У луцькому музейному просторі «Окольний замок» відбувся V міжнародний літературний фестиваль «Фронтера». Уже традиційно подія зібрала письменників, перекладачів, медійників, дипломатів, літературознавців з України та інших держав. Цього року це були Іспанія, США, Колумбія, Велика Британія. Учасниками фестивалю стали Каталіна Гомес Анхель (Колумбія), Кшиштоф Чижевський (Польща), Капка Касабова (Шотландія-Болгарія – онлайн), а також Павло Казарін, Андрій Любка, Ірина Цілик, Володимир В’ятрович, Юрко Прохасько, Марічка Паплаускайте, Тетяна Трощинська, Анастасія Євдокимова, Таня Касьян, Володимир Єрмоленко, Богдан Логвиненко, Станіслав Федорчук, Тетяна Трощинська та багато інших. Фестиваль організувала літературна платформа «Фронтера», креативна івент-агенція «Філгуд», платформа «Алгоритм дій» за підтримки Посольства Іспанії в Україні, Британської Ради і Луцької міської ради. Разом із партнерами фестивалю, благодійним фондом «Ангар», учасники та гості збирали кошти на дрони на оптоволокні. Вдалося зібрати понад 424,6 тисячі грн. Загалом на підтримку Сил оборони та безпеки України зібрали 849,857 грн. Були поетичні читання, дискусії, презентації, вистави, концерти та навіть стендап. Проте головною лінією, чітко окресленою на фестивалі, були змістовні розмови про роль літератури (та й культури загалом) у часи війни, культурна дипломатія, а також те, що ми усі разом проживаємо зараз та що нам з цим усім робити. Упродовж двох днів учасники фестивалю досліджували значення слова «спільність» та шукали відповіді на запитання «Що нас тримає разом? Звідки ми? Які ми були? Як ми змінюємося сьогодні? Що нам дає надію?». Слово «спільність» було лейтмотивом вступної промови фестивалю, яка за традицією задає тональність заходу. Цього року її виголосив луцький письменник, волонтер та військовий Павло Коробчук. Після виступу на правах місцевого жителя він пригостив гостей фестивалю пиріжками, які спекли його мама та бабуся.
«І щоразу, коли мандрую Україною, я переконуюся, що всюди насправді так само, як у селі моєї бабусі. А в останні роки, як і тоді, в грозу – тривожно, але я точно знаю, що безпека – неподалік. Отже, що таке наша спільність? Це там, де є відчуття української соціокультурної протяжності в часі, де є українська територія, де лунає українська мова. Але мова – це лише вершечок, вишенька у найсмачнішому в світі, бо бабусиному чи маминому, пирозі. Тому що у нашій спільності є багато ознак, за якими ми впізнаємо одне одного. І зовсім не обов’язково мати всі ці ознаки, аби бути у спільності, як не обов’язково мати всі гроші, щоб вважатися багатим. Ось лише кілька з них: гідність, свобода, вітальність, життєдайність, стійкість, гумор, біль, культура, мова, географія, історія, військо, геополітика, інфопростір, судова система, валюта, економіка, кордони, бюджет, меми, герб, прапор, казки», – поділився Павло Коробчук. Усі дискусії були вибудовані по лінії Перетворення-Втрата-Надія. Саме надія та роль культури у творенні візії майбутнього стали завершальною крапкою фестивалю, додаючи оптимізму та покладаючи на культуру чималу відповідальність. Важливо, що у фестивалі брали участь літератори, які воюють чи воювали, що надало події ще глибшого сенсу. Спікери міркували на надважливі теми, які мають бути проговорені та осмислені суспільством. Тож ми підготували показові уривки з цих розмов.
Які якості ми (пере)відкриваємо в собі під час великої війни? Як ми реагуємо на катастрофу і на загрозу життю? Як шукаємо нові сенси, цінності, підходи, стратегії поведінки, аби перелаштуватися? Яку підтримку ми можемо віднайти у мові та літературі? Чи це є важливим зараз, під час війни? Про це говорили Володимир Єрмоленко, Тетяна Трощинська, Адам Харлампович, Анастасія Євдокимова.
«Під час війни я спостерігаю перевинайдення або переродження певної мови. І я погоджуюсь з тим, що мова є зброєю. Зброя – це ж питання не в тому, що когось вбити чи не вбити. Зброя – це ж питання влучання в ціль. Це унікальна метафора всієї людської культури. Це над сенсами, над нервами, над метафорами. Зараз я абсолютно категорично вважаю, що нам треба перемагати російську мову на всіх рівнях. Тому що це – головний інструмент імперії.
Для західноєвропейських імперій головним інструментом була тема расової відмінності. Але росіяни працюють з нами по-іншому, саме через стирання відмінності. Вони кажуть: «Ти такий самий, як і я. І ти маєш ідентифікувати себе зі мною». А як? Тільки через мову. Я постійно повторюю, що для росіян насправді це теж екзистенційна війна. Адже якщо вони не можуть переконати нас в тому, що ми є росіянами, то як їм тоді переконати бурятів, татар, якутів? І єдиний спосіб – це мова. Це єдиний інструмент. Головний інструмент панування. І тому для нас це не питання множинності мов. Для нас російська мова – це зброя. І нам треба захищатися своїм щитом», – вважає Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, журналіст, президент Українського ПЕН. «Культура – це тривання життя поза межами життя. І так люди розуміли культуру задовго до того, як ми знайшли саме слово. Тому я занурююся постійно в українську культуру. Я розумію, що наші класики насправді все сказали. І нам просто треба вчитися в них, перевинаходити це. Вони щось нам нашіптують постійно. Я наведу приклади. Хіба Панько Куліш неправду розказав нам, коли написав «Чорну раду»? Хіба немає у нас цього анархізму, любові до популістів? Хіба ми не переживаємо це постійно? Хіба Франко у своєму «Мойсеї» неправду нам сказав, що насправді ключова дилема українського суспільства – це битва між лідером і народом? Не просто лідер веде свій народ, бо народ каже постійно: «Йди, до побачення». І це постійна боротьба. У цьому інтерес української культури. Вона не така елітарна, аристократична, як деякі інші. Але в ній дуже сильною є роль народу. І мені здається, що коли ми зануримося в цю бібліотеку нашої культури, ми все там знову і знову будемо знаходити. Проблема лише в тому, які питання ми ставимо. Якщо ми ставимо питання тільки про нашу жертовність, то це пастка. Ми маємо шукати там суб'єктність», ‒ додає він.
Велика війна – це великі втрати. Колективне горе, яке ми проживаємо щодня. Як ми їх проживаємо? Рядок «Сто Стусів не вийшло з Дебальцевого, сто Сосюр» з вірша поета та військового Артура Дроня геніально точно говорить про непоправні культурні втрати, які неможливо нічим компенсувати. Що може література перед обличчям смерті та як особисті втрати поєднуються зі спільними? Про це міркували Таня Касьян, Капка Кассабова (Шотландія-Болгарія), Богдан Коломійчук і Тарас Малий.
«Для мене втрата — це втрата дому. Навіть двох, тому що мій будинок, де я виросла, – у Маріуполі. Інший будинок, в якому я проводила все своє дитинство, знаходиться в селі у Запорізькій області. Він теж в окупації. Я бачила фотографії цього будинку, бачила, що з ним зробили, як його руйнували, як там хтось бухав. Щасливі спогади дитинства просто перекреслені тим, що було зроблено, і окупантами, і колаборантами. Також це втрата зв'язків, бо друзі далеко. І ще – втрата мобільного зв'язку, коли я не могла дізнатись, що з моїми рідними. І зараз, напевно, найбільший мій страх, це знову втратити цей зв'язок і не знати, що з ними там, чи з ними все гаразд», ‒ розповіла про свій досвід Таня Касьян, письменниця, журналістка та громадська активістка.
«У мене ця тема, напевно, починається з початку служби, з вересня 2022 року. Найменша одиниця наших збройних сил – це відділення. Це до 10 осіб, де всі один одного мають дуже добре знати. І на самому початку старший серед нас сказав: я не хочу до вас звикати, бо потім дуже важко прощатися. І це був момент такої болючої щирості, який дуже добре розставив акценти. Війна – це врата. Це армійська філософія, воєнна філософія, яка говорить, що втрату треба прийняти. Треба прийняти той факт, що ти можеш втратити друзів, можеш загинути сам, і це теж треба прийняти. І тому я вдячний вам за вашу сміливість бути тут і говорити про це, бо тема складна і легше було б її ігнорувати», ‒ наголошує письменник і ветеран Богдан Коломійчук.
Проте за втратами є й надія. І якою є роль культури у тому, щоб ця надія була, у тому, щоб бачити майбутнє і формувати його. На питання, що таке надія та якою має бути література під час війни, шукали відповіді Андрій Любка, Марія Берлінська, Алім Алієв, Станіслав Федорчук, Ніколас Ніяркос (Греція-США) та Богдана Романцова. «Що дає надію? У темні часи, мені здається, що результати роботи. Рутинна робота. Брудна, щоденна, але регулярна, яка дає системний результат. І яка дозволяє не концентруватись на відчутті апокаліпсису, який насувається. А водночас дозволяє щодня бачити якесь світло, ще один крок, який зробив нашу позицію кращою», ‒ вважає письменник та волонтер Андрій Любка. «Я маю сподівання, що майбутня армія буде не тільки професійною, не тільки з високими стандартами, високими технологіями, але і зі справжнім емпатичним лідерством, де командир – це не тільки той, хто може підняти людей у бій або змусити виконати певну задачу, але людина, яка буде ставитися до своїх бійців з повагою. І я скажу чесно, коли я побачив, як критикують молодь з картонками, я пережив хвилини гніву. Я хочу, щоб ми не критикували молодших, я хочу, щоб ми їх підтримували, щоб ця травма поколінь нарешті була пройдена», ‒ говорить політолог та ветеран Станіслав Федорчук.
Якою має бути література під час війни? Різною, відповідає Андрій Любка. «Мені часто надсилають у директ вірші люди, які не є професійними письменниками й точність висловлювання яких далека від того, щоб вона вражала. Я до цього дуже добре ставлюся. Коли я бачу, як знайома виставляє вірш свого чоловіка з фронту, мені здається важливим – коли література допомагає людині не тільки пояснювати якусь ситуацію, а просто є самою функцією писання. Українська література в той чи інший спосіб почала пояснювати Україну, почала пояснювати війну в українському суспільстві, і за кордоном. Ми не політики. Ми можемо говорити те, про що всі інші теж хотіли б, але не мають інструментів. І література, і культура будуть живими, коли ми будемо проговорювати актуальні проблеми, а не лише прекрасні й позитивні історії», ‒ вважає Андрій Любка. Фестиваль став саме тим майданчиком, де проговорювались актуальні та не завжди комфортні теми. Такі зустрічі важко переоцінити. І дуже хочеться зустрітись з тими, з ким так багато спільного на «Фронтері», наступного року. Фото Володимира Хомича, Миколи Цимбалюка
