Одна з недавніх світових новин – з посиланням на Reuters – вразила, як удар струмом: 5 червня Мінфін США наклав санкції на чотирьох суддів Міжнародного кримінального суду (МКС). Заборона на в'їзд. Блокування активів. Фінансові обмеження. На перший погляд – сухі бюрократичні формулювання, але під ними відчувався невидимий злам – як хрускіт льоду, коли ти ще йдеш, але вже знаєш: провалишся.
Американське фінансове відомство діяло на виконання указу президента Дональда Трампа. Він підписав його, нагадаємо, незабаром після вступу на посаду. Цей указ, відомий як Executive Order 14203, вводить фінансові і візові обмеження для співробітників МКС та їхніх сімей, якщо вони беруть участь у розслідуваннях або судових переслідуваннях громадян США чи їхніх союзників, включно з Ізраїлем.
Читаючи відгуки на цю подію, важко було не зрозуміти: над світом нависла серйозна небезпека. І не через природну катастрофу або нову війну. А тому, що президент США – країни, яку заведено вважати оплотом демократії – підписав документ, що став ідеологічною бомбою уповільненої дії. Дональд Трамп ініціював санкції проти тих, хто, здавалося б, повинен стояти вище за політичні ігри, проти людей, чия місія – притягати до відповідальності найнебезпечніших міжнародних злочинців.
Соломі Боса, Лус Ібаньєс Карранса, Рейн Алапіні-Гансу, Бетті Хохлер – саме ці імена опинилися в центрі нової «епохи», яку Трамп намагається нав'язати світу. Їх не звинуватили в корупції. Не викрили у зловживаннях. Просто вони робили свою роботу: підписували ордери, зокрема на підбурювача війни проти українського народу Путіна. А значить – за логікою Трампа – вони перейшли межу. Межу, за якою право більше не право, а інструмент. Де правда – це те, що зручно. І де судді, якщо вони не слухають «інструкції» впливових фігур, стають мішенню.
Згадалися дні, коли МКС видав ордери на арешт Путіна і його спільниці – дитячої «омбудсменки» Марії Львової-Бєлової, за звинуваченням у незаконній депортації українських дітей. Спочатку Кремль клацнув зубами. Путінське МЗС тоді заявило, що МКС – «неправомочний політичний орган». Потім почалися маргінальні шоу на російських телеканалах: Америка – лицемір, Захід – боягуз, Гаага – посміховисько. Ось так зазвичай примітивно прокремлівські «журналісти» скидали свою застояну жовч.
Але тепер у руках шефа кремлівської банди опинився козир. Він може при нагоді тикнути пальцем і сказати: «Дивіться! Навіть США не поважають цей суд. Чому ми повинні?»
День реалізації указу Трампа про обмеження проти кількох провідних суддів МКС став днем, коли з-під ніг у міжнародного правосуддя висмикнули «килим». Коли головний світовий гравець вдарив не по ворогах, а по арбітрах. Це якби футбольна команда, не згодна з пенальті, спалила свисток судді. І що особливо страшно – її капітан при цьому сказав: «Ми за чесну гру».
Санкції Трампа стали чимось більшим, ніж політичний жест. Це був урок. Показовий, повчальний, жорстокий. Мовляв, не лізьте туди, де ми звикли діяти без свідків. Не смійте ставити під сумнів дії сильних. І особливо – не чіпайте союзників Америки. Мовляв, не біда, якщо вони трохи «набешкетують» – з ким не буває...
Мені пригадується розповідь одного старого знайомого, українського активіста, який навесні 2022 року був у Бучі. Тоді він говорив з вірою. Вони з колегами збирали документи, фотографували тіла, робили описи. «Колись рашисти відповідатимуть за це», – говорив він. А тепер мені важко йому зателефонувати. Тому що все, що ми вважали надією на справедливу відплату вбивцям і нелюдам, перетворюється на ілюзію. І ця ілюзія підкріплена американським підписом.
Я знаю, Трамп не визнає Римський статут. США не є його стороною. Але є щось більше, ніж буква договору, – це дух закону. Міжнародне право тримається не на бюрократичних печатках, а на довірі. Коли лідер великої держави знищує цю довіру, він знищує і саму ідею глобальної справедливості. Він знищує не ордер на Путіна, не справу по Афганістану – а надію, що зло хоча б зафіксовано, що воно названо і при досягненні потрібних умов буде покарано.
Але поки що все інакше. Судді під санкціями. А злочинці – на форумах. У Давосі. Санкт-Петербурзі... Вони посміхаються, дають інтерв'ю, їм тиснуть руки. Їм особисто дзвонить лідер США... А люди в мантіях, які говорили «це злочин», тепер змушені перевіряти, чи не заблоковані їхні рахунки, чи не заарештують при перетині кордону.
«Це катастрофа» – пишуть у соцмережах звичайні люди, далекі від великої політики. І це дійсно так. Бо якщо немає інституту, який може видавати ордери на арешт за скоєні злочини, значить, не залишилося й інституту, який може стримувати злочинців. ООН паралізована. НАТО – не суд. Національні суди – безпорадні за межами своїх кордонів. І ось залишався тільки МКС. Але по ньому відкрили вогонь.
Фактично відоме зображення Феміди потрібно перемальовувати: їй зламали ваги. Трамп відібрав у Феміди меч. Він сказав: «Ти можеш судити кого завгодно, але не моїх». Це вже не просто епізод дивної поведінки людини з величезними владними повноваженнями. Це глобальний зсув, прецедент. Адже якщо Америка робить так, то завтра точно так само може зробити Китай, післязавтра – Туреччина, через тиждень – Іран... І кожен може сказати: «Ми просто захищаємо своїх». Мовляв, чим ми гірші за Америку.
Деякі країни Європи висловили «глибоку стурбованість». Вибачте, але це звучало, як на похоронах, де ніхто не хоче заплакати першим. Ніби бояться, що сльози образять США. Тільки це не час дипломатичних гримас. Це момент, коли треба бити на сполох. Тому що далі – правова безодня.
Повідомляється, що санкції США вже зірвали кілька слідчих заходів МКС. Судді скасували поїздки. Деякі докази зависли в повітрі... Що далі? Час буде спливати, злочини «охолоджуватися», свідки зникати. Так ми можемо підійти до того, що пам'ять про невинних жертв терористів і загарбників почне розмиватися.
Адже це і є мета таких людей, як Трамп і його «хороший друг» Путін. Не знищити МКС, а перетворити його на тінь. На таку, знаєте, музейну табличку: «Тут колись судили катів».
Чи будуть далі судити? Тепер уже важко сказати. Адже, якщо виходити з рішень Трампа, злочинці тепер – партнери по переговорах. Злочин і покарання – це стратегії щодо вирішення питань геополітики й особистого бізнесу. Тому що правда тепер – це те, що «не повинно заважати союзникам». Ось такі ідеологічні установки, здається, намагається нав'язати світу нарцис, який волею випадку став главою США.
Але міжнародне правосуддя – це не питання ідеології. І не думка окремого політика або вираження чиєїсь особливої позиції. У випадку з непровокованою агресією Путіна вже сам факт правової кваліфікації того, що відбувається, та ініціювання розслідувань на міжнародному рівні мають фундаментальне значення. Це – не просто символічний акт, а необхідний елемент правопорядку, заснованого на міжнародних нормах. Такі процеси я б порівняв зі шрамами після поранення в боротьбі за справедливість: вони можуть бути болючими, незручними, викликати роздратування або незручність у дипломатичних колах. Але відводити від них погляд – означає потурати безкарності. Якщо міжнародне співтовариство замовкне або зробить вигляд, що не помічає того, що відбувається, – це буде сприйнято як сигнал, що злочини можуть залишатися без наслідків.
Сам МКС, зрозуміло, не залишився осторонь. Він висловив глибоку стурбованість і засудив дії Білого дому як пряму спробу перешкодити незалежному здійсненню правосуддя. Міжнародна організація Human Rights Watch також охарактеризувала ці заходи як напад на саму ідею міжнародного правосуддя. Але це були окремі, нехай і вагомі, голоси – в умовах справжнього політичного лиха. Лиха, де основним тлом стало не обурення, а похмуре мовчання. Або навіть схвалення, приховане за дипломатичними формулюваннями. Протест правозахисників, хай яким би принциповим він був, на жаль, не може компенсувати бездіяльність тих, хто дійсно впливає на баланс сил. Європейські лідери в цій ситуації могли б діяти більш принципово.
І ось я думаю: що буде, якщо завтра, післязавтра, через рік справу проти Путіна закриють? Якщо МКС відмовиться від нього «з технічних причин». Що ми тоді скажемо українським дітям, які бачили, як їхніх батьків забирають на розстріл без пояснень? Скажемо їм: «Вибачте, нам було незручно виступати проти США»?
Але саме так ми зараз і робимо. Фактично погодившись із цими санкціями адміністрації Трампа. Прийнявши позу смирення перед обличчям неадекватного політика, ми робимо вигляд, що готові захищати систему міжнародного правосуддя, але насправді – дозволяємо її руйнувати.
Трагізм ситуації не тільки в санкціях як таких, але й у тому, що вони відкрили скриньку Пандори, де справедливість – це більше не світло. Це ліхтар, який вмикають тільки тоді, коли він не сліпить очі союзникам тих, хто вважає себе вершителем доль народів.
У всьому цьому я бачу назріваючий поворот історії. Але це – якийсь кривий її поворот. МКС видається мені старим маяком на скелястому березі – вічно обдуваним вітрами, який усе ще світить і дає надію на порятунок кораблям, що зазнали лиха. І ось до цього маяка підходять ті, хто повинен забезпечувати його роботу, і викручують лампу. Не тому, що вона перегоріла, а тому, що її світло заважає тим, кому байдуже на порятунок тих, хто гине, гуманізм і справедливість.
Зазначені санкції Трампа стають не тільки прецедентом. Вони стають символом нового світу – світу, у якому справедливість не просто маргіналізована, а офіційно позначена як загроза. Судді під санкціями – це не ексцес. Це нова норма. І якщо судді – вороги, то хто тоді герої? Ті, хто підписував укази про депортацію українських дітей? Ті, хто координував авіаудари по житлових кварталах? Ті, хто лицемірно говорив: «У нас не було вибору»?
Немає лиха без добра. Тепер МКС – не тільки юридична інстанція. Це дзеркало. І в цьому дзеркалі цивілізований світ може побачити себе таким, яким бачити не хотів: боягузливим, вибірковим, поміркованим. Навіть не лицемірним – це вже банально. А просто байдужим. І саме ця байдужість – головний союзник злочинів. Бо якщо немає страху бути засудженим, злочин перестає бути злочином. Він стає політичною позицією. Метою, якої досягають за будь-яку ціну.
Такими непродуманими діями адміністрація Трампа підриває не тільки архітектуру міжнародного правосуддя. Вона кидає виклик самій ідеї пам'яті. Тому що МКС – це не тільки вирок. Це акт визнання. Це спосіб сказати жертвам: «Ми знаємо, що з вами сталося. Ми зафіксували це. Зло буде покарано».
Не знаю, чи можна зупинити таку дикість від Трампа. Не знаю, чи вистачить у Європи мужності, щоб протистояти їй. Чи вистачить у юристів часу. Чи вистачить у нас пам'яті.
Але моя душа не може змиритися з тим, що вбивцю Путіна фактично відводять від покарання за злочини проти людства. Ще недавно він був символом майбутньої кари. Так, його наразі не можуть зловити, але він знає: його ім'я занесено в базу даних. Тепер же все інакше. Він може спокійно стверджувати: «Мене переслідували не за законом, а за політикою». Тому що президент (нібито) великої держави Трамп дав йому це виправдання.
І я знаю одне: якщо ми проковтнемо цю витівку Білого дому, завтра під санкціями опиняться не тільки судді. Завтра під санкціями буде саме слово «правда».
