Що ми робимо, коли чогось не знаємо в історії? Відкриваємо енциклопедію / йдемо на Вікіпедію / слухаємо подкаст? Перше вже дуже зрідка, бо відповідну книжку важко мати завжди під рукою. До Вікіпедії у когось є застереження, і небезпідставні. А от відкрити відеоблог, чи подкаст на радіо на відповідну тему зараз набагато легше, особливо коли ми звикли до формату, у якому працює автор чи команда, а відповідно – довіряємо йому.
У декана мого Історичного факультету в Херсоні була фраза, яку він використовував щодо моїх історичних статей у медіа (а "зачепив" я своїми публікаціями ще сторінки легендарного "ПіКу" – журналу "Політика і культура"): "Ти займаєшся популяризаторством". Це ніби мало ображати, бо ж справжній український історик мусить назбирати зі своєї зарплати гроші і заплатити з них за кожну сторінку публікації у ВАКівському виданні. Їх треба було мати три, щоб захиститися. Я не платив, за винятком одного разу, коли заробив публіцистичним варіантом тієї ж статті гонорар і заплатив за науковий.
Завдяки моєму ж декану я потрапив на навчання до аспірантури в Польщі, де науковою статтею вважалося те, що просто відповідало нормам, а не те, що каже ВАК. Також у Польщі окрім того, що платилися гонорари за наукові статті та виступи на конференціях, науковці-історики активно дописували в пресі. Існували не лише історичні рубрики в газетах і журналах, але з часом майже кожне відоме медіа заснувало історичний додаток, який міг видаватися раз на два місяці чи раз на квартал.
Є також окреме заслужене видання, що постало у підпіллі ще під час воєнного стану в ПНР, а з 1990 року виходить легально – квартальник "Karta". Коли я восени 2024-го крайній раз був у Польщі, то в розширеному кіоску сфотографував два заповнені стелажі з суто історичною пресою.
Як відомо, в Україні є одне друковане історичне видання – "Локальна історія" (плюс сайт), і один сайт – "Історична правда". Натомість те, чим Україна може похвалитися, це історичне блогерство. Саме воно виконує функцію популяризації історії – цим займаються як професійні історики, як Олександр Алфьоров (Ютуб-канал однойменний), Владлен Мараєв та команда (Ютуб-канал "Історія Без Міфів"), так і журналісти, для яких історія стала хобі – Акім Галімов із проектом "Реальна історія".
Також серед них: подкаст "Без брому" з Віталієм Ляскою, подкаст "Без оголошення війни" радіоведучого Іллі Кабачинського й історика Олександра Аврамчука та "Історія для дорослих" журналіста Олега Криштопи й історика Івана Дерейка.
У травні в Музеї війни відбулася дискусійна платформа істориків "Наша Перемога: Україна у Другій світовій війні", у якій було представлено палітру істориків з різного типу майданчиків: академічних (Юрій Шаповал, Олександр Лисенко, Олена Стяжкіна), університетських (Ярослав Грицак, Іван Патриляк), музейних (Юрій Савчук, Віталій Нахманович), істориків-політиків (Володимир В’ятрович) та власне популяризаторів (Владлен Мараєв, Акім Галімов).
Окрім того, що панелісти говорили по суті зазначеної теми, вони зачепили проблему популярності історії, зокрема тематики Другої світової війни у суспільстві. Так, Владлен Мараєв зазначив, що "добре, що відбуваються такі дискусії, хоч би тому що в Росії вони не є можливими. Попри те що минуло 80 років, фактично три покоління, ці теми зберігають велику актуальність, дуже сильно емоційно впливають на суспільство. Російсько-українська війна накладає свій великий вплив на розуміння Другої світової, серйозний відбиток".
Він також розповів, що помічає у коментарях до відео свого каналу, які вважає певним суспільним зрізом, тенденцію більшого інтересу до злочинів радянського режиму, ніж до нацистського, вочевидь тому що радянський режим асоціюється більше з путінським. Мовляв, німецька окупація була легшою. "А знищені євреї це не були українські громадяни?", – дивується історик.
Декан Історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка Іван Патриляк відзначив, що мільйонна аудиторія таких каналів як "Історія без міфів" є своєрідним "гласом народу": "Він має живий зв’язок із людьми, як і музейники. Не як академічні вчені, чи університетські, котрі мають менше зв’язку із "посполитими", ніж ті хто працює із сучасними засобами комунікації".
Натомість Акім Галімов звернув увагу на те, що "мільйон людей, які дивляться наш канал і мільйон Владлена Мараєва – це один і той самий мільйон, в цьому проблема. В масштабах України це невелика аудиторія, але це той прошарок суспільства, який прагне знань".
Він сказав, що звісно є теми, які "чіпляють" швидше і роблять більше переглядів, як приміром Волинська трагедія, що набрала біля 2 млн переглядів, а як переконати людину, яка вчора дивилася "Міняю жінку", подивитися щось про внесок українців у Другу світову: "Де знайти "точку входу" по темі гетьмана Скоропадського, наприклад?"
Акім закликав професійних істориків співпрацювати із журналістами і не боятися цього, бути відкритими. "Зараз досить легко можна перевірити репутацію і фаховість. Академічному колу варто розуміти, що ширший загал по-іншому сприймає інформацію. Багато хто знає, як говорити з широкими масами. Розуміти кінцеву мету – навіщо ми це робимо. Те що я роблю зі своєю командою, це дійсно популяризація історії", – резюмував ведучий "Реальної історії".
З перемогою в Польщі Кароля Навроцького на виборах президента історичні дискусії, рівень підкованості в історичних меандрах будуть ще більш визначальними – навіть якщо це стосуватиметься простої людини, котра пересуватиметься потягом територією Польщі десь далі у Європу. Україні і українцям варто випрацювати відповідний концепт поведінки, і "допомога залу", яким є український сегмент Ютуба, буде неоціненною.
Роман Кабачій, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
