Петро Ілліч Чайковський – композитор світового рівня. Його музику виконують у Карнеґі-Голі, він отримував почесні звання від Кембриджа, диригував у Берлінській філармонії. Його твори досі звучать на найпрестижніших сценах світу. Здається, тут нема про що сперечатися: геній. Але питання не в його таланті, а в тому, кого прославляє його ім’я і яке місце воно посідає в українській культурі. І найголовніше – чи варто нам зберігати його на вулицях наших міст?
Сьогоднішній Театральний провулок в Одесі – колись був Чайковського. Але зміна назви – це не проста заміна «для галочки». Це акт повернення історичної пам’яті. Адже початково він і був Театральною вулицею – через близькість до опери. Потім Біржевою – через збудовану біржу. А вже в радянський період – іменували провулком Чайковського.
Композитор справді бував в Одесі, зупинявся у готелі «Сєвєрний» (тепер будинок №12), де нині – меморіальні дошки не лише йому, а й Чехову та Ушинському. Архітектура провулка – це взагалі окремий культурний пласт. Проте саме російського композитора вирішили тут увічнити.
Чайковський мав складну ідентичність. Його батько походив з українського роду з Миргорода, прізвище походить від козака Чайки. Проте виріс і творив Петро Чайковський у глибоко російському контексті. І його музика стала частиною імперської культурної машини.
Він писав твори на замовлення імперії, такі як:
В останній, до речі, гетьман Іван Мазепа зображений як зрадник, а не як борець за українську незалежність. Україна в цій опері – лише фон для російських політичних наративів.
А як щодо його зв’язку з Одесою? У 1893 році Чайковський приїздив до Одеси на запрошення директора місцевого відділення Імператорського музичного товариства та антрепренера Городського театру. Він погодився диригувати двома симфонічними концертами й допомогти з постановкою опери «Пікова дама». Насправді провів п’ять концертів, з яких три були благодійними. Художник Микола Кузнєцов написав єдиний прижиттєвий портрет Чайковського з натури саме тоді.
Композитор планував повернутися з оперою «Іоланта» – але не встиг: помер того ж року.
Здавалося б – щире захоплення, жодної політики. Але згодом, у ХХ–ХХІ століттях, його ім’я перетворилося на символ російської «величі», яку Кремль активно просував. За часів допінгових скандалів Чайковського навіть ставили замість гімну РФ на Олімпійських іграх.
Саме тому, коли комісія ухвалила рішення повернути провулку історичну назву – Театральний, це стало жестом повернення до своїх коренів. Адже сам театр – не менш видатний символ.
Перший оперний театр в Одесі відкрився ще у 1810 році, а нинішню будівлю спорудили 1887-го за проєктом австрійських архітекторів Фельнера та Гельмера. Це перлина міста – його душа.
Під час повномасштабної війни театр став ще й простором спротиву. Там працюють артисти, які пішли воювати або стали волонтерами. На жаль, є й загиблі. Владислав Горай, Сергій Архіпов, Ростислав Янчишен – їхні імена назавжди вписані в історію міста.
Можна повторювати: «культура поза політикою». А можна – подивитися в очі реальності: культура була і є інструментом впливу. І якщо ми нею не керуємо – це робить хтось інший. Питання не в забороні, а в розумінні контексту.
Залишати Чайковського – це як продовжувати писати історію Росії на стінах наших міст. А повернути Театральний – це відновити свою.
