Сьогодні, 28 липня, Україна вперше на вседержавному рівні вшановує памʼять про тих, хто загинув у російському полоні. Ця дата приурочена до трагічної річниці теракту в Оленівці Донецької області. Журналістка The Kyiv Independent Євгенія Моторевська нагадала у Facebook сповідь очевидця теракту, військового медика Юріка Мкртчяна, який вижив у тому пеклі.
«Три роки тому, в ніч з 28 на 29 липня, росіяни підірвали в таборі «Оленівка» барак з військовополоненими бригади «Азов».
Два роки тому ми записали інтервʼю з військовим медиком Юріком Мкртчяном, який, перебуваючи в полоні, надавав першу допомогу важкопораненим захисникам. Це було важке інтервʼю.
Юрік Мкртчян добровільно погодився дислокуватися на гвинтокрилі в оточений Маріуполь на початку повномасштабного вторгнення. У квітні 2022 року потрапив в полон. В «Оленівці» був одним з небагатьох полонених медиків, яких допустили до поранених захисників Маріуполя. Росіяни не надали ані медикаментів, ані засобів для реанімації. Медики різали простині на шматки й тампонували ними рани.
Евакуацію важкопоранених адміністрація табору не проводила аж до самого ранку. Далі пряма мова:
Приблизно об 11 годині, ближче до опівночі, ми почули вибух, посипалося скло в нашому бараку, потім було полумʼя яскраве на все небо. Ми вийшли на вулицю і через кілька хвилин почули дикий рев на весь той Донецьк нещасний. Люди кричали й стогнали. Росіяни почали панікувати, всі охоронці повтікали з тих місць, де ми знаходилися. Ось так продовжувалося до години часу. Потім прибіг один зі співробітників адміністрації, сказав, щоб ми брали все що є і надавати допомогу.
В голові не укладалося, що там буде стільки поранених. За все життя жоден лікар не стикнеться з таким одномоментним масовим надходження. Ті, хто вижив, виповзли на дорогу. І на цій дорозі вони лежали. Ми переступаємо поріг паркана, бачило кілька хлопців, одного з пробитою головою, другого — з рваною раною на кінцівці, з кровотечею. Я не можу сказати, що я злякався, але був ступор якийсь. Підіймаю голову, бачу своїх старших командирів, що вони вже починають сортувати важких хворих, надавати їм допомогу. Я кажу росіянину: «дай ліхтарик». Він не дає. І при цьому проводить тим ліхтариком і я бачу, що до кінця того, як він світить, все всіяно тілами.
Я почав проходити від одного пораненого до іншого. Виділив тяжких хворих. Зупинка критичної кровотечі. Тих, хто не дихав — на бік. Я побачив, що там є багато хлопців з черепно-мозковими травмами, які вже починають… їхній рівень свідомості вже починає падати. І їх потрібно в першу чергу було евакуйовувати. Ми їх завантажили і я почав виносити за паркан, їх навіть росіяни перших забрали, але через кілька хвилин повернули назад. І до мене мій старший командир підійшов, каже: «що будемо робити?». Я кажу, що якщо вони його не забирають, то вони його тим самим вбили. Ми вже нічим не могли допомогти. Ми просто відклали всіх таких в кут, вкрили й почали займатися іншими.
У нас годинника немає. Але я бачу, що вже світає, нікого вони не забирають. Ось ці вже важкі, яким ми не змогли допомогти, вони починають вмирати. Один за одним. Ми їх зібрали під паркан, росіяни налаштували собі ліхтарики й дивилися, як ми працюємо. У мене склалося враження, що люди дивляться блокбастер. Вони дивляться, як я проводжу серцево-легеневу операцію, коментують, сміються. Розумієте?
Вони йшли один за одним. Я цьому проводжу реанімацію, чую, як Дімон (полонений нейхірург) кричить, що ще один «підходить». Я розумію, що я цьому вже нічим не допоможу. Його лишаю, йду до наступного, в сподіванні, що я щось з ним зроблю. Теж саме. Мінус.
Як можна дивитися півночі, як люди вмирають, і ні хріна не зробити? Як це можна взагалі виправдати?!
Вічна памʼять захисникам", — написала вона.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
