Нещодавно Сейм Польщі ухвалив закон, яким проголосив 11 липня офіційним Днем пам'яті «жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях Другої Польської Республіки». Таким чином Варшава продовжила курс, який простежується ще з 2010-х років. За влучним висловом українського історика Володимира В’ятровича, він полягає у послідовному витісненні з публічного дискурсу пам’яті про Катинь темою Волині.
Українське МЗС відреагувало на чергову антиукраїнську резолюцію Сейму досить конструктивно. Там це рішення розцінили як таке, що йде врозріз із духом добросусідських відносин. І підкреслили: Україна послідовно виступає за наукове, неупереджене вивчення складних сторінок спільної історії. Шлях до справжнього примирення лежить через діалог, взаємну повагу і спільну роботу істориків, а не через політичні односторонні оцінки. Проте є великі сумніви, що у Варшаві дослухаються до справедливих аргументів Києва. Навіть нагадування про те, що українці і поляки мають спільного ворога – імперіалістичну Росію – навряд чи змусить поляків сконцентруватися на майбутньому і залишити минуле історикам.
Своєрідною точкою біфуркації, яка остаточно зафіксувала відхід польських політиків від формули «пробачаємо і просимо вибачення» як основи для історичного примирення українців та поляків став 2013 рік. Тоді Сейм Польщі ухвалив постанову з нагоди 70-ї річниці Волинської трагедії, де події на Волині були визнані «етнічною чисткою з ознаками геноциду». З часом формулювання польської сторони ставали чимраз жорсткішими. А трактування складних подій, які відбувалися під час Другої світової війни на теренах Волині і Галичини та інших етнічних українських земель, набуло рис однобічності та незбалансованості. У 2016 році Сейм і Сенат вперше вжили термін геноцид у своїх резолюціях. У наступні роки тема Волині регулярно фігурувала у польському суспільному дискурсі. Особливо активно вона лунала у роки виборчих кампаній. Водночас політична заангажована оцінка остаточно витіснила історичний підхід.
Проблема полягає не лише у тому, що у Варшаві відмовилася від формули «пробачаємо і просимо вибачення». За останні 10-15 років відбулася серйозна трансформація польської політики національної пам’яті. У складній історії Польщі вистачало трагічних кривавих сторінок. Але здебільшого ці сторінки були пов’язані зовсім не з українцями. Якщо говорити про ХХ століття, то польська нація зазнала найбільших втрат від двох тоталітарних держав – Третього Райху та СРСР. І ці втрати вимірюються не десятками тисяч, а значно більшими цифрами. До того ж, їхній характер дає вагоміші підстави стверджувати про ознаки вчинення геноциду.
Польща стала першою жертвою Другої світової війни. І зазнала великих людських втрат. У період німецької окупації загинуло близько 21% всього її населення. За найбільш обережними підрахунками близько 2 млн етнічних поляків були вбиті під час нацистського правління. Ще більше було знищено польських євреїв. Тільки з вересня 1939 року по квітень 1940 року німецькі загарбники вбили понад 50 тисяч представників польської інтелігенції. А ще 50 тисяч відправили до концтаборів, де багато хто загинув. Депортації, етнічні чистки, примусові роботи стали звичною практикою у Польському генерал-губернаторстві. Під час придушення Варшавського повстання 1944 року загинуло від 150 до 200 тисяч цивільних поляків.
Кремль на чолі зі Сталіним теж доклав свою руку до знищення поляків у минулому столітті. Найбільш відомою подією є розстріл близько 22 тисяч польських військовополонених, здійснених у квітні 1940 року органами НКВС поблизу села Катинь Смоленської області. Але були й інші факти розправ над поляками, вчинені за наказом з Москви. У 1937 – 1938 роках НКВС у рамках кампанії Великого терору арештувало 143 тисячі осіб польської національності або тих, кого підозрювали у зв’язках з Польщею. Приблизно 111 тисяч з них розстріляли, інших відправили до ГУЛАГу. Ще до 40 тисяч поляків загинули під час депортації до Сибіру та Казахстану після поділу Польщі між Гітлером та Сталіним.
Однак польські жертви Третього Райху і Радянського Союзу та його правонаступниці Росії не перебувають в епіцентрі уваги польських політиків та істориків. Майже вся їхня увага нині прикута до теми Волині та дій українських націоналістів. В усякому разі ми не бачимо окремих постанов Сейму про Катинь. Як і про трагічні для поляків сторінки гітлерівської окупації.
Польське суспільство перенасичене акцентами на українсько-польському протистоянні середини ХХ століття і його жертвах. Ця тема регулярно фігурує у заявах польських політиків. Артикулюється у різних варіаціях до чергових роковин трагічних подій. Стає предметом політичної конкуренції і боротьби за електорат. І навіть змушує польських високопосадовців і політичних діячів робити заяви, які важко трактувати інакше як спроби втручання у внутрішні справи України.
Подіям 1943 року на Волині присвячено багато публікацій, репортажів, фільмів. У той же час польські жертви Третього Райху та СРСР вже давно відійшли на задвірки публічного дискурсу. Це серйозно насторожує. Поляки справді поступово забувають про Катинь і її символічне значення для польської історії. Катинь як нагадування про небезпеку, яку несе в собі Москва, більше не є популярною темою обговорень. Тоді як про Волинь полякам нагадують постійно. І роблять це таким чином, що суперечить історичній правді та опосередковано сприяє формуванню з українців образу найбільшого ворога поляків у минулому столітті.
Ми можемо сподіватися, що більшість польського суспільства все ж розуміє всю складність польсько-українських стосунків значно краще, ніж деякі польські політики. І менш схильне вірити однобоким підходам, зафіксованим у останніх постановах Сейму. А головне – інтуїтивно усвідомлює: будь-яка ворожнеча з українцями не лежить у площині національних інтересів Варшави. І є вкрай небезпечною для самої Польщі.
І все ж такі сподівання не можуть бути приводом для самозаспокоєння. Враховуючи результати виборів і останні опитування, які вказують на зростання рейтингу антиукраїнської «Конфедерації» до 20%, було б легковажно ігнорувати тривожну тенденцію. А все розпочиналося з відмови польської сторони від формули «пробачаємо і просимо вибачення»…
