Історія часто вважається "важливим, але нудним" предметом. В учнів вона нерідко асоціюється з марафонами зазубрювання дат, прізвищ і складних термінів. Але що, якщо проблема не в самій дисципліні, а в підходах до її викладання?
"УП. Життя" поговорила про це з істориком Валерієм Хмельницьким, вчителькою історії Марією Воротило та кандидаткою історичних наук Антоніною Макаревич. Експерти поділились порадами й інструментами, які допоможуть цікаво викладати історію дітям в XXI столітті, а також роздумами, чи має історія подобатися всім і що насправді варто залишити в центрі шкільного курсу.
Валерій Хмельницький, історик та співавтор методичних матеріалів освітнього проєкту "Скарб", вважає, що не варто намагатися зробити так, щоб кожна дитина захоплювалась історією з однаковою пристрастю – на його переконання, ставити таку велику ціль навіть шкідливо.
"Не всіх дітей цікавить історія – і це нормально, не треба від усіх очікувати вогню в очах при згадці про події минулого. Природно, що комусь подобається фізика, а комусь – танці. Це круто, треба максимально підтримувати саме цей природний інтерес дитини. Тоді вона отримує кайф від освіти, більше довіряє вам як дорослому/вчителю/частинці освітньої системи", – зазначає педагог.
Водночас експерт погоджується, що існує певна база історичних знань, необхідна кожній людині.
"Але ж діти мають знати певні речі з історії, це ж база!" – так, мають, і тут треба чесно визнати, що це не їхній, а наш інтерес як небайдужих громадян. Ми хочемо жити в одному суспільстві разом з людьми, які мають спільне з нами уявлення про минуле, здатні будувати причинно-наслідкові зв’язки і не вірять, що Україну вигадав Ленін", – пояснює експерт.
Хмельницький переконаний, що історія в школі потрібна саме для формування свідомих громадян. Але щоб досягнути цього, викладання предмета має бути цікавим, живим і не переобтяженим деталями:
"Саме заради таких цілей нам необхідно зробити заняття історії захопливими для всіх. І тут важливо – не просто "зацікавити історією", а завдяки класним заняттям з історії створити умови для формування свідомих громадян. При цьому таких важливих і обов’язкових до вивчення речей має бути небагато – максимум 15% від усього навчального процесу".
Марія Воротило, вчителька історії, блогерка й авторка уроків для освітнього проєкту "Скарб", вважає, що найчастіше інтерес "вбиває" суха подача: коли історія зводиться до дат і параграфів – без контексту, без емоцій, без зв’язку з сучасністю.
"Діти "засинають на уроці" через відсутність азарту, пошуку правди. Йдеться про випадки, коли учням просто "видають істину", не дають можливості засумніватись у логіці подій. Тоді в учнів немає можливості самому щось дізнатись, знайти інформацію, поставити питання. Для прикладу, так працює механічне заучування дат і фактів – без пояснення, чому це важливо? Чому саме ці дати? А чому саме ці люди? А чому ця подія передувала тій?" – пояснює експертка.
Антоніна Макаревич, кандидатка історичних наук та співавторка методичних матеріалів для освітнього проєкту "Скарб", погоджується, що інтерес до вивчення історії "вбиває" подача історії без обговорення.
"Так було, крапка" – це слухати нецікаво. Історія – це про життя, про наших предків, які любили, ненавиділи, співчували, страждали, міркували, приймали різні рішення. Ці рішення можна обговорювати, обмірковувати, аналізувати. І це цікаво, коли ми залучаємо учнівство до жвавих обговорень", – зазначає вона.
Ще однією помилкою у викладанні експертка називає відсутність проведених паралелей між історією та сучасністю.
"Коли минуле подається як щось абсолютно далеке від сьогодення. Але це знову ж не так. Сьогодні ми пʼємо воду зі склянки, а не черпаємо руками, бо до цього відкриття дійшли наші предки. Ми постійно користуємося їхніми здобутками. І це важливо доносити дітям", – говорить Макаревич.
Історик Валерій Хмельницький каже, що сухі факти, дати, порівняльні таблиці і графіки мають поступитися захопливим сюжетам про реальних людей з минулого, з якими діти можуть себе співвіднести.
"Споконвіку люди розповідали одне одному історії біля вогнища – і це зробило нас людьми. Ми не вчили дати і не заповнювали порівняльні таблиці – завдяки почутим й обговореним захопливим образам і сюжетам спільноти відповідали собі на питання: Хто ми? Як ми опинилися тут? Чому ми такі, які ми є? Так ми передавали через покоління свої цінності – і саме такого типу питання ми маємо повернути в центр занять з історії, якщо хочемо зробити їх цікавими і змістовними", – зазначає експерт.
Серед помилок у викладанні історії Хмельницький також називає надмірне фокусування на оцінках:
"Якщо ви хочете вбити інтерес до навчання – поставте необхідність отримати оцінку в центр свого процесу. Тоді відмінники будуть нехтувати своїми справжніми інтересами заради "успішності", а діти, які "не встигають" за програмою, будуть забивати на навчання ще більше. Тільки якщо ми приберемо оцінку як визначальний фактор, ми зможемо почати роботу з природним інтересом дітей до історії".
Марія Воротило, вчителька історії, блогерка й популяризаторка історії, зазначає, що сучасне покоління дітей не звикло до монотонної лекції на 45 хвилин, наповненої датами, різними персонажами і дивними для них термінами. Тому потрібно змінювати "форму подачі" матеріалу.
"Ми повинні давати той же матеріал, але іншими шляхами, щоб певні моменти уроку запам'яталися і вчителю, і дітям. Уроки можна перетворювати на історичні квести, кіносеанси з обговоренням, майстерки з виготовлення артефактів або розігрувати події у форматі "суду" чи "репортажу з минулого", де у кожного учня буде своя унікальна роль.
Коли учні бачать, що історія – не голий текст у книжці, а пригода з вибором, емоціями й творчістю, - інтерес з’являється сам собою", – говорить вчителька.
Антоніна Макаревич, кандидатка історичних наук, співавторка підручників і посібників з історії і громадянської освіти, вважає, що головний секрет – показати, що історія – це не про рандомних людей і далекі події, а про живі історії, які пояснюють наш сьогоднішній світ.
"Донесіть до дітей, що саме в історії криються відповіді на питання: "Чому ваш район називається саме так?", "Звідки взялася ваша улюблена страва?", "Чому ми святкуємо саме ці свята?". Коли учні й учениці розуміють, що історія оточує їх щодня, вона перестає бути абстракцією.
Потужний інструмент – персоналізація. Коли ми говоримо: "Уявіть, що ви – 14-річний підліток у Києві у XIII столітті. Як би ви провели свій день?" Учні миттєво включаються, коли можуть себе уявити на місці історичних персонажів", – зазначає експертка.
Історик Валерій Хмельницький додає, що вчитель має завжди тримати в голові відповіді на питання: "Що я хочу, щоб відбулося з дітьми на моєму курсі/занятті?", "Навіщо їм потрібен цей досвід/знання/розуміння?" і "Чому конкретно цим дітям, до яких я заходжу, буде цікаво розбиратися в тому, що я їм запропоную?"
"Ці три питання мають бути у фокусі при створенні будь-якого освітнього контенту. Без побудови чіткого зв’язку між змістом та формою освіти ми не можемо беззмістовно закидувати дітей різними, веселими дофаміновими форматами, після яких вони нічого не пам’ятають, окрім як "було весело", – каже історик.На його переконання, найголовніше, з чим працює вчительство – здивування дітей:
"Кожна група дітей цікавиться зовсім різними темами і речами. Ми ніколи не можемо передбачити, що саме їх здивує на уроці – і це прекрасно. Наша задача – запропонувати контент і підхопити момент їхнього здивування, коли вони кажуть: "Вау! А чому воно так?", і підтримати їхнє бажання дізнаватися більше. Момент, коли дитина не просто слухає, а щиро дивується чомусь і, завдяки цьому здивуванню, починає самостійно шукати відповіді, ставити питання, досліджувати – це найцінніше, що може статися на уроці".
За словами Хмельницького, один з важливих кроків для вчителів історії – відмовитися від спроб встигнути за відведений час пояснити усю багаторічну історію України і світу, адже це неможливо.
"Краще встигнути глибоко і ґрунтовно розібрати 4 важливих історичних сюжети, побачити інтерес дітей, почути їх думки, ніж бігти галопом від теми до теми з вересня по травень. Якість важливіша за кількість", – вважає експерт. Він додає, що тут роль вчителя – визначальна. Адже неможливо пробудити інтерес дітей в тому, чим ти сам не цікавишся.
"На превеликий жаль, на одній з зустрічей експертних груп істориків від одного професора педагогічних наук я почув фразу: "Треба визнати, що історія України не така захоплива, як, скажімо, історія Британії чи Франції". Це неправда для багатьох з нас, але, на жаль, правда для цієї людини. Викладати ж дітям мають інші люди – ті, хто має свої улюблені сюжети з Історії України, ті у кого самих палають очі при розповідях про Русь, Річ Посполиту, козацтво чи Визвольні змагання – тема може бути якою завгодно, але головне – це щиро ділитися з учнями своїм інтересом, показувати те, в чому ти сам бачиш красу вивчення історії", – говорить експерт.
Антоніна Макаревич, кандидатка історичних наук, співавторка підручників і посібників з історії і громадянської освіти, каже, що почати можна з малого: дати завдання дослідити історію власної родини або школи. Потім переходити до більш складних проєктів: дослідження місцевої історії, аналізу архівних документів.
"Ключ до успіху – дати учням відчути себе справжніми істориками. Нехай вони самі шукають джерела, аналізують, роблять висновки. Роль учителя – супроводжувати, а не диктувати результат", – зазначає фахівчиня.
Історик Валерій Хмельницький додає, що вчитель має створювати передумови, завдяки яким у дітей виникають питання "Вау! А чому воно так?". При цьому дуже важливо не давати одразу відповідей, а перепитувати "А ти як думаєш?", "А давай спробуємо дізнатися?"
"Наприклад, на заняттях від Освітнього проєкту "Скарб" діти спочатку дивляться навчальне відео, а потім вчитель питає – що їх здивувало? Педагог у цьому випадку виступає провідником у дослідженнях дитини – не дає готові відповіді, а підхоплює природний інтерес і пробує його розвинути його у те, щоб учень "наситився", сам знайшов відповідь на питання", – пояснює Хмельницький.
Марія Воротило, вчителька історії, блогерка й популяризаторка історії, зазначає: історію оживляють інтерактивні карти, презентації у Canva, вікторини у Kahoot, пошук відео у ютубі або створення відеороликів про історичні події у форматі сторітелінгу.
"Ці інструменти перетворюють учнів зі споживачів на авторів контенту. Це додає кожному заняттю інтриги", – зазначає експертка.
Історик Валерій Хмельницький додає, що у мережі є тисячі інтерактивних відео, графіків, 3D-моделей – їх треба просто знаходити і "зашивати" під теми заняття.
"Єдине, що не варто заграватися з гейміфікацією – особливо з такою, що побудована на конкурентній грі, коли треба перемогти іншого учня. Крута гейміфікація – це коли ви співпрацюєте разом, граючи проти комп’ютера або ж створюєте щось власне. Таких ігор на історичну тематику безліч: від історичних стратегій, де ти управляєш цілою державою на мапі світу, до історично-достовірних рольових ігор, які поміщають тебе у вир історичних подій і дають можливість їх прожити", – розповідає фахівець.
Антоніна Макаревич, кандидатка історичних наук, співавторка підручників і посібників з історії і громадянської освіти, радить також звернути увагу на анімацію та сторітелінг на уроках історії.
"Ці цифрові інструменти – це справжня магія! Анімація допомагає візуалізувати процеси. А сторітелінг робить історію особистою. Замість сухих фактів можна розповідати історію мешканців певного періоду і певної місцевості. Головне правило – історія має емоційно зачіпати учнів. Коли учень співпереживає історичним персонажам, він запам'ятовує матеріал набагато краще", – говорить вона.
Один з прикладів, де вже втілені новітні підходи до викладання історії для дітей – освітній проєкт "Скарб". Один з його інтерактивних уроків вже можна протестувати на сайті.
Марія Воротило, вчителька історії, блогерка й популяризаторка історії, радить іншим педагогам заохочувати дітей до дискусії, показувати, що їхні логіка та мислення справді цікаві.
"Можемо поставити відкриті запитання: "А що було б, якби...?", "Чому саме так вирішили?" або "Чи могли події піти інакше?" Урок історії у школі один з небагатьох, де діти можуть наговоритися досхочу, можуть пропонувати свої версії, аргументувати, відстоювати свою точку зору, опираючись на факти, де вони вчаться інтерпретації", – підказує Воротило.
Історик Валерій Хмельницький додає, що провокація для самостійного та критичного мислення – це вдалі питання.
"Майстерність вчителя – це спроможність провокувати мислення дітей цікавими питаннями. Діти можуть самі дійти до відповіді – тоді це стане їх справжнім відкриттям і задоволенням від освітнього процесу", – радить експерт.
Марія Воротило – вчителька історії з Києва, блогерка й популяризаторка історії, пропонує долучати дітей до історичних «розслідувань» – не як пасивних слухачів, а як активних учасників дискусії.
"Історія – це наука, але вона не схожа на математику своєю чіткістю і ультимативністю. Історики – це своєрідні детективи, які якраз таки займаються історичними суперечностями. У нас великий масив даних, з яких ми повинні знайти те, що допоможе нам "розслідувати справу".
Долучати до цього дітей – прекрасно. Ми робимо це через дискусії або рольові ігри: "А як цю подію описували з різних боків?" або "Що ти вирішив би на місці героя?" Головне – дати дітям безпечний простір для думок і пояснити, що в історії не все так однозначно. Хай вчаться відстоювати свою думку!" – говорить експертка.
Історик Валерій Хмельницький додає, що історія – це якраз місце для дискусій, для обговорень неоднозначних історичних сюжетів та постатей, у ставленні до яких проявляються наші цінності сьогодні.
"Те, як ми інтерпретуємо події минулого – надзвичайно багато говорить про те, що важливо нашій спільноті зараз і на чому ми стоїмо при побудові майбутнього. Саме тому історія в школі не має бути рупором "однієї правди", а навпаки – вона має пропонувати дітям безпечний простір, де можна займати ціннісні позиції в обговореннях минулого, дискутувати, вправлятися в аргументації та надважливо – приходити до порозуміння.
Останній момент часто упускається, але саме це найцінніше, що може відбутися в результаті усього курсу історії – ми маємо відкрити усі "успішні" й усі "болючі" теми нашого минулого, розібратися в них і прийти до порозуміння, відчути під ногами новий ґрунт, на якому ми можемо будувати майбутнє", – зазначає Хмельницький.
