У 60-ті, прилипнувши до екрана чорно-білого телевізора, часом єдиного на весь під'їзд, громадяни зачаровано спостерігали за виступом перших олімпійських чемпіонів в парному фігурному катанні в історії СРСР Людмили Білоусової та Олега Протопопова, на якийсь час забуваючи про убогість і одноманітність радянського життя.

Пару любили, на їхні виходи чекали. І раптом у вересні 1979 року мама принесла страшну звістку. Нібито по радіо повідомили, що фігуристи втекли на захід і загинули в автокатастрофі. Однак тато, що по ночах слухав «ворожі радіоголоси» в нашій тісній криворізькій «хрущовці», її заспокоїв: «Та живі вони, живі! Попросили політичного притулку у Швейцарії».

Втеча фігуристів, які були символом радянської епохи, настільки усіх приголомшила, що скульптор Ернст Нєізвєстний порівняв її з ефектом від «втечі» з ВДНГ грандіозної скульптури «Робітник і колгоспниця», що уособлювала ідеали соціалізму.

Вважається, що чемпіони зникли 24 вересня 1979 року під час гастролей ленінградського балету на льоду у Швейцарії. Однак, як стверджує в листуванні Санкт-Петербурзький балет на льоду, «це була приватна поїздка».

— Справді, ленінградський балет на льоду готувався до гастролей Європою, — згадував чемпіон світу, срібний призер Олімпіади-1980 в парному катанні Сергій Шахрай, що нині мешкає в Австралії. - Артисти вже сиділи на валізах, багато з них позичили гроші під майбутні гастролі, накупили дорогих речей, аж до машин. Всі були впевнені, що на гастролях ці гроші легко відіб'ють. А Білоусову з Протопоповим напередодні гастролей запросили в якесь швейцарське місто на одноразовий виступ. А вони взяли — й не повернулися. Після цього гастролі ленінградського балету на льоду скасували та зробили його на пару років невиїзним. Члени трупи були дуже злі на втікачів…

До втечі подружжя, що жило в ленінграді, готувалося в повній секретності. Із собою вирішили взяти лише швейну машинку для пошиття сценічних костюмів, відеомагнітофон та колекцію відеокасет із записами своїх виступів. Відвідали сестру Людмили Білоусової Раїсу в москві, потай від неї запхали за шафу валізку з сімейними фотографіями й ключами від елітної квартири Протопопових в ленінграді. Людмила планувала після втечі зателефонувати сестрі з Цюриха, сказати, де валізка з ключами, й попросити її поїхати до ленінграда, щоб спробувати врятувати хоч щось із залишених речей до приходу КДБ…

У Швейцарії з втечею їм допомогли друзі, біженці з соціалістичної Чехословаччини, що мешкали у передмісті Цюриха. Вони й викликали поліцію, заявивши, що уславлені радянські спортсмени хочуть попросити політичного притулку.

Сказати, що демарш чергових радянських знаменитостей спричинив скандал, це означає не сказати майже нічого. У 1961-му з СРСР втік соліст ленінградського балету ім. Кірова Рудольф Нурієв, у 1973-му — кіноактор Олег Відов, у 1974-му — знову танцюрист з ленінградського балету Михайло Баришников, у 1976-му — гросмейстер Віктор Корчний. І ось знову, і не хто-небудь, а дворазові олімпійські чемпіони! І це напередодні московської Олімпіади 1980 року, якій надавалося величезне політичне значення!

Влада не знала, що повідомити народу. Напевно, тому похапцем по радіо озвучили версію загибелі фігуристів в автокатастрофі. Швидше за все, невдовзі швейцарська поліція справді знайшла б десь у гірській ущелині розбиту автомашину з понівеченими тілами «зрадників батьківщини»: радянські спецслужби свою справу знали. Та швейцарці надійно сховали втікачів у маленькому гірському готелі, попередивши, щоби ті не віддалялися від будинку. Згодом навіть дали можливість зателефонувати до СРСР рідним, яких пара не посвячувала в плани втечі.

Сестра Людмили Раїса, яка працювала в москві на секретному заводі, повідомила, що її допитали у першому відділі, а її чоловікові, головному інженеру у відділі механізації Держбанку СРСР, одразу ж наполовину зрізали оклад.

— Напиши до органів заяву про зречення від родинних зв'язків, — запропонувала Людмила.

— Ось іще! І не подумаю! — спалахнула Раїса.

Матір Олега Агнію Володимирівну, яка жила в ленінграді, теж допитали.

— Мамо, я тут у безпеці, і не зміню своє рішення, — сказав телефоном син.

— І спробуйте не приїжджати якнайдовше, — тільки й промовила мати…

Олег Протопопов, який служив на балтійському флоті та опинився випадково у відпустці у москві, і студентка московського інституту залізничного транспорту Люда Білоусова познайомилися у 1954 році на столичній ковзанці. Обидва почали вчитися фігурного катання в граничному для новачків віці — після 15 років, обидва виявилися талановитими, і, коли їм спало на думку того дня покататися разом, зрозуміли, що кращих партнерів у них до цього ще не було.

Людмила перевелася до ленінграда, щоб мати можливість тренуватися з Олегом, який після армії тулився з мамою у комуналці. А у 1957-му, після катання разом протягом трьох років, вони одружилися та оселились в окремій 9-метровій кімнаті комуналки з клопами.

Тренер незлюбив Білоусову та Протопопова, вважаючи їх надто зніженими та неспортивними, ставлячи за приклад пару Станіслава та Ніни Жук, які практикували акробатичний стиль катання: ризиковані стрибки, обертання та підтримки. Ще він постійно повторював: «Партнер має бути тінню партнерки». Такий був принцип парного «тіньового» катання, коли роль партнера виходила знеособленою, знижуючи таким чином і загальний рівень пари.

Тоді більшість фігуристів і тренерів спочатку придумували механічні складнощі, вигадували заплутані й закручені рухи, а потім під них підганяли музику. Спортсменів привчали кататися біля музики, довкола музики, за музикою, під музику, але не в самій музиці.

«А якщо ми зробимо все навпаки?» — подумали фігуристи, вирішивши створити щось інше, чого ще не існувало на льоду. І в цьому їм дуже допомогла мати Олега, колишня балерина Агнія Груздєва-Гротт. (Батько Олега їх залишив, коли малому був рік.) Вона пояснила їм принципи балетної хореографії та мізансцени, і вони зрозуміли, як багато невикористаних можливостей мають. Потрібно було йти від змісту музики, яка підказувала загальну картину дій, елементів та жестів.

Для свого першого номера вони взяли «Місячну сонату» Бетховена, але, випадково поставивши платівку зі зворотного боку з «Мріями кохання» Ліста, зрозуміли: ось та сама мелодія! Репетируючи, пара відчула, що їм не вистачає погляду збоку. На той час тренера у них не було. Зате на трибуні сидів Сашко Смирнов, спортсмен-гімнаст, який працював заливником ковзанки. За сумісництвом він виявився ще й джазовим музикантом — вечорами грав у ресторані на трубі.

— Ну, як тобі танець? — спитав його Олег.

І Сашко видав такий аналіз, якого вони не чули від жодного тренера! Він помічав найдрібніші невідповідності рухів музиці, найменші розсинхрони… Вони намагалися попасти на репетиції саме у його зміни. І нарешті, наприкінці 1959 року, на показових виступах ленінградської федерації фігурного катання вперше виконали свої «Мрії кохання».

Успіх був шалений: такого єднання музики та танцю на льоду, такої пластики та артистизму глядачі ще не бачили! З цим номером пару включили до складу олімпійської збірної СРСР на Зимових іграх 1960 року у Скво-Веллі (США). І хоча там фігуристи посіли лише 9-те місце, вони вже знали, що робити далі.

Світова музична скарбниця була сповнена балетної музики, під яку ніхто жодного разу не виступав на льоду. Пара задала моду на танці під мелодії великих композиторів, принципово не використовуючи музику, під яку вже каталися інші. І, навпаки, брала твори композиторів, що вважалися абсолютно нудними й нетанцювальними серед фігуристів, таких як, наприклад, Ліст і Рахманінов, і розкривала своїм танцем їхню красу.

Окрім підбору нетривіальної музики, вони вигадували нові фігури та елементи фігурного катання: «монетка», «стрілка компаса», подвійний синхронний «фліп», «космічна спіраль» (названа суддями «спіраллю Протопопова»). Та вище других місць піднятися їм не вдавалося. І тут раптом колишній багаторазовий чемпіон СРСР Ігор Москвін запропонував їм стати їхнім тренером. І вже на зимовій Олімпіаді 1964 року в Інсбруку, змагаючись із найсильнішою німецькою парою Маріки Кіліус та Ганса-Юргена Боймлера, вони взяли своє перше золото, випередивши конкурентів лише на 0,8 бала.

Далі на світових чемпіонатах у Колорадо-Спрінгс (1965), Давосі (1966), Відні (1968), Женеві (1968), москві (1965), Братиславі (1966), Любляні (1967) та Вестеросі (1968) спортсмени вигравали лише золото. А коли на наступній Олімпіаді, 1968 року, у Греноблі в Олега почалися ниркові кольки, він зробив усе, щоб не зійти з дистанції. Зціпивши зуби, відмовився від операції та став «виганяти» каміння з нирок народними методами: годинами сидів у парильні та випивав до 15 літрів води на день.

Останній камінь вийшов за кілька хвилин до початку виступу. Друге олімпійське золото в парі з дружиною він вирвав, відчуваючи пекельний біль…

Основною причиною втечі Білоусової та Протопопова журналісти часто називають образу на Держконцерт СРСР, який вилучив з їхнього 10-тисячного гонорару за виступ у складі ленінградського балету на льоду в Нью-Йорку практично всі гроші, залишивши їм на двох жалюгідні 53 долари. Та радянські артисти, яких відправляли «на експорт», звикли здавати всю зароблену валюту до каси Держконцерту і вже звідти отримувати нормативну зарплату. Причина, швидше за все, була в Олімпіаді в японському Саппоро 1972 року, куди Олег та Людмила не потрапили.

Крім них, до виступу в Японії готувалися ще дві пари: Ірина Родніна -Олексій Уланов та Людмила Смирнова- Андрій Сурайкін. Радянська команда мала шанси посісти всі місця на олімпійському п'єдесталі пошани, а Білоусова та Протопопов — стати першою у світі парою, що здобула золоті медалі на трьох Олімпіадах поспіль.

Але тут втрутилася велика політика. Потрібно було зміцнювати дружбу між країнами-учасницями Варшавського договору, і, як розповідав Олег, Держкомспорт пообіцяв залишити бронзу на п'єдесталі пошани для пари фігуристів з НДР. Але не безоплатно, а в обмін на підтримку німецьким олімпійським суддею нашого Сергія Четверухіна на змаганнях одиночників, де позиції СРСР були слабшими.

Одна з трьох радянських пар фігуристів виявилася зайвою. На думку багатьох чиновників від спорту, це мали бути Білоусова — Протопопов, яким давно час на пенсію. Їхні програми стали застарілими, а стиль — недостатньо динамічним, до того ж вони почали програвати молодим конкурентам. Подружжя гаряче протестувало проти виключення з команди, доводячи, що гарантовано завоює одне з перших місць.

Та тут якась «добра душа» почала розпускати в Держкомспорті чутки, що якщо вони виграють третє олімпійське золото, то неодмінно залишаться «там». Коли ж Олег почав затято заперечувати ці підозри, його запитали: «До речі, товаришу Протопопов. А чому ви досі не в партії?» Фігурист непереконливо намагався довести, що для спорту це зовсім необов'язково, але їхня доля вже була вирішена.

Переживши величезний удар по самолюбству, вони пішли зі спорту та влаштувалися в ленінградський балет на льоду. Їздили на закордонні гастролі й виступали по Союзу. Хоча їхні імена й не виділяли на афішах більшим шрифтом серед інших, проте публіка йшла насамперед на «Білоусову й Протопопова». Однак, за словами Людмили, в шоу, де ними весь час «командували й тикали», вони відчували себе пригнічено і некомфортно.

До того ж керівництво постійно намагалося відправити їх на заслужений відпочинок: Людмилі було вже 43, а Олегу — 47, при тому, що в СРСР балетні йшли на пенсію у 38 років, після чого ставали «невиїзними». Усвідомивши, що в Союзі на них більше не чекає нічого хорошого, подружжя й справді вирішило втекти, щоб продовжити танцювати. Вважали, що за кордоном їх цінуватимуть більше.

В інтерв'ю західнонімецькому журналу Stern, який запропонував їм нечуваний гонорар у 100 000 DM, Білоусова й Протопопов уникали провокаційних питань про політику. Вони не вважали себе дисидентами, лише спортсменами, яким створили нестерпні умови. Їх можна було зрозуміти: в Союзі ще жили їхні рідні. Правда, пізніше чемпіони були відвертішими: «У СРСР з нами могли зробити все, що завгодно. До речі, Олександр Гаврилов, бронзовий призер чемпіонату світу в парі з Тетяною Жук, сидів у психіатричній лікарні за „вільні висловлювання“, після чого назавжди залишив фігурне катання. Нам не хотілося повторити його долю».

Життя налагоджувалось. Вони заробили гроші на гастролях у США, винайняли скромну трикімнатну квартиру в невеликій швейцарській комуні на гірськолижному курорті Ґріндельвальд в Альпах, де працював спортивний центр із цілорічною ковзанкою. Вхідний квиток на ковзанку коштував 6 франків, але власник центру дозволяв Олегу та Людмилі приходити безкоштовно. Їм навіть виділили окрему зону для тренувань під час масових катань. А головне — там, серед гір і льодовиків, вони почували себе у відносній безпеці від радянських спецслужб.

Усі гонорари — понад мільйон швейцарських франків — вони вклали у професійну телеапаратуру, щоб продовжити своє захоплення відеозйомкою, розпочате ще у Союзі. Знімали номери як свої, так і інших зірок, щоб аналізувати власні й чужі помилки та знахідки.

Пара подорожувала, відвідувала різноманітні міжнародні заходи, де радянські спортивні делегації навіть боялися поглянути у їхній бік, охоче спілкувалася з колишніми радянськими громадянами, такими як Мстислав Ростропович та Галина Вишневська. А з гросмейстером Віктором Корчним, який теж осів у Швейцарії, навіть дружили.

Але життя на чужині, всупереч їхнім очікуванням, виявилося не таким вже й солодким. Так, їх охоче запрошували в льодові шоу, однак не допускали до міжнародних змагань без швейцарського громадянства, яке політичним біженцям можна було отримати лише після 10 років проживання у країні. В їхньому випадку цей термін затягнувся ще на 7 років. З цієї ж причини Олег Протопопов не міг поїхати до ленінграда на похорон своєї матері у 1991 році. Тоді він втратив би право на отримання швейцарського громадянства.

Отримавши його лише у 1995 році, вони встигли виступити на відкритті чемпіонату Європи у Софії. Мріяли про участь в Олімпійських іграх у Нагано-1998, проте швейцарська федерація фігурного катання не підтримала цю авантюру: спортсменам перевалило за 60.

Подружжя писало автобіографічну книгу. Одну, під назвою «Золоті ковзани з діамантами», їм вдалося видати ще в СРСР, у 1972 році, після того, як їх не пустили на Олімпіаду в Саппоро. Щоправда, після того, як редактор поставив умову «згладити всі гострі кути», вийшло те, що Олег із Людмилою взагалі відмовлялися визнати своєю книгою. Тепер вони хотіли видати чесну книгу без будь-якої цензури. Та чи стали б її читати в радянській країні, яка зробила все, щоб стерти звідусіль їхні імена? В країні, яка позбавила їх всіх нагород і звань, викреслила з усіх енциклопедій і влаштувала цькування в ЗМІ, називаючи «зрадниками батьківщини», «відступниками», «ворогами народу» й «жадібними споживачами»?

І раптом з початком 2000-х все змінилося. У липні 2002 року голова Держкомспорту рф В'ячеслав Фетісов привітав Протопопова з 70-річчям і запросив наступного року відвідати батьківщину. Той запрошення прийняв: дуже хотів вклонитися праху матері.

Але коли у лютому 2003 року Олег і Людмила прилетіли до москви, щоб звідти потягом рушити до рідного санкт-петербурга, у столиці їм несподівано влаштували помпезну зустріч із путіним: телебачення, репортери, спільне з президентом фото, яке вийшло в журналі «Батьківщина». Очевидно, готуючись до своїх других виборів, путін хотів зіграти на ностальгії виборців по совку та намагався мати вигляд настільки успішного ліберала та «відновника» радянських земель, що ось навіть знамениті «перебіжчики», олімпійські чемпіони, хочуть повернутися назад у росію.

Однак цей пропагандистський трюк із тріском провалився. Невідомо, які привабливі пропозиції озвучили зіркам, проте наприкінці візиту Людмила Білоусова, наче продовжуючи якусь розмову, заявила на камеру: «Та країна (Швейцарія. — Авт.) нас врятувала під час нашого тяжкого становища. А ми — однолюби! Ми не можемо їй зрадити».

Опинившись в гостях у друзів, які живуть недалеко від Ґріндельвальда, де провели свої останні роки зірки радянського спорту, я думала, що вже цей факт швейцарці точно зроблять фішкою свого селища. Та не знайшовши на сайті Ґріндельвальда жодної згадки про Білоусову і Протопопова, задумалася: а чи були вони щасливі в цій швейцарській глушині, де від них не залишилося жодних слідів? Спокійні, вільні, ситі, в безпеці — так. Але чи були щасливі?

Вони не нажили великих статків: швейцарська пенсія 300 євро на кожного не могла покрити оренду їхньої квартири в Ґріндельвальді — вона коштувала 1400 франків на місяць. Решту доводилося брати з заощаджень, зароблених у перші роки еміграції. Та й ті значно зменшилися після необережної покупки телеапаратури, яка у 2000-х роках перетворилася на музейний експонат. Але вони не скаржилися. Важка післявоєнна юність привчила їх обходитися малим… Вони не зробили тут особливої кар'єри. Зате могли скільки завгодно танцювати, вражаючи жителів селища своїм фанатизмом і стійкістю духу: навіть, коли подружжю виповнилося 80, їхні самотні зворушливі фігурки цілими днями кружляли на місцевій ковзанці.

Що старшими вони ставали, то рідше їм пропонували вигідні контракти. Однак вони не втрачали найменшої можливості виступити, нехай навіть безкоштовно, навіть якщо глядачами виявлялися пацієнти будинку для людей похилого віку. Востаннє разом Білоусова та Протопопов танцювали у вересні 2015 року у США, на «Вечорі з чемпіонами». Їй було майже 80, йому — 83.

Людмила вже давно боролася з онкологічним захворюванням, і 26 вересня 2017-го у віці 81 року її не стало. Чоловік кремував тіло коханої, а урну з прахом зберігав у своїй спальні. Після смерті дружини Олег Олексійович вийшов на лід із сольним номером в американському шоу «Вечір з чемпіонами». На той час йому було 86 років.

Він жив сам. Дітей у пари не було, чим вони не переймались, вважаючи, що в іншому випадку не могли б повністю віддаватися улюбленій справі і виїхати з Союзу.

Взимку 2022 року Олег послизнувся біля під'їзду свого будинку та зламав шийку стегна. До всього орендодавець попередив квартиранта, що у 2023 році він планує капітальний ремонт будинку, й зажадав, щоб той переїхав з усіма своїми речами. Знаменитий «перебіжчик» міг опинитися без даху над головою, про що не без зловтіхи написало чимало російських видань. Зрештою для старого знайшли житло в сусідньому Інтерлакені. А 31 жовтня 2023 року на 92 році життя Олег Олексійович помер.

Він залишив розпорядження, щоб його кремували, разом із прахом дружини перевезли до росії та поховали на Волківському цвинтарі, поряд із могилою матері та вітчима. Клопіт з виконання заповіту взяла на себе префектура Ґріндельвальда.

Прах Білоусової та Протопопова на батьківщину доправила племінниця Людмили. Церемонію поховання на Волківському цвинтарі санкт-петербурга призначили на 11 вересня 2024 року. І раптом на цю ж дату російська федерація фігурного катання запланувала семінар у підмосковному Новогорську, зібравши відомих спортивних чиновників і спортсменів, таким чином перешкоджаючи можливості попрощатися з легендарною радянською парою.

Це була остання підлість від «родины-уродины». Схоже, вона так і не пробачила «зрадників», продемонструвавши, що з «тих» часів нічого не змінилося. Раніше «ФАКТИ» розповідали про легендарного радянського фігуриста Олександра Горшкова, який виступав у парі з Людмилою Пахомовою.