Цей тиждень – можливо, останній для нашого звичного світу. Можливо, світ зараз переживає той самий стан, який переживала Україна в середині лютого 2022 року. Бо наприкінці цього тижня закінчується уточнений термін ультиматуму Дональда Трампа Владіміру Путіну. І що буде далі, якщо – чи радше коли – Путін не дослухається до вимоги Трампа зупинити війну, не знає ніхто. Підозрюю, і сам Трамп теж.
Хоча його заяви і дії – зокрема з атомними субмаринами, які він наказав перекинути поближче до берегів Російської Федерації, – налаштовують на не дуже веселі думки. Дехто взагалі не став себе стримувати і проголосив мало не переддень Карибської кризи 2.0. Мабуть, говорити про це все-таки зарано – хоча б тому, що з часів першої Карибської кризи з’явився третій потужний ядерний гравець, комуністичний Китай, який, хай як би він ставився до США, аж ніяк не хоче перетворення планети на полігон для численних ударів зброєю масового знищення. Бо у світовій війні уже ніхто не буде розбиратися – битимуть усі і по всіх. Але говорити про можливість прямого ядерного протистояння членів нуклеарного клубу все-таки варто.
Варто хоча б тому, що нинішня «Карибська криза» відрізняється від попередньої своїми головними дійовими особами. Навіть Микита Хрущов, попри всі його фокуси на Генасамблеї ООН, все-таки був тверезо мислячою людиною, принаймні наскільки нею міг бути очільник КПРС. Що вже говорити про Джона Кеннеді, який, до речі, пропонував співпрацю Радянському Союзу в космічній галузі, яка тоді була цариною головного стратегічного не-військового протистояння наддержав (у всякому разі формально – тепер ми вже знаємо і про радянські, і про американські військові космічні програми 60-70-х).
І Владімір Путін, і Дональд Трамп на тлі своїх попередників мають вигляд щонайменше політичних фріків. Хоча насправді політичними фріками можна було назвати Владіміра Жириновського (якщо не згадувати, що він був завербований ще КДБ СРСР і всі його перфоманси були аж ніяк не просто так) чи Марджорі Тейлор Ґрін. А людей, у чиїх руках кнопки запуску міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками, називати фріками якось не по чину, чи що. Та й не по суті – бо це значно страшніше, ніж просто політклоун, нехай він і відпрацьовує чиєсь замовлення…
А тепер, налякавшись, погляньмо на ситуацію з дещо іншого боку. Після приходу до влади Дональда Трампа, точніше, після його відмови від політики задобрювання Кремля, ситуація у взаєминах між США та Росією, а значить, і у світі загалом – значно загострилася. Це вже не часи демократів – реальні Джозефа Байдена (чи взагалі Барака Обами) та гіпотетичні Камали Гарріс, які світ встиг собі нафантазувати в той короткий період, коли перемога представниці «віслюків» вважалася доволі ймовірною. Багато хто скаже – значно небезпечніші часи, зважаючи на сказане в попередніх абзацах. Але…
Є така коротка, проте з дуже великим смислом фраза: краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Загалом, попри всю допомогу байденівського Білого дому, ми увесь час повномасштабної війни жили у форматі «жаху без кінця». Причому навіть й окреслюючи шляхи до кінця – як-от у випадку з війною на морі, де Україна більш ніж упевнено показала, що Росію реально зупинити, і продемонструвала, як саме це можна зробити. (А буквально кілька днів тому путінський посіпака Лукашенко, фактично озвучивши прохання самого Путіна про «повітряне перемир’я», підтвердив успішність подібних дій України і на дроновому фронті). Ці шляхи нам не дали пройти до кінця.
Ми ще дізнаємося причини такої безхребетної, слимачої поведінки демократичної американської влади. Джейк Салліван, один із головних антагоністів в історії 2022-24 років, ще отримає гідну оцінку. Але очевидним це стало вже зараз, ба більше – це було ще тоді, коли Україні просто не дали всіх достатніх ресурсів для того, щоб зупинити цей жах. Зупинити в той момент, коли Путін ще не перейшов на формат «війни до останнього росіянина» (і, як виявилося в липні 2025-го, навіть «останньої росіянки»). «Великий (і провальний) контрнаступ» 2023 року без переваги в повітрі – це та сама історія, коли Україні просто не дали перемогти, максимально розтягнувши війну, перевівши її разом із Росією у фазу виснаження.
Тож зараз, коли увесь світ, можливо, завмер в очікуванні того, що буде далі – українці сприймають ситуацію інакше. Спокійніше. Бо ми, на відміну від литовців, поляків, німців тощо – уже живемо в ситуації великої війни. По нас уже б’ють «Кинджалами», поки що без ядерного боєзаряду. Тому Україна зараз живе в умовах, коли навіть жахливий кінець – це краще, ніж продовження цього жаху без кінця, який відгризає у нас кілометр за кілометром і забирає життя за життям.
Ну, а те, що на місці молодого демократа опинився республіканець-популіст із рекордним віковим показником… Так і у світі загалом зараз – аж ніяк не 1960-ті. Планету накрила хвиля ультраправої риторики, у якій Джону Кеннеді просто немає місця. А в країні зі столицею в Москві – немає місця Микиті Хрущову. Бо той, за всіх мінусів, підняв рівень життя в Радянському Союзі, як порівняти з часами Сталіна, на практично недосяжну висоту. Путін же семимильними кроками перетворює Росію (й окуповані українські території) на гігантську клоаку.
Тож нам доводиться жити в умовах протистояння двох божевільних пенсіонерів. Які часи – такий у ХХІ столітті й Джон Фіцджеральд Кеннеді. А Карибською кризою нас уже навряд чи налякаєш. Особливо після чергового масового удару по Києву.
