У війні з російськими окупантами на боці України воюють не лише українці, а й багато іноземців. І, на жаль, віддають за це власне життя .
Нащадок вікінгів швед Андреас Броман ще після Майдану у свої 25 років збирався захищати Україну від вторгнення росіян. Дуже хотів потрапити до «Азову». Бо вважав українців найкращим народом у світі та захоплювався тими часами, коли козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою разом із шведами боролися проти Московії .
— У серпні Андреас мав отримати відпустку, й ми планувати поїхати в Київ, щоб там зареєструвати шлюб, — говорить Світлана Ревека з селища Білики колишнього Кобеляцького району Полтавської області. — Для нього це було дуже важливо. Він навіть з військовим капеланом домовився про обряд вінчання… Перед цим ми двічі намагалися подати заяву в РАЦС у Полтаві і в Кобеляках. І все якось не складалось — то він приїжджав лише на вихідні, то у його паспорта закінчувався термін дії. І ми змушені були відкладати розпис. Окремим питанням стояв пошук перекладача. Андреас злився, бо не міг їздити по десять разів туди-сюди, його б ніхто б не відпустив.
З високим симпатичним шведом жінка познайомилася завдяки Фейсбуку.
— Мені потрапила на очі інформація про участь іноземних добровольців у захисті Харкова. Я залишила під нею коментар — подяку нашим добровільним захисникам, — пригадує історію свого знайомства з Андреасом, якого багато хто називав Андрієм на український манер. — Буквально за пару секунд після цього отримала повідомлення в особисті від одного з них. Це був Андрес Броман. Чоловік написав, що я йому сподобалась…
Сама Світлана у той час знаходилася в Австрії на заробітках. Випускниця Харківського банківського інституту, економіст за фахом, вона цілих вісім років до повномасштабної війни, маючи на руках маленького сина, працювала «по Європах». Англійською вільно володіє ще зі школи, постійно її практикувала, тож бар’єру в спілкуванні з іноземцем не виникало.
— Уже на третій день після нашого заочного знайомства Андреас написав, що я стану його дружиною, — тихо усміхається приємним спогадам моя співрозмовниця. — «Я тебе люблю, ти для мене найкраща в світі» — повторював у кожному електронному посланні. Як кожній жінці, мені це лестило, але я не вірила до кінця, що це щиро. Думала, традиційний чоловічий набір слів… Та він ішов на позиції, а я за нього хвилювалась, а як повертався, у мене відлягало від душі. Прямо говорила йому про це, і він, відчуваючи мою турботу, цінуючи відвертість, захоплювався: «Українки — найкращі дружини».
Він також розмовляв англійською, вивчав українську. Останній рік присвятив опануванню мови у додатках, на онлайн платформах. Однак заговорити українською не встиг. Хоча одне слово вимовляв бездоганно — пі… ри. Іншим словом наші військові окупантів не називають.
Потомок вікінгів, швед Андреас Броман ще після Майдану, у свої 25-ть, збирався боронити Україну від вторгнення росіян. Дуже хотів потрапити в «Азов». Бо вважав українців найкращим народом у світі й захоплювався тими часами, коли козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою разом зі шведами боролися проти Московії.
Але іноземців до «Азову» не брали.
Після цього нічого іншого молодому чоловікові — воїнові в душі без будь-якого військового досвіду — не лишалося, як… чекати повномасштабного вторгнення армії рф в Україну. Він не сумнівався, що це станеться рано чи пізно.
Між тим працював тренером у фітнес-центрі, офіціантом у ресторані, будівельником… Одним словом, там, де була робота.
За цей час став батьком двох дітей, хоча власної сім’ї так і не створив.
Поворотним моментом у житті Андреаса, як і в багатьох на цій планеті, стало 24 лютого 2022 року. Уже наступного дня він замовив закордонний паспорт, щоб їхати в Україну. І 6 березня разом з товаришем прибув до Львова. «Ми громадяни Швеції, хочемо приєднатися до українського війська», — повідомили першому зустрічному поліцейському.
Після відповідних співбесід й проходження навчання шведів наприкінці березня зарахували до Інтернаціонального легіону оборони України, в якому служать військові-добровольці з інших країн і який є підрозділом ЗСУ. Легіонери вступили у тяжкі бої за Харків. Ворог у ті дні дуже сильно бомбив Салтівку. Підрозділ, окрім виконання бойових завдань, багато допомагав цивільним.
— Через пів року служби на посаді штурмовика в Іноземному легіоні Андрес звільнився з нього з особистих міркувань, — продовжує Світлана. —Тоді я розрахувалася на роботі в Австрії й примчала до нього в Харків. Тут ми вперше побачились у реалі.
Місто моєї студентської юності було напівпорожнім, і нам здавалося, воно належить лише нам двом. Узявшись за руки, ми бродили його вулицями й площами під звуки вибухів, і все більше закохувались одне в одного. Тоді я остаточно зрозуміла, що хотіла б бути поряд з цим гарним чоловіком зі спортивною статурою все життя. Люблю відкритих, прямолінійних, чесних людей, які говорять те, що думають. І роблять те, що хочуть. Те, що Андреас приїхав зі Швеції воювати за нас, у той час, як багато «патріотів» втекли за кордон, дуже багато про що говорить. Але героя з себе він не корчив. Хіба що, бажаючи мені сподобатись, «включив» свій шарм, доброту і ще бозна що, аби заволодіти моїм серцем.
Якщо він дружив і любив, то був найвірнішим і найщирішим у цих стосунках, а ворог для нього був найзаклятішим.
Протягом двох місяців закохані жили почергово в Харкові, Біликах, Полтаві, подорожували по Західній Україні — Андрес прагнув більше пізнати країну, в яку в його привели обставини. Водночас постійно шукав можливості доєднатися до іншої бригади. І, звісно, знайшов її. Та, провоювавши місяць у складі 59-ї ОШБ, отримав поранення в праву ногу. Світлана була поряд. І в госпіталі, і в реабілітаційному центрі в Києві. За перекладача й за «швидку психологічну допомогу».
Після відновлення воїн знову повернувся до своїх обов’язків на фронті. Але невдовзі його нещаслива права нога знову постраждала. «Броман» (його прізвище стало його позивним) відправився з хлопцями на евакуацію побратимів. Коли вони прибули на позиції, ворог почав обстріл з танку, в результаті чого він отримав поранення в ту ж саму ногу.
Тяжкий фізичний стан військовослужбовця урівноважував піднесений психологічний, адже Світлана сказала, що вона вагітна.
Андреас вирішив тоді, що як стане на обидві ноги, спробує знайти себе в цивільному житті. Майже цілий рік пара жила у Сандвікені, рідному місті Андреаса. Там він лікувався й там з’явилася на світ їхня донька Ніколь, чому він дуже радів.
— Андреас бачив, що мені в Швеції непросто, хоча нас усіляко підтримували його рідня і друзі. А сам він страждав від… тиші, — пригадує Світлана. — Хто воював, той зрозуміє: мозок звикає до вибухів і звуків зброї у режимі 24/7.
Він не міг забути побратимів, які загинули. Багато його найкращих друзів полягли в Україні. Один з них — двадцятирічний фін.
Війна змінила життєві цінності Андераса, адже пережите на фронті не проходить безслідно. У нього були й флешбеки (раптове, інтенсивне переживання минулого досвіду, часто травматичного, коли людина відчуває, ніби подія відбувається знову — Авт.), й нічні жахи. Одне слово, ПТСР у його типових проявах. І все частіше він говорив мені: «Я не можу сидіти тут, склавши руки. Спробую бути десь корисним. Може, не на фронті. Але я зможу щось робити, комусь допомагати».
Військово-лікарська комісія в Україні визнала його обмежено придатним до служби, але ніщо не зупинило його бажання боротися за Україну.
Ми з самого початку не збиралися залишатися у Швеції, і це рішення було, насамперед, Андреаса. Обоє дуже скучали за Україною. Й одного травневого дня 2024 року повернулися додому.
Батьки молодого чоловіка, певно, були не в захваті від до того, що їхній син їде воювати в чужу країну. Але мусили змиритися з його вибором.
— А якою була ваша реакція на рішення цивільного чоловіка повернутися до війська? — звертаюсь до Світлани.
— Знову влитися у лави ЗСУ для Андреаса було суперважливо. Він був ладен виконувати будь-які завдання й почав готувати мене до цього заздалегідь. Подумував про те, щоб служити водієм. Але був зарахований на посаду гранатометника у 66-у окрему механізовану бригаду — приєднався до неї, оскільки в ній служив його кращий друг, громадянин Німеччини. На жаль, він пізніше загинув у ході бойових дій.
— Обмежено придатний гранатометник?
— Це не так складно, як штурмовик. Штурмовики мають бути швидкими, а в нього після поранень уже не було потрібної швидкості й сили. Тобто, в піхоту точно не годився.
Це можна назвати іронією долі, але його права нога знову постраждала. Влітку минулого року під час виконання бойового завдання гранатометника Андреаса Бромана атакував fpv-дрон. Від удару зламалась кістка.
Андреас змирився, що йому доведеться все життя терпіти біль у тричі пораненій нозі. Однак змиритися із завершенням власної військової місії так і не зміг.
— Думаю, ви говорили про те, що він може не повернутися з війни…
— Звісно. Ще на початку наших стосунків Андреас просив мене кремувати його тіло, а прах розвіяти над морем біля Швеції. Та після повернення минулого року до Біликів змінив свій усний заповіт. Ми потрапили на похорон місцевого захисника, й Андерас сказав: «Раптом я загину, похорониш мене поруч із бійцями, які тут лежать. І я буду поруч з тобою».
А ще раніше запитував, чи не можна в разі чого похоронити його на Полі Полтавської битви, де є братська могила шведів, загиблих у боях з армією Петра І. Для нього те місце було місцем сили. Ми двічі були там. Він дуже пишався своїми земляками, нащадками вікінгів. Добре знав справжню, а не радянську, перекручену, як ми, історію Північної війни 1700−1721 років. Андреаса не можна було витягнути з музею: він подовгу розглядав там кожен експонат. Вважав, що гени шведів й українців перемішані, адже вікінги й солдати шведської армії одружувалися з українками. Від нього я й дізналася, що у селі Зміївка на Херсонщині проживають нащадки шведів, які заснували його у 18 столітті. Це село, раніше відоме як Старошведське, є єдиним місцем у світі, де зберіглася старошведська мова. А на Чернігівщині колись існувало поселення вікінгів.
Андреас і сам, коли відпускав довгу бороду, був схожим на мужнього вікінга. А як справжній українець, любив вареники з картоплею і борщ.
Мріяв жити в Біликах, серед сільської природи. І щоб Ніколь, яка має подвійне громадянство, росла в традиційних українських цінностях, які йому дуже імпонували: у повноцінній родині, у повазі до старших.
Про росію ж говорив, що ця держава через її столітню агресивну зовнішню політику взагалі не має права на існування.
…Відновившись вдома за пару місяців після перелому ноги, Андреас знову став у стрій. «Хочу бути корисним і боротися поруч з побратимами», — сказав Світлані, вчергове відправляючись на війну.
На цей раз служив у тилу, поряд з лінією фронту, на одному з найгарячіших напрямків — Лиманському. Виконував якісь завдання по місту, тренував військових… Одне слово, робив те, що наказувало командування.
— У нього завжди все було добре. Ніколи не розповідав мені подробиць служби. Про неї я знала у загальних рисах, — зітхає Світлана. — Як тільки випадала вільна хвилина, телефонував з уключеним відеозв’язком. Наша розмова починалась з того, що він освідчувався мені в коханні й закінчувалася словами «Я тебе кохаю». Навіть коли ми сварились із-за якихось дрібниць, все одно говорив: «Ти мій всесвіт». Розпитував про Ніколь, яку любив безмежно. Загалом він своїх діток дуже любив, і вони йому віддячували тим же. «Діти для мене це все», — часто казав.
У нас із ним не було таємниць. Я знала, наприклад, коли він ішов на позиції й коли повертався. Знала й те, що Андреас іноді вмовляв командирів доєднатися до гранатометників на полі бою. Його перший бойовий вихід пройшов вдало. Перед другим виходом на позиції повідомив, що тиждень з ним не буде зв’язку. Але за три дні мені зателефонували зі штабу й повідомили, що він вважається безвісті зниклим…
Світлана надовго замовкає, тамуючи біль.
— Тіло не змогли винести одразу, — нарешті знаходить у собі сили говорити далі. — Я дуже вдячна його побратимам, які ризикнули зробити це пізніше. Росіяни тоді там дуже тиснули. У повідомленні написано, що Андреас загинув 13 липня при штурмових діях. Чекаю на розслідування бригади, щоб дізнатись бодай якісь подробиці.
Світлану зараз дуже підтримують друзі — й ті, з якими «Броман» воював, і ті, що залишились у Швеції. Вони найкраще розуміють її втрату, бо знають, що вони були найбільшим коханням одне одного.
А її серце щораз кров’ю обливається, як дворічна Ніколь біжить до телефона, коли він дзвонить. Маленька дівчинка звикла, що тато телефонує по відеозв’язку кілька разів на день… Але, не побачивши рідного обличчя, сумно зітхає: «Нема». Й іде цілувати таткову фотографію.
Мама водила вже її на Алею Героїв у селі, де Андреас знайшов вічний спокій, і пояснювала донечці, що тато тепер живе там…
Ніколь, каже Світлана, дуже схожа на нього. І зовні, й за характером: скандинавські гени перемогли.
Численна шведська рідня загиблого не змогла приїхати на похорон з огляду на складність оформлення проїзних документів, тому побачить могилу Андреса лише на річницю його смерті, коли там уже встановлять пам’ятник.
Оглядаючись назад, Світлані здається, що кожен рік її життя з Андреасом зарахований за десять. Воно було надто насичене всякими добрими й сумними подіями. Так, наче її коханий поспішав жити. І водночас вони так багато не встигли! Скільком їхнім мріям ніколи не здійснитися! Лишились тільки спогади й пам'ять…
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що вдова полеглого на війні з рф бойового медика приєдналась до лав захисників.
