Сьогодні, 28 вересня, виповнюється 57 років Міке Гаккінену – дворазовому чемпіону світу з Фінляндії, який для більшості глядачів запам'ятався передусім суперником Міхаеля Шумахера у 1998-2000 роках.
Той період найчастіше і називають – епохою протистояння Шумахера і Гаккінена. А для багатьох уболівальників з України саме ті роки стали початком знайомства з Формулою-1.
Але кар'єра і життя Мікі – це набагато більше, ніж три яскраві сезони. І сьогодні ми пропонуємо згадати шлях фінського гонщика: від його перших кроків у картингу та важкої аварії, яка ледь не поставила хрест на кар'єрі, до чемпіонських титулів, легендарних перемог та спадщини, яку він залишив в історії автоспорту.
28 вересня 1968 року в місті Вантаа, яке є "супутником" Гельсінкі, в родині оператора короткохвильової радіостанції Гаррі та секретаря Айли народився син – Міка.
Коли хлопчикові було п'ять років, батьки орендували для нього карт. І навіть падіння, яке сталося на самому початку шляху, нікого не зупинило. Ішов час, і пристрасть юного Мікі Гаккінена до перегонів зростала, як і в його кращого друга дитинства – Мікі Сало, який також надалі потрапив до Формули-1, проте досяг куди скромніших успіхів.
Трохи пізніше Гаррі викупив для сина у Генрі Тойвонена уживаний карт – так Міка отримав першу особисту гоночну техніку, на якій почав робити повноцінні кроки в автоспорті.
А 1975 року він виграв свою першу гонку – на треку Keimola Motor Stadium. Там же, у 1978-1979 роках, Міка виграв чемпіонат клубу і згодом почав поступово виступати на інших змаганнях.
Так, у 1980 році він завоював "Кубок Лапландії", а 1981-го разом із ще одним Мікою – Мікою Солбергом – брав участь уже на Volkswagen Beetle у ралі по замерзлих озерах.
У тому ж 1981 році Гаккінен став чемпіоном Фінляндії в класі 85 "кубиків", після чого перейшов спочатку у "Формулу Міні", а потім у "Формулу Нордік". І попри слово "Формула" у назві, це були все ще змагання з картингу.
До 1985 року Міка вже став чемпіоном "Нордіка" у класі 100 "кубиків", а також посів друге місце в "класі А", поступившись лише Тому Крістенсену, який надалі став справжньою легендою перегонів на витривалість, здобувши 9 перемог у "Ле-Мані".
Принагідно Гаккінен регулярно брав участь у різних європейських та світових змаганнях. А щоби на все це вистачало грошей, він влаштувався працювати в майстерню з ремонту велосипедів.
Успіхи нашого героя у картингу привернули увагу єдиного на той момент чемпіона світу Формули-1 з Фінляндії – Кеке Росберга, який здобув свій титул у 1982 році за дуже суперечливих обставин.
Кеке став для Мікі справжнім наставником і в 1987-му домовився з ще одним фіном – Юрки Ярвілехто, щоб викупити у нього за непоганою ціною уживаний болід Формули-Форд 1600. Саме так і почалася кар'єра Гаккінена у "дорослих" перегонах.
Наш герой відразу взявся брати участь у чемпіонатах Фінляндії, Швеції та Північної Європи і в кожному з них став чемпіоном з першої ж спроби. Все це Міка поєднував із виступами GM Vauxhall-Lotus Challenge та Opel-Lotus EDFA.
А в 1989 році Гаккінен вже перейшов до британської Формули-3, де посів сьоме місце в чемпіонаті, після чого в 1990 році Міка подав заявку на участь у спонсорській програмі Marlboro, яка була свого роду аналогом сучасних гоночних академій від Макларен.
До суддівської комісії входили його майбутній бос – Рон Денніс, а також чемпіон 1976 року – Джеймс Хант.
Цікавий факт: заявку Гаккінена розглядали останньою. І Хант ледь не зарубав кар'єру молодого фіна, бо на той час втомився від довгого робочого дня і вже хотів піти в паб випити пива. Переконав Джеймса залишитися його учень Едді Ірвайн, який ще з'явиться у цій історії.
Тести Міка пройшов успішно, і його участь було схвалено. У тому ж році наш герой став чемпіоном британської Формули-3, випередивши у боротьбі свого вищезгаданого друга Міку Сало.
А у листопаді Гаккінен взяв участь у Гран-прі Макао, яке на той час вважалося якимось "випускним іспитом" для молодих пілотів. Змагання складалося із двох заїздів, а переможець визначався за сумою результатів.
Першу гонку Міка виграв із трисекундним відривом. Але в другому заїзді наш герой розбив машину в боротьбі з Міхаелем Шумахером, якому і дісталося підсумкове перше місце.
Цікавий факт: хоча надалі Міхаель та Міка боролися за титули Формули-1, аварія в Макао залишилася їхньою єдиним зіткненням за всю кар'єру.
Інцидент у Макао досить сильно ускладнив роботу менеджера, яким залишався Росберг, з пошуку місця для Гаккінена у Формулі-1. Але в результаті тривалі переговори та кілька тестів призвели до того, що 1991 року Міка дебютував у Формулі-1 у складі команди Лотус.
Всупереч чемпіонському минулому та легендарній спадщині команди Лотус, у 1991 році вона була лише блідою тінню самої себе. Болід безнадійно поступався у швидкості, та й надійність залишала бажати кращого. За весь рік очки вдалося заробити лише один раз – у дощовому Гран-прі Сан-Марино, що проходив в Імолі, Міка фінішував п'ятим.
Решту часу він більше боровся зі своєю машиною, ніж із суперниками. Проте один важливий позитивний момент у цьому був – Гаккінен стабільно обходив своїх напарників, які кілька разів змінювалися протягом сезону і часто не могли подолати 107%-й бар'єр.
До середини сезону 1992 Лотус привіз новий болід, та й сам Міка вже краще адаптувався до високих навантажень Формули-1. Завдяки цьому очкових фінішів побільшало, а найкращими результатами стали два четверті місця – всього за крок від подіуму у Франції та Угорщині.
У Сільверстоуні ж трапився курйозний випадок. У день тренування Гаккінен проспав, а дорогою на трасу потрапив у затор. Він ввічливо попросив у поліцейського дозволу проїхати зустрічною смугою, на що той відповів згодою. Проте колеги охоронця правопорядку були іншої думки та заарештували Міку за це.
Через деякий час у справу втрутилося керівництво команди і нашого героя звільнили. Проте через цю ситуацію він пропустив перший практичний заїзд. Виручив новий напарник – Джонні Герберт, який налаштував відразу обидва боліди. У підсумку в гонці Гаккінен приїхав шостим.
Успіхи Мікі не могли залишитися непоміченими. Ним стали цікавитися провідні команди 1992 року – Вільямс, Макларен та Бенеттон.
Зрозуміло, це не сподобалося керівництву Лотуса, і по паддоку почали активно поширюватися чутки про те, що нібито гонщик поводиться неадекватно і зловживає алкоголем, а колектив все це вміло приховує.
Коли ці розмови дійшли до Кеке Росберга, вибухнув величезний скандал.
На цьому відносини Гаккінен та його першої команди остаточно зіпсувалися.
У той самий час своя нестабільність спостерігалася і в Макларені. Айртон Сенна, який і так відрізнявся непростим характером, все частіше заявляв про бажання покинути колектив, з яким він зумів завоювати відразу три титули. У результаті першу половину сезону 1993 бразилець підписував договір окремо на кожну гонку.
Рон Денніс вже подумки був готовий замінити "примхливого" чемпіона перспективним молодим пілотом. Але не слід забувати, що у спорті світового рівня величезну роль відіграють ще й спонсорські контракти, а в цьому випадку відоме ім'я та популярність серед фанатів мають вирішальне значення.
Таким чином, Гаккінен опинився у підвішеному стані. З одного боку, його таки взяли в Макларен, але з іншого – він виявився лише тест-пілотом "на заміну", на випадок, якщо Сенна вирішить піти посеред сезону.
Неспокійно було і з другим пілотом команди – Майклом Андретті, відомим гонщиком із США, володарем титулу серії CART та сином чемпіона Формули-1 Маріо Андретті. Це була ще одна людина, за якою стояли "серйозні гроші".
Але слабкі результати американця в "королеві автоспорту" та його небажання працювати на тестах призвели до того, що його звільнили за три етапи до кінця сезону 1993 року, а Міка нарешті отримав можливість повернутися на стартові грати.
Гран-прі Португалії 1993 запам'яталося для історії Формули-1 двома речами: свою другу перемогу в кар'єрі здобув Міхаель Шумахер, а легендарний "Професор" Ален Прост достроково оформив свій четвертий титул.
Але для нашої історії цей етап ознаменував поновлення кар'єри Мікі Гаккінена. Причому сталося це дуже вражаюче – навіть попри те, що Сенна був саме "пілотом одного кола", Гаккінен випередив партнера у кваліфікації. А в гонці виявити найсильнішого з Макларенів не вдалося через те, що обидва зійшли з дистанції.
На наступному етапі у Японії Міка завоював свій перший подіум у Формулі-1. Щоправда, цього разу він поступився своєму партнеру за командою.
До речі, у тій же гонці відбувся скандальний дебют Едді Ірвайна, який, як ми вже говорили, ще з'явиться у цій історії.
Міжсезоння 1993-1994 років принесло низку змін як у всій "королеві автоспорту", так і в колективі з Уокінга. Головним було те, що Сенна пішов у Вільямс. І це автоматично зробило Гаккінена одноосібним першим пілотом Макларена, вже без будь-яких суперечок за цей статус.
Але мрії Мікі про високі результати розбилися про рішення Рона Денніса змінити двигуни Форд на Пежо. Початок був перспективним: французькі мотористи привезли агрегат, з яким вони здобули перемогу в легендарному марафоні "24 години Ле-Мана".
Ось тільки для боліда Формули-1 ця силова установка виявилася надто важкою і постійно страждала від проблем з охолодженням.
У результаті за цілком конкурентоспроможної швидкості виникли просто катастрофічні проблеми з надійністю. А у Сільверстоуні болід напарника Мартіна Брандла влаштував справжнє вогняне шоу прямо на старті заїзду.
Але не лише у боліді були проблеми. За першу половину сезону 1994 року Міка встиг заробити репутацію вельми аварійного гонщика. Дійшло до того, що на старті Гран-прі Німеччини він влаштував масовий завал та пошкодив одразу сім машин суперників, за що отримав дискваліфікацію на одну гонку.
І це покарання дало свій ефект. Переосмисливши стиль пілотування, Гаккінен став їздити куди холоднокровніше і відразу дістав відразу чотири подіуми поспіль. Такі успіхи допомогли фіну піднятися відразу на четверту сходинку особистого заліку з підсумковими 26 очками.
У 1995 році Рон Денніс знову змінив двигуни – тоді почалося легендарне співробітництво Макларена та Мерседеса, яке тривало цілих 20 років.
Але перший сезон і для німецького моториста вийшов комом – роботи над силовими установками ще мало. Тому результати на трасі бажали кращого. А кінцівка чемпіонату мало не закінчилася трагедією.
Гран-прі Австралії, що на той час завершував сезон, проходив на вуличній трасі в Аделаїді, де огорожі знаходяться в безпосередній близькості від траси і чинять психологічний тиск на пілотів.
Під час кваліфікації, коли Міка проходив поворот Бревері Бенд, на його машині раптово стався прокол заднього лівого колеса, що призвело до втрати керування та болід на швидкості 200 км/год влетів у відбійник.
Після удару головою об кермо Гаккінен не міг дихати. У такому стані людина може бути не більше кількох хвилин. Від трагедії врятувало лише те, що в безпосередній близькості перебувала бригада швидкої допомоги, і за 15 секунд після пригоди медики розпочали реанімацію прямо на трасі. А пізніше гонщика доправили до шпиталю.
Спочатку стояло питання про те, чи зможе він взагалі ходити після таких травм, вже не кажучи про перегони. Пілота чекала тривала реабілітація, і порятунком ситуації було те, що настало міжсезоння, і він мав кілька місяців на відновлення. Але навіть попри всі зусилля лікарів, нашого героя ще довгі роки часто мучили головний біль, а також він практично перестав чути на одне вухо.
Але була в цьому всьому і невелика позитивна сторона. Ер'я Хонконен, з якою Міка познайомився роком раніше, весь час перебувала поряд із ним у лікарні, через що навіть пішла з роботи. Саме вона згодом стала дружиною Гаккінена. А у лютому наш герой розпочав підготовку до нового сезону – з такою підтримкою він і не думав здаватися.
Сезон 1996 року розпочався для нашого героя одразу з трьох проблем. По-перше, йому потрібен був час, щоб повернути колишню впевненість у своїх силах. По-друге, мотори Мерседес все ще мали великі проблеми з надійністю – німецький автогігант прийшов з метою перемагати, а тому постійно експериментував з конструкцією силового агрегату.
А третьою проблемою, несподівано, став новий партнер по команді. До цього Міка спочатку дуже впевнено показував себе поруч із Сенною, а решту напарників просто випереджав "в одну хвіртку". Але з Девідом Култхардом все було інакше – шотландець виявився дуже швидким, і почалася жорстка боротьба за статус першого пілота.
Після половини сезону Гаккінен зрозумів, що якщо він хоче залишитися "улюбленцем" Рона Денніса, йому потрібно терміново щось міняти. Для нашого героя насамперед стало випередити іншого гонщика на такій же машині. І його погляд став поглядом хижака на полюванні.
До 1997 року болід Мерседеса вже набрав швидкість, достатню для боротьби за перемоги, проте відсутність надійності не дозволяла в рамках чемпіонату боротися з Вільямс та Феррарі. Але у внутрішній боротьбі все ще попереду був Девід.
Питання було навіть не в тому, хто з пілотів швидше, а в банальному везінні. Так, в Італії Міка мав усі шанси виграти гонку, але в нього закінчилося паливо дорогою на піт-лейн, а в Люксембурзі знову підвів двигун.
Настала остання гонка сезону у Хересі. На той момент у Култхарда було вже три перемоги за сезон, а у Гаккінен ще жодної за кар'єру. І саме цього йому не вистачало, щоб нарешті здобути повну впевненість у собі.
Головною подією Гран-прі Європи стало скандальне зіткнення Міхаеля Шумахера та Жака Вільнева на 48-му колі. У цьому Рон Денніс побачив шанс зробити подарунок Мікі. Спочатку він домовився з Френком Вільямсом, щоб Вільнев, якого для титулу влаштовувало і третє місце, не чинив опір пілотам Макларена, а потім наказав Девіду пропустити напарника.
Мабуть, саме той момент став вирішальним як у кар'єрі Гаккінена, і у внутрішньому протистоянні. Той факт, що Култгард підкорився, по суті автоматично зробив шотландця пілотом номер два.
А фін, вперше отримавши заповітний кубок за перемогу, справді став ще сильнішим.
Поступово наша історія підійшла до її найвідомішої частини – епохи протистояння Міхаеля Шумахера та Мікі Гаккінена.
І, звичайно ж, головною подією, яка передувала цьому, стало те, що Едріан Ньюі, який до цього будував неймовірно швидкі машини для Вільямса, перейшов у Макларен. І вже до сезону 1998 він створив для "срібних стріл" домінуючий болід: кваліфікація одразу показала перевагу цілу секунду на колі над найближчим суперником.
Перша гонка сезону закінчилася черговими командними іграми: Міка неправильно зрозумів інструкцію з командного радіо, через що зайвий раз проїхав піт-лейн. Однак переваги над "зовнішніми" суперниками було достатньо, щоби залишитися попереду, а Девіда знову попросили віддати позицію. У Бразилії ж Гаккінен нарешті здобув перемогу "своїми силами".
Здавалося, що домінуванню Макларена не буде меж. Але вже в Аргентині удар у відповідь завдали Феррарі. Не маючи можливості боротися чистою швидкістю гоночної техніки, легендарний стратег Росс Браун перевів Шумахера на тактику двох піт-стопів, і на легшій машині "Червоний Барон" вирвався в лідери і виграв гонку.
Так почали вимальовуватися два претенденти на титул. Хоча Міка мав у руках найшвидший болід, йому протистояв на той момент дворазовий чемпіон світу, який точно знав, як перемагати.
Поки все йшло добре, Гаккінена було не зупинити. Але будь-яка помилка фіна чи поломка Макларена – і Шумахер опинявся на вершині подіуму. Три перемоги німця поспіль у середині сезону призвели до того, що розрив у таблиці скоротився лише до двох очок.
Потім дві гонки в німецькомовних країнах (Гран-прі Австрії та Гран-прі Німеччини) знову опинилися за Мікою. Далі, в Угорщині, знову проявив себе Росс Браун, який допоміг здобути Міхаелю одну з його найзнаменитіших перемог.
А в Бельгії картатого прапора не побачив жоден із претендентів: Гаккінен зійшов на першому колі у зіткненні, а Шумахер став жертвою кругового Култгарда, який спровокував аварію, яка вартувала німця переднього правого колеса.
Потім спочатку проблеми з шинами, а потім і власна помилка Міки в Монці призвели до того, що після перемоги в "храмі швидкості" Міхаель наздогнав його за очками – обидва мали по 80 залікових пунктів за два етапи до кінця сезону. На той момент почало приходити розуміння, що навіть за наявності найшвидшої машини титул може вислизнути з рук Гаккінена.
Але на Гран-прі Люксембургу, що проходив на Нюрбургрингу, наш герой увімкнувся на повну. Навіть попри провалену кваліфікацію, Міка спочатку випередив на трасі Ірвайна, а потім після неймовірної погоні під час хвилі піт-стопів обійшов і Шумахера.
Перед Японією претендентів розділяли чотири очки, і це означало, що Мікі достатньо було й другого місця – тим більше, що він явно зробив висновки з пригоди восьмирічної давності в Макао.
Але в результаті для фіна все виявилося набагато простіше, ніж очікувалося – відмова техніки у Міхаеля на прогрівальному колі, а потім ще й прокол колеса привели до того, що ще до переможного фінішу, на радість усієї Фінляндії, Міка Гаккінен здобув свій перший чемпіонський титул.
А після закінчення сезону було масове гуляння з великою кількістю алкоголю. Поки різні люди зі світу Формули-1, перебравши зі спиртним, дивували хто будь-що, Гаккінен і Шумахер, також із пляшками міцних напоїв, тихо в кутку про щось жваво сперечалися, залишивши своє суперництво позаду – до нового чемпіонату.
Спочатку створювалося враження, що сезон 1999 стане продовженням попереднього – з Гаккіненом і Шумахером на перших ролях. Міхаель здобув перемоги в Імолі та Монако, а Міка – на Інтерлагосі та в Каталонії, після чого виграв Гран-прі Канади – те саме, що подарувало Формулі-1 знамениту "Стіну чемпіонів".
Але далі стався переломний момент у прямому значенні слова – на Сільверстоуні аварія "Червоного Барона" призвела до того, що німець пропустив шість перегонів через травму ноги та вибув із боротьби за чемпіонство. Здавалося, що фіну тепер забезпечено легкий титул, проте до боротьби за головну нагороду несподівано включився другий пілот Феррарі – Едді Ірвайн.
Друга половина сезону перетворилася на якийсь відвертий цирк, у якому і Макларен, і Феррарі регулярно віддавали очки суперникам. Вже в Австрії Култгард врізався в Гаккінена. І хоча обидва гонщики продовжили гонку, вони подарували легку перемогу Ірвайну.
І на цьому все не скінчилося. Відсутність Міхаеля настільки розслабила Міку, що він постійно почав робити помилки, вінцем яких стало Гран-прі Італії – Гаккінен лідирував, але в якийсь момент випадково включив першу передачу замість другої, що відразу призвело до вильоту і сходу з дистанції.
Але знайшли чим відповісти й у Скудерії. Мабуть, найвідомішим моментом стало Гран-прі Європи, коли на піт-стопі Ірвайна просто забули винести четверте колесо, що призвело до втрати більш ніж 20 секунд та кількох позицій.
За дві гонки до кінця Міка випереджав Едді лише на два очки. І саме тоді сталося повернення Міхаеля. Звичайно, на титул він уже не претендував, проте дав "слово Барона" докласти всіх зусиль, щоб допомогти своєму зброєносцеві.
До речі, поки Шумахер був відсутній, заміняв його в червоному боліді той самий Міка Сало, з яким Гаккінен ходив в одну школу і дружив у дитинстві.
Цікавий факт: у 1999 році за Скудерію протягом сезону їздили три гонщики, які в 1990 році стояли на подіумі того самого Гран-прі Макао, в якому наш герой зійшов.
У Малайзії до загального цирку приєдналися і організатори. Після того як Ірвайн та Шумахер на фініші оформили командний дубль, спочатку машину Феррарі визнали нелегальною, що автоматично підіймало Гаккінена з третього місця на перше і означало його дострокове чемпіонство.
Однак через певний час рішення скасували та повернули колишні результати. Це означало, що перед початком фінального Гран-прі Японії Міка відставав від Едді на 4 очки. Але оскільки у фіна було більше перемог, рівність залікових пунктів була б на його користь, а отже, перше місце приносило фіну гарантований титул. Залишалося лише реалізувати все на практиці.
І знову, як і рік тому, Гаккінен виявив ту якість, яка, мабуть, і відрізняє чемпіонів від звичайних пілотів. Після того як він пів сезону то тут, то там втрачав очки, в найпотрібніший, вирішальний момент зібрався і провів на Сузуці ідеальну гонку – починаючи з чудового старту і закінчуючи впевненим контролем ситуації протягом усієї дистанції. Вигравши заїзд, Міка став дворазовим чемпіоном світу.
На стику двох тисячоліть, 2000 року, відновилося протистояння Шумахера та Гаккінена.
Змінилися в ньому лише дві речі: по-перше, у Феррарі перебрався Рорі Бірн – конструктор болідів, здатний суперничати з Едріаном Ньюі, а по-друге, у Скудерії змінився "зброєносець" – місце Ірвайна зайняв Рубенс Баррікелло.
Перша кваліфікація показала, що хоча болід Макларена і залишався відчутно швидше, перевага британської команди скоротилася вдвічі – до половини секунди з кола. Але якщо чистий темп вселяв великий оптимізм фанатам фіна, то результати в таблицях виявилися зовсім іншими.
Перші три гонки, всупереч тому, що Міка незмінно стартував з поулу, виграв Міхаель. В особистому заліку німець випереджав фіна вже на 24 очки, оскільки у нашого героя було цілих два сходи з дистанції.
Вперше перемогти Гаккінен зміг лише в Іспанії. А потім, на Гран-прі Європи, знову попереду опинився Шумахер. Різниця в чемпіонаті на той момент становила 18 очок, і багато глядачів почали відверто сумувати, говорячи про те, що фактичну боротьбу за титул уже закінчено.
Але Формула-1 часто буває непередбачуваною. З наступних п'яти гонок чотири Міхаель завершив достроково. А Міка, після перемоги на Гран-прі Угорщини, не лише повернувся у боротьбу за головний трофей, а й зовсім вийшов на перший рядок турнірної таблиці.
Далі була гонка у Бельгії, яка, мабуть, стала найвідомішою у кар'єрі нашого героя. Фін стартував з поула, але припустився помилки на ще вологому асфальті, через що німець вирвався вперед і почав поступово відриватися.
Однак незабаром з'ясувалося, що Феррарі та Макларен налаштували свої машини під різну погоду, і чим більше траса підсихала, тим більша перевага переходила на бік Мікі.
Але наздогнавши Шумахера, Гаккінен уперся в нього. У ті роки Формула-1 не мала сучасної системи DRS і здійснювати обгін на трасі було неймовірно складно. А "Червоний Барон" завжди славився жорстким пілотажем і вмів бездоганно закривати будь-яку "хвіртку".
Якби цей бій залишався віч-на-віч, ймовірно, гонщики так би і фінішували. Але за п'ять кіл до кінця їм на заваді зустрівся круговий Рікардо Зонта. Міхаель пройшов його ліворуч – сухою траєкторією, тоді як Міка, скориставшись третьою машиною немов розділовим бар'єром, пірнув праворуч. І вже до наступного повороту фін вийшов у лідери.
Хоча нашому герою допомогла зовнішня обставина, фанати Гаккінен миттєво охрестили цей маневр "обгоном століття". І навіть зараз, через 25 років, відео того епізоду регулярно спливає в соціальних мережах.
Якщо в сезонах 1998 і 1999 Міка, ледь не втративши титул через помилки в середині чемпіонату, у вирішальний момент "включався" на повну силу, то 2000-го подібне зробив уже Міхаель. Спочатку німець порадував італійських фанатів перемогою у "Храмі швидкості", а потім у США успіх Шумахера разом зі сходом Гаккінена повернув "Червоному Барону" лідерство в особистому заліку.
Місцем фінальної битви двох тоді ще дворазових чемпіонів, які стали уособленням епохи, знову стала Сузука – передостанній етап сезону. Турнірна таблиця дозволяла претендентам особисто вирішити результати боротьби за титул.
На старті Міка вирвався вперед. Але пізніше з'ясувалося, що у Макларені залили менше палива, ніж у Феррарі. За рахунок цього Міхаель заїхав у бокси на одне коло пізніше, і в його машину заправили трохи більше бензину.
Вирішальним моментом гонки, а разом з нею і всього чемпіонату, стала друга хвиля піт-стопів на 37-40 колах. Гаккінен знову був змушений зупинитися раніше, що дозволило Шумахеру цілих три кола мчати на легшому боліді і вийти вперед після своєї дозаправки.
Виявившись лідером, німець довів справу до перемоги. Міхаель став чемпіоном, а Міка вперше за три роки програв бій за титул. Заключні перегони в Малайзії вже нічого не вирішували.
Для Скудерії це був перший титул в особистому заліку за 21 рік – з часів тріумфу Джоді Шектера. А Рон Денніс після заїзду зробив гучну заяву: він і команда Макларен докладуть усіх зусиль, щоби наступне чемпіонство Феррарі довелося чекати ще 21 рік.
Глядачі чекали на продовження великої боротьби. Але як виявилося, на цьому епоха протистояння Шумахера та Гаккінена була закінчена.
Формула-1 знала багато пар суперників, чиї битви захоплювали глядачів: Фанхіо та Аскарі, Хант і Лауда, Стюарт і Фіттіпальді, Прост і Сенна, а надалі – Гамільтон та Феттель. Але саме боротьба Шумахера та Гаккінена особливо міцно засіла у серцях багатьох фанатів. Що ж робить її такою особливою?
Причини цього є як об'єктивні, і суб'єктивні. З одного боку, як говорилося на початку, саме на той період більшість глядачів пострадянського простору познайомилися з Формулою-1, а діти ще й 90-х росли на епосі "Червоного Барона", де особливе значення мав і головний суперник.
Але крім ностальгічних емоцій, слід зазначити важливий факт: Міхаель і Міка, попри запеклу битву на трасі, за її межами були добрими друзями. І якщо інші пілоти лише з часом до цього приходили, їхня боротьба спочатку була еталоном ідеального спортивного протистояння із взаємною повагою.
А єдина їхня аварія так і залишилася у молодших серіях – на тому самому Гран-прі Макао 1990 року.
І хоча це різні імена, а історія такого вибору зовсім інша, все ж таки багато фанати знаходять цікавим, що Шумахер назвав свого сина Мік, що досить співзвучно з Міка.
Все міжсезоння глядачі чекали на продовження боротьби двох чемпіонів. Але вже в першій гонці сезону – на Гран-прі Австралії – сталося те, що стало точкою неповернення в історії Мікі Гаккінен.
Втім, все почалося з інших подій: на початку гонки зіткнення Ральфа Шумахера (молодший брат Міхаеля) та Жака Вільнева призвело до загибелі одного з маршалів траси, а також до травм 11 глядачів, через що вже всі мали дуже поганий настрій.
Коли ж трасу очистили від уламків і заїзд відновився, "Червоний Барон" помчав уперед. А наш герой намагався наздогнати суперника, поки на 26-му колі на Макларені не зламалася підвіска, через що болід відлетів у відбійник.
Хоча цього разу гонщик не постраждав, сама аварія та траєкторія руху машини виявилися майже точною копією пригоди 1995 року — також в Австралії, але на іншій трасі. Тоді Міка не пам'ятав моменту удару, а тепер у його пам'яті яскраво спливли події шестирічної давності. І ці раптові флешбеки змусили Гаккінена вперше серйозно задуматися про завершення кар'єри.
У голову гонщика закралися сумніви, і ситуація на трасі лише зміцнювала думки про відхід: сезон починався з непотрібних втрат очок – лише шосте місце у дощовій Малайзії, а в Бразилії і зовсім болід заглох на старті.
Здавалося, що в Іспанії все може змінитися – Шумахер і Гаккінен знову боролися за перемогу. За кілька кілометрів до фінішу Міка був попереду Міхаеля, який боровся з технічними проблемами на своїй Феррарі, більш як на 40 секунд. Але на останньому колі мотор Макларена знову згорів, на радість фанатів німця та розчарування вболівальників фіна.
Після заїзду стався ще один зворушливий момент: Шумахер, який переміг, підбіг до Гаккінена, щоб висловити співчуття, а на пресконференції сказав, що вважає за краще вигравати гонки зовсім інакше.
Для Міки на цьому, мабуть, все закінчилося. Двома етапами пізніше, в Монако, він підійшов до Рона Денніса і заявив, що хоче піти з Формули-1 після закінчення сезону 2001, а також порекомендував босу взяти на його місце іншого фіна – молодого Кімі Райкконена.
До кінця сезону залишалося ще понад половина перегонів. Але щось гідне наш герой зміг показати лише у трьох із них – він приїхав на подіум у Канаді, а пізніше здобув перемоги у Великій Британії та США, які стали останніми у його кар'єрі.
Офіційно говорилося, що Гаккінен "іде у відпустку", а Рон Денніс заявив, що будь-якої миті готовий прийняти гонщика назад. На той момент багато глядачів розуміли, що це вже все і він не повернеться.
А на прощальній пресконференції Міка урочисто пообіцяв приділяти більше уваги своїм фінським спонсорам. Все б нічого, але фінський спонсор мав один – горілка "Фінляндія". І ходили затяті чутки, що він дотримав свого слова – після закінчення кар'єри пішов у відвертий запій.
Розмови про новий спосіб життя нашого героя швидко поширювалися по паддоку. Раз у раз різні боси команд, а також його колишній суперник – Шумахер – у тій чи іншій формі говорили про те, що Гаккінену час взятися за голову і повернутися в гонки.
Ба більше, навіть дружина Ер'я, яка до цього багато разів просила Міку повісити шолом на цвях, дивлячись на те, що відбувається, почала активно переконувати чоловіка знову сісти за кермо.
Гаккінен один раз приїхав на тести Макларена, проте вони поставили фінальну точку щодо всіх думок про Формулу-1. Проте у 2005 році він все ж таки вийшов із кризи і повернувся в гонки, але вже в німецьку кузовну серію DTM.
Але результати виявились досить скромними – лише три перемоги за три сезони (2005-2007). На цьому спортивну кар'єру було остаточно завершено.
Зараз Міка продовжує бути послом брендів Макларен та Мерседес, бере участь в окремих разових змаганнях та працює журналістом. А крім колишньої швидкості за кермом, також глядачі дізналися ще один талант нашого героя – їзду на цирковому моноколесі.
Такою була кар'єра Гаккінен. Одні вважають його генієм, інші списують усі заслуги на швидкий болід Едріана Ньюі. Але факт залишається фактом: коли Міхаель Шумахер у 2006 році вперше завершував кар'єру, він сказав, що Міка був найсильнішим із його численних суперників.
