"Я підбіг до "Космоса". Почав кричати – Бодя, Бодя! А Бодя не подає ознак життя", – розповідає 32-річний розвідник Остап Швед (Остапчик).
Остап тепер має лише спогади про свого побратима, бо "Космос" – один із 54 азовців, які загинули у "бараку 200" в Оленівці.
У цей барак росіяни перевели 193 полонених азовців-захисників Маріуполя, а в ніч на 29 липня 2022 року – підірвали.
Понад 130 з них вижили, але для більшості страждання не завершились. Попереду були нелюдські тортури в Донецьку, Таганрозі, Камишині чи за Полярним колом.
Кільком десяткам бійців після багатьох місяців неволі пощастило потрапити в обміни. Хтось із них відновився і повернувся в стрій, а хтось усі ці роки не міг оговтатися від пережитого.
У 2025 році Верховна Рада вперше офіційно затвердила 28 липня Днем скорботи і вшанування пам’яті захисників, закатованих, страчених чи загиблих у полоні.
У цей день "УП. Життя" не лише вшановує загиблих, а й нагадує про вцілілих, які назавжди залишилися з болем втрати.
Ми поговорили з азовцями "Остапчиком" і "Матросом" про спогади з найстрашнішої ночі в житті, загиблих побратимів і життя після повернення. Далі – їхня пряма мова.
Я родом зі Стрия. За освітою – клінічний фармацевт і медбрат. У 2015 році приєднався до "Азову", служив у взводі розвідки другого батальйону.
У Маріуполі під час однієї з операцій мені відірвало мізинець і травмувало безіменний палець. А 15 квітня, під час прориву на "Азовсталь", я отримав друге поранення – осколок в живіт. Тоді вже працював на імпровізованому шпиталі "Залізяка".
18 травня я вийшов із "Азовсталі" разом з іншими легко пораненими та медиками 555-го шпиталю.
В Оленівці ставлення спершу було відносно нормальне. Нас поселили до барака №2, де було 333 азовці. Спали хто де міг – через духоту і відсутність місць багато хто ночував у дворі.
За два дні до вибуху нам сказали, щоб нас переселяють, щоб у тому бараку зробити ремонт. Ми зайшли за територію у промзону. Цех заздалегідь був підготовлений іншими військовополоненими: там були ліжка без матраців і дві бочки по 500 літрів води, у яких пахло болотом і плавали пуголовки жаб.
Потім прийшов начальник і штовхнув промову, що ми мусимо тут пожити, щоб розвантажити тюрму. Ми перерахували людей і лягли спати. Є знаменита фотографія стіни бараку, де написано "193 людини". Нас спочатку було 200, але в той вечір 7 людей забрали до Донецька.
У перший день кругом барака стояли прожектори, які світили на нього, але їх зняли. 28 липня хтось із адміністрації привів двох електриків. Один із них почав прикручувати прожектори на саму будівлю.
Нас вигнали з барака на вулицю, а інший з адміністрацією зайшов усередині. Вони щось робили біля електричного щитка і провели нам світло. Хтось казав, що це перед обміном, хтось – що перед етапом в іншу тюрму.
У той день нам наказали після 22:00 не виходити з барака, в туалет тільки по двоє. Після вечері ми з "Космосом" довго сиділи на вулиці.
Після відбою я не спав, тому що ангар із металопрофілю, задуха, а вікон немає. Я лежав головою до стіни, а потім перевернувся туди ногами, бо в побратима, який спав на другому поверсі, дуже смерділи ноги. Це потім врятувало мені життя, бо осколки прилетіли мені в ноги, а не в голову.
Десь близько 23-ї почав працювати "Град" – росіяни відстріляли всю касету з території промзони. Потім були прильоти мінометів. Усе було інсценовано, щоби створити враження, що нас обстрілюють "свої".
Вночі пролунав перший вибух, а за кілька секунд – другий. Була детонація всередині приміщення. Я з другого поверху почав падати і перекочуватися на бік. Ми горимо, всі кричать.
Двері вивалило, а сам вихід був заблокований ліжками і тілами хлопців, бо при ударній хвилі ліжка позсувало. Єдине вікно, закрите ґратами, вибило, і через нього ми почали витягати поранених. Я витягнув кількох людей, потім повертався ще.
Я підбіг до "Космоса", почав кричати – Бодя, Бодя! А Бодя не подає ознак життя. Я тоді перший раз впав у ступор, бо це моя близька людина. Я кричу – Бодя, Бодя! І бачу, що в нього голова пробита. Чорна шапка, у якій він заснув, була вся була в крові і порвана…
У цей момент хтось почав тягнути ще одного хлопця з двома перебитими ногами, і я допомагав. Потім побіг назад за "Космосом", але його вже не було. Ще одного напівобвугленого хлопця я постарався відтягнути, але не зміг.
Побратимів, які були близько до епіцентру вибуху, порозривало на частини. При самому виході було двоярусне ліжко, і хлопця, який спав на другому ярусі, розірвало навпіл. Його нижня частина тіла лишалася на ліжку, а верхня була внизу, і їх з’єднував кишківник. Я запам’ятав це на все життя.
Ми витягли поранених до алеї перед в’їздом на територію. Нам не надали жодної допомоги. Коли підійшли до решітки, росіяни кинули світлошумову гранату і почали стріляти в повітря. Лише один спецназівець кинув аптечку: в ній були два ІПП, одні ножиці і джгут Есмарха. Я розрізав той джгут навпіл і наклав двом бійцям.
Ми рвали свої футболки, зупиняли кровотечі, поки начальник зони пив каву, курив і дивився, як ми помираємо. Через півтори години росіяни кинули нам мішок із порваними простирадлами і кілька баклажок води.
Близько 5-ї ранку – підпустили полонених медиків з 555 госпіталю, у яких було декілька турнікетів CAT, бандажів і бинтів. Деякі хлопці вже загинули від ненадання кваліфікованої допомоги, і ми підтягували їх під паркан.
Один із побратимів був ранений важко-важко: пробиті голова, тулуб, живіт, всі кінцівки перемелені… Коли я підійшов подивитися, чи він ще живий, начальник зони сказав: "А, этот уже сдох? Хорошо". І продовжив пити каву.
Десь о 7-й нам сказали, що зараз приїдуть машини. Ми, поранені, почали завантажувати наших важкопоранених у КАМАЗ, а люди ж лежачі, машини швидко заповнились. Нам довелося вантажити хлопців один на одного.
Хоча на території тюрми були російські медики, і під тюрмою вночі стояли медичні машини, вони не надали нам допомоги. Потім я ще раз сходив у барак, який уже повністю вигорів, і не побачив характерних ознак прильоту. Стіни не були пошкоджені осколками, і дах був вивернутий назовні, а не всередину.
Нас повели в дисциплінарний ізолятор (ДІЗО). У камері було 35 людей, усі з осколковими пораненнями. Ми були в крові, хтось уже гнив. У мене в нозі не загоювалася дірка, шматок скла застряг у стопі.
Дівчата-медики з ДІЗО домовилися з вертухаями, щоб нас вивели на купання, і вони змогли перевʼязати рани. На п'ятий день прийшли якісь "днрівські" лікарі, витягнули з ноги той осколок.
Деяких хлопців водили на допити. Коли приїжджав Стівен Сігал (американський актор-путініст – ред.), росіяни сказали: "Надо живчики". Вибрали найменш поранених і хлопців з татуюваннями, щоб на камеру показати, які ми "нацисти".
Кожного вечора було чути, як у коридорі ДІЗО катують інших хлопців. Нас це не стосувалося – видно, був наказ не чіпати тих, хто вижив у "бараку 200". Але о 4-й ранку ми чули, як починає розмотуватися скотч. Ним зв'язували людей, щоб вони не кричали. А потім – стогони і зойки…
Десь за місяць російський спецназ обшмонав нас і повернув на барак номер 2, а 26 вересня ми опинилися в Таганрозі. Коли КАМАЗ заїхав на СІЗО, росіяни увімкнули російську музику на максимум. Купа працівників зони кричали: "Суки, вивалюйтесь!" Хлопці почали вилазити, а їх просто за ноги стягували і їб*шили.
Це проходить так: ти стрибаєш із КАМАЗа, а тебе в повітрі вже б’ють дубинками. Падаєш – добивають на підлозі. Другу партію хлопців кинули просто зверху на нас.
Потім тебе роздягають, б’ють, ведуть у холодний душ. Коли під стінкою вас назбиралося п’ятеро, ведуть далі – знімають відбитки, стрижуть голову, відрізають шматок волосся на ДНК.
Далі розтяжка: руки до стіни, ноги на шпагат, вертухай забиває тебе шокером. Заводять у кабінет, кидають на підлогу: руки й ноги розставляєш, вертухай стає на них ногами, бʼє тебе по сідницях, а вертухайша питає: "Фамилия, имя, отчество, где служил, откуда родом, где учился?"
Ти маєш говорити без зупинок, поки тебе б’ють. І за кожен твій "ойк" – ще сильніше. Потім кажуть підвестися, подають якусь анкету. Я підписую, і тут вертухайша каже: "Сейчас, не уводи" – і починає мені на лобі ручкою писати щось типу "х*й" чи "п*д*р". А я весь мокрий, ручка не пише, вона втискає її в шкіру…
Через кілька днів почалися катування. Оці побої і знущання – це одне, а катування роблять спеціально навчені люди в окремій кімнаті. Тортури є різні: електрошокер, тапік, підвішування на гак.
Найбільше отримували медики, бо росіяни чомусь думали, що наші медики відрізають російським полоненим яйця. А якщо я і медик, і розвідник – це подвійний бонус.
Тільки коли загинув один побратим, нас почали менше бити. Після його смерті нам вперше дали цілий хліб. Як ми дізналися потім, у нас просто помінявся спецназ.
Я сидів у полоні рік. У день перед обміном мене повели в катівню: підвісили, почали обливати водою, били електрошокером, погрожували зґвалтувати. Один чувак почав тупим ножиком різати мені вухо. П*зд*ли мене декілька годин, привели в камеру назад і сказали привести себе в порядок, бо я весь був брудний, качався по підлозі.
Не пройшло навіть хвилин 20, як відчиняється камера і мені кажуть: "На вихід". Ведуть знову в напрямку катівні, але ми звертаємо в інший корпус такими шляхами, якими я раніше не ходив. Мене і ще 5-6 людей привели в [приміщення під назвою] "стакан", де ти стоїш у черзі на катування. Спецназівець наказав нам відтискатися, а ФСИНовець каже: "Отставить, вот этих 6 не трогай".
Ми вшістьох сиділи під стінкою, поки інших хлопців закачували і катували. Потім нас шістьох почали викликати в кабінет по одному. Там начальник щось запитував, дав мені бутерброд із кількою і огірком.
Я кажу: "Гражданин начальник, а это перед судом?" І він проговорився: "Не факт". В наступному кабінеті, куди мене привели, [тюремник] сказав, що завтра 12 чоловік їде на обмін.
6 травня 2023 року ми приїхали на територію України. Я відновився і пішов воювати. Напевно, мені допомогло тільки бажання помсти. Якщо сидіти вдома – зійдеш з розуму.
Після полону я не можу набрати вагу і більше не приймаю холодний душ, а так – все нормально. Погано стає тільки тому, що гинуть друзі.
Я сам з Маріуполя, служив з 2018 року, а в 2021-му пішов на дембель. На початку повномасштабної війни брат покликав мене до себе в "Азов".
Три найжахливіших дні мого життя – це 30 березня, день загибелі брата, 15 квітня – прорив на "Азовсталь" і 28-29 липня – оленівський барак…
Ми з підрозділом вийшли з "Азовсталі" 17 травня разом із "трьохсотими". Спочатку жили в другому бараку. У той період мене 2-3 рази водили на допити, але не били.
За кілька днів до вибуху нас вивели на промзону, в колишній цех металообробки. Там було багато станків, тісно розставлені металеві ліжка.
Покійний командир Юра сказав, щоб ми зайняли місця збоку, які він хотів. Ми думали про інші місця: якби вибрали їх, то назавжди б там і залишилися. Може, у нього була чуйка. Ми лягли, куди він сказав, і вижили.
Стало зрозуміло, що буде якась фігня, коли полонені морпіхи почали копати окопи для росіян десь в метрах 50-70 від нас. На другу ніч змінилася охорона: це були люди в чорному одязі.
У наступну ніч був вибух. Хлопці кажуть, що до цього були виходи "Градів", але я вже багато чого не пам'ятаю.
Момент вибуху – це яскравий спалах і відчуття, як щось б'є по моїх стопах і обпікає ноги. Я заплющив очі, але спалах був такий сильний, що світло пробилося навіть через повіки.
Ми з командиром були за метрів 7 від епіцентру. Усі почали кричати, кіпішувати. Я зістрибнув, наступив на скло, взув берці й виліз через вікно, тому що через центральний вхід уже було нереально вибігти – все горіло.
Мені кричали: "Біжи, набирай воду, будемо тушити". Я весь у скловаті, у дрібних опіках, набираю воду, забігаю в барак і бачу, як хлопці згорають на ліжках, як вогонь охоплює їхню шкіру. У когось відірвані шматки тіла, всі кричать. І ти не можеш їх витягнути, тому що вони вже палають…
Я почав робити вихід іншим, розривав сітку, кричав "виходимо". Ми побігли до входу в зону, де вже стояли росіяни. Вони почали стріляти у повітря з криком: "Будете ламати двері, ми зараз вас розстріляємо!".
Ми почали стягувати трьохсотих, шукати палиці, щоб зробити елементарні турнікети і зупинити кровотечі. Росіяни кинули нам тряпки – постільну білизну, порвану на шматки.
З моменту вибуху і приблизно до 8-ї ранку ми допомагали пораненим, відтягували тіла, вантажили "тяжких" на КАМАЗи. Тих, хто були більш-менш цілими, [росіяни] відправили на ДІЗО.
В ізоляторі була камера десь 5х5 або 6х6, дерев'яні піддони без матраців. Нас 37 людей, літо, жара божевільна. Ми пили технічну воду, а щоб в туалет сходити, збиралися по 5-7 людей, і тільки потім змивали. Економили, як могли.
Хлопці були з абсолютно різними пораненнями – від опіків до осколків, сильних контузій. У мене було штук 5 осколків у стопах. З часом вони почали гноїтися, то я сам їх повидавлював.
Через два дні нас відправили в душ. Дівчата-медики, які сиділи на ДІЗО, допросились у вертухаїв, щоб їм дозволили обробити наші рани.
Але речі, які були на нас – смердючі, вкриті скловатою. Потім хлопці з бараків намагалися передати нам якісь берці й штани, але їх розібрали охоронці.
Ми знали, що росіяни принесли в барак осколки з "Хаймарса" і сказали, що це Україна вдарила, але ніхто в це не вірив. Як артилерист, я прекрасно розумів: це була організована страта полку "Азов".
За місяць після теракту нас перевели назад у бараки. У вересні, коли пройшов великий обмін командирами, я потрапив на Таганрог. Думав, що там і помру.
26 вересня нас завезли до СІЗО №2, на всю гучність увімкнули гімн Росії, і почалася прийомка. Коли я злазив з двометрових бортів КАМАЗа, упав на асфальт головою вниз, почав втрачати свідомість. Нас просто забивали…
Наступні три місяці два рази на день нас виводили з камер, забивали, закидали в камеру назад, і так щодня.
Після "бараку 200" у мене залишилися контузія, постійний дзвін у вухах, головні болі, але осколки повиходили й малі опіки встигли загоїтися.
За час полону я втратив 40 кг – хлопці мене називали "тремпель" (вішак – ред.), бо високий і худий. Коли ж побрили налисо, я почав сам себе називати "дитина Освенцима".
Їсти нам давали якісь макарони, наче злиплий клейстер, голови риби путасу і, якщо щастило, перловку. Я грів себе однією думкою: я вийду, буду жити нормально, а росіяни так і житимуть тут. Коли російський охоронець просить баландьора: "Ти багато не давай, залиш мені, я додому заберу" – це ж жах.
Камера у нас була холодна, з розбитими вікнами і батареєю, яка практично не гріла. Але нам пощастило, бо декого змушували стояти весь день. Нам дозволяли сидіти, і ми всідалися близько один до одного, щоб зігрітися.
У полоні я почав молитися тричі на день, хоча раніше не був віруючим. Молився спочатку за всіх загиблих побратимів – щоб їхні тіла повернули на велику землю, щоб їх поховали з почестями. Потім за свою сім’ю, за хлопців, які сиділи зі мною в полоні, і за себе наостанок.
Обмін мав відбутися 30 грудня. Нас вивели з камери, зняли на відео, та через три години я почув, як вертухаї бігають і кричать, що все скасували. Я зрозумів, що, скоріш за все, мене вже не обміняють.
Наступного ранку прокинувся раніше, ніж завжди, і почав молитися, щоб іще раз сталося чудо. І тут я чую своє прізвище…
Далі літак, Бєлгород, автобуси. Потім одна фраза: "Хлопці, підніміть, будь ласка, голови" – і все, я відчув, що я вдома. Це відчуття не передати словами.
Коли ми сіли в [український] автобус, я сказав: "Хлопці, я хотів зробити це весь час у полоні", і почав співати гімн України.
Там нас змушували кожні дві-три години співати гімн Росії, вчити вірш "Простите нас, родные россияне". А тут ти можеш просто підняти голову, подивитися людям в очі і заспівати рідний гімн.
Я вийшов з автобуса на Сумщині. Я цілував той сніг і землю, настільки був щасливий…
Відновлення, правда, йшло тяжко. Був синдром уцілілого, що хлопці досі у полоні, а я тут, хоч я не достойний того, щоб мене обміняли. Потім почався сильний ПТСР через втрату брата. Я почав усвідомлювати, що вижив у найкривавішій м’ясорубці з Другої світової.
Мене врятувало те, що я поїхав в Іспанію на лікування псилоцибіновими грибами під наглядом лікарів. Я взагалі не вірив у це, але мені дуже допомогло. Я наче заново прожив смерть брата й оленівський барак, а потім зрозумів, чого хочу від життя.
Багато моїх друзів, які вижили, залишаються у полоні. Когось "засудили" за тероризм чи вбивство цивільного населення за "зшитими" справами.
З хлопцями, які пережили теракт і вернулись, ми спілкуємося, допомагаємо один одному. Я не розмовляю з ними так, як розмовляли зі мною: "Та все круто, ти мужик, зараз відновишся і побіжиш".
Я знаю, як їм погано і боляче. Кажу: "Старий, що ти хочеш зробити, куди тебе відвезти? Поїхали вдвох посидимо, кави поп'ємо".
Усі чоловіки бояться показати слабкість, особливо перед тими, з ким воювали. Мені все одно, що про мене подумають чи скажуть, бо я знаю, який бардак в голові [після полону].
Людина буде триматися до останнього, а потім – якийсь гучно зачинений шкафчик чи звук "Шахеда", і буде зрив.
У мене це сталося після перегляду фільму "Джанго". Я лежав, дивився кіно, взяв пляшечку безалкогольного пива і просто впав у паніку, плакав, задихався. Я на колінах повз до ванної, вітчим мене підіймав, щоб всадити під душ.
Годину чи дві я сидів під гарячою і холодною водою, поки не спорожнів бойлер, щоб просто прийти до тями. Під час блекаутів, коли хтось різко заходив у кімнату, я подумки "хапався за автомат" і кричав, як різаний. Тому стратегія "мовчати" – не для всіх. Це працює тільки до певного моменту.
Ми з дружиною розлучилися за рік після обміну через наслідки полону. Три роки до того прожили в ідеальних стосунках без сварок, але я вийшов – і все перевернулось. Просто не зміг жити разом, бо став зовсім іншим.
У серпні 2023 року я пішов зі служби. Мені видалили один меніск у коліні, зараз чекаю на видалення другого. Працюю в [школі FPV-дронів] Kill House 3-ї ОШБ, проводжу заняття – це мені подобається.
Я, мабуть, ні фізично, ні морально не був готовий повернутися на фронт. Мене сильно поламало, якщо чесно. Тільки через два роки після виходу я почав дихати вільно.
Олена Барсукова, журналістка "Української правди. Життя"
