обстрілів, треба подивитися пошкодження, визначитися, як їх усунути, чим закрити вікна... Повертаєш голову — а на дошці написано: «23 лютого, класна робота». І вчителі цієї дати не витирають від початку повномасштабного вторгнення.
У нас у Херсоні одна бабуся запитала онука: «А скільки дітей у тебе в класі?» Він каже: «Не знаю, в мене на екрані чотири квадратики зверху, чотири знизу». Бо дитина дивиться на екран під час уроку і бачить тільки тих вісьмох дітей, яких цей екран може вмістити. І коли наші діти такі от такі фрази вимовляють, це страшно. Тому я й кажу, що найтяжче — це витримувати емоції.
— Чи буде в Херсоні Свято останнього дзвоника? Як воно відбуватиметься?
— Ми вже кілька років і Свято першого дзвоника, і Свято останнього дзвоника для більшості дітей проводимо онлайн. Але для тих діток, які перебувають у Херсоні, намагаємось організувати святкування й офлайн.
Цей навчальний рік ми так само розпочали в укриттях, тобто в підвальних приміщеннях. Але в нас було справжнє свято, на якому діти взяли до рук того дзвоника й відкрили навчальний рік. Бабусі, дідусі, мами з маленькими дітками — стільки людей прийшло! І тут, з одного боку, радієш, що в них є хоча б маленьке свято, а з іншого — серце зупиняється, тому що під час свята весь час чуєш вибухи. Але, слава Богу, все минуло нормально. Чи можна проводити Свято останнього дзвоника офлайн цього року — це ми вирішуватимемо залежно від безпекової ситуації, тому що протягом останніх трьох тижнів дрони просто замучили, й дітей на небезпеку ніхто не наражатиме.
А для наших випускників одинадцятих класів уже третій рік поспіль ми знаходимо можливість вручити свідоцтва про завершення школи офлайн. У нас близько півтори тисячі випускників, на жаль, усіх запросити не можемо, але дітей, які отримують свідоцтва з відзнакою, традиційно збираємо в Києві в «Освіторія-хабі». Цього року плануємо зробити так само. Запрошуємо зірок, нагороджуємо дітей, вручаємо подарунки. Я вам скажу, що навіть ті діти, які перебувають за кордоном, приїжджають, аби відвідати це свято.
У перший рік, коли така ідея в нас виникла, ми не були впевнені, що наші випускники з усього світу з’їдуться просто заради того, щоб отримати свідоцтво про освіту. Але ми помилялися, коли думали, що вони їдуть заради документа. Вони їдуть, аби востаннє побачити своїх однокласників, із якими, можливо, на все життя розлучаться, бо роз’їдуться по різних країнах. На такі випускні зустрічі приїжджає багато дітей, причому разом із батьками.
Мені дуже приємно, що за роки повномасштабної війни Херсон за середнім балом НМТ вийшов на друге місце серед усіх обласних центрів. І цей результат ми маємо вже другий рік поспіль, хоча до війни в нас таких результатів і близько не було. Це свідчить насамперед про силу духу дітей. І про те, наскільки якісно організували дистанційне навчання наші вчителі.
Дуже шкода тих діток, які зараз перебувають на окупованій території (серед наших учнів таких — близько 600). Тому що так, як вони під’єднуються до занять, напевно, ніхто не під’єднується. Для них наші дистанційні уроки — це, з одного боку, небезпека для життя, бо окупанти проти всього українського, особливо освіти. А з іншого — вони настільки чіпляються за українську школу, за свій заклад освіти, що все ж таки ризикують. Директорка однієї херсонської школи пересилала мені повідомлення батьків про те, що вони, напевно, вже не зможуть доєднуватися до уроків, бо росіяни приходили до них додому, побачили, що дитина під’єднується до занять в українській школі, й погрожували навіть тим, що заберуть дитину з родини, якщо вона не ходитиме до російської школи. Звісно, батьки бояться за життя дитини. І страшно уявити, що ці люди переживають. Але ще страшніше — коли мама описує, як дитина плакала, що не може здати письмову роботу й приєднатися до уроку. Тому що навчання в рідній українській школі — це для неї зв’язок із батьківщиною, з рідним містом, домівкою, друзями. І цей зв’язок просто взяли й розтоптали ворожим чоботом. Я не знаю, як це можна пережити. І як потім цю дитину повернути та вилікувати її психологічну травму.
Минулого тижня до мене приходили батько з дівчинкою, які буквально місяць тому виїхали з окупованої території в Генічеському районі. Вони прийшли розгублені, тому що на початку повномасштабного вторгнення дитина закінчувала дев’ятий клас, але через окупацію вже не змогла отримати документ із української школи про це. Зараз вона має закінчувати одинадцятий клас, але два роки росіяни змушували її ходити до російської школи. І от дитина на сьогодні не має українського свідоцтва про освіту ні за дев’ятий, ні за одинадцятий клас. Вони з татом питають поради — що робити. Я пояснила, що спочатку треба отримати документ за дев’ятий клас, а після цього — за десятий та одинадцятий класи. Зв’язала їх із керівником закладу, пояснили, що можна буде навчатися й за екстернатною формою. А дівчинка каже: «Ні, я хочу вчитися в старшій школі повноцінно, бо мрію вступити до університету й розумію, скільки за ці два роки втратила знань. Я хочу спочатку нормально закінчити школу». Те, що переживають зараз наші діти, вони не повинні переживати.
— Пані Наталю, що вас надихає, що дає сили?
— Сили мені дає спілкування з дітьми та колегами. Наприклад, коли приходиш у пункт незламності в садочку й бачиш групу батьків, які займаються із психологом, щось малюють, плетуть браслети. Питаю: «Що це у вас за заняття?» А психолог пояснює, що діти залишилися вдома з бабусями, а батьки прийшли й сказали: «Ми заняття для батьків не пропустимо!» Сидять, спілкуються.
А ще дає сили, коли виходиш на подвір’я садочка й бачиш, що там посаджено листя салату, часник, петрушку. Питаю виховательок: «Дівчата, що це у вас таке?» Вони відповідають, що знайшли якийсь конкурс для садочків — «Посади город». «От ми, — кажуть, — вирішили взяти участь». І така сміливість і жага до життя справді надихає.
Додає сил, коли в іншому садочку заходиш до музичної зали, а там зібралися всі вихователі, щоб записати зі стін садочку відеозаняття для дітей. І розумієш, що жодні дрони та вибухи цих людей не зламають. Вони чітко знають, що роблять, і точно ходять на роботу не заради заробітної плати, а тому що це — їхнє покликання. Я дивлюся на них і розумію, що для освітян узагалі немає нічого неможливого. В часи війни вони, крім того, що проводять уроки, вже навчилися заливати оливу до генераторів, знають, як вимкнути всі рубильники в небезпечній ситуації, як прикрутити OSB-плиту до пластикової рами вікна, з якої вилетіло скло.
Вчителі не повинні цього знати й уміти, але вони це вміють, бо іноді, крім них, цього нема кому зробити. Наприклад, трапляються ситуації, коли наші комунальні служби не встигають приїхати відразу, бо місто зазнає багатьох пошкоджень у цей день, а день добігає кінця й не можна залишити школу чи садок на ніч із вибитими вікнами. Коли бачиш таку мужність людей, то це надихає.
— І останнє запитання — якщо не хочете, можете на нього не відповідати. Якби у вас була можливість щось сказати всій країні від імені вчителів Херсона про ваш біль, про вашу стійкість, або, можливо, про якесь прохання, якщо воно у вас є, що б ви сказали?
— Дайте подумати… Напевно, я б сказала ось що. Країна наша велика, різноманітна, прекрасна. Вірте в неї. У мене прохання не тільки до освітян, а взагалі до всіх українців — не опускайте рук. І пам’ятайте, що є наші Збройні сили України, які нас захищають, і їм там набагато тяжче, ніж нам. Хоч які ми в тилу переживаємо труднощі, хоч які негаразди в нас трапляються, але їм там важче. Якщо вони не опускають зброї, ми теж не маємо права опустити руки. Ми повинні підтримувати одне одного та їх.