Протягом сотень років Стоунгендж залишався однією з найзагадковіших споруд давнини. Але нове дослідження британських вчених нарешті дало відповідь на одне з головних питань: як масивні «блакитні» камені потрапили на рівнину Солсбері в Англії.
Група дослідників під керівництвом професора Річарда Бевінса з Університету Аберіствіта проаналізувала зразки каменю, відомого як валун Ньюолла, який був знайдений під час археологічних робіт ще сто років тому. Цей камінь, приблизно з футбольний м’яч за розміром, став ключем до розгадки транспортування менших каменів у Стоунгенджі.
Більшість суперечок точилися навколо того, чи потрапили ці камені на місце під дією льодовикових потоків із території сучасного Уельсу, чи їх перевезли люди понад 5000 років тому. Використовуючи геохімічний аналіз і мікроскопічне дослідження, вчені дійшли висновку: слідів льодовикового транспортування не виявлено.
Навпаки, валун Ньюолла ідеально відповідає хімічному складу кам’яної породи Craig Rhos-y-Felin на півночі Пембрукшира в Уельсі. Це означає, що цей камінь був вручну переміщений з відстані понад 200 км — неймовірне досягнення для неолітичного суспільства.
Виявлено однакові рівні торію та цирконію в каменях зі Стоунгенджу та в породі Craig Rhos-y-Felin. Це підтверджує, що джерело каменів одне, і вони навряд чи могли бути принесені льодовиком, оскільки при такому сценарії подібні уламки мали б бути розкидані по всій місцевості, а цього не спостерігається.
У дослідженні також уточнюється походження ще одного каменя в Стоунгенджі — так званого Каменя 32d. Раніше його вважали долерітом, але тепер встановлено, що він теж є фоліованим ріолітом — як і валун Ньюолла.
Це додатково підтверджує гіпотезу, що група приблизно з 80 «блакитних» каменів, які формують внутрішнє кільце монумента, була доставлена саме з Уельсу вручну неолітичними будівельниками.
Камені, які важили понад 3 тонни, могли транспортувати на дерев’яних санях, за допомогою канатів і дерев’яних колод — технологій, доступних у ті часи.
Автори роботи зазначають, що Стоунгендж побудували з каменів, які доставляли з далеких куточків Британії. Це робить пам’ятку унікальною — на відміну від інших давніх мегалітів, зведених із місцевих матеріалів, Стоунгендж є результатом масштабного об’єднання ресурсів і зусиль.
Можливо, він слугував не лише духовним центром, а й мав політичне значення — як символ єдності народів Британії.
Прихильники гіпотези про льодовикове походження, серед яких геолог доктор Браян Джон, раніше стверджували, що валун Ньюолла має сліди стирання, які могли виникнути при русі під льодовиком.
Однак автори нового дослідження пояснюють: подібні форми можуть бути наслідком природного вивітрювання. А головне — навіть якщо колись камінь і був принесений льодом, це не пояснює, чому аналогічні уламки зустрічаються тільки в самому Стоунгенджі, а не по всій Солсберійській рівнині.
Попереднє дослідження встановило, що знаменитий «Вівтарний камінь» (Altar Stone), який лежить у центрі Стоунгенджа, був привезений із північної Шотландії — з відстані понад 750 км.
Його хімічний склад збігається з породами, знайденими в районах Інвернеса, Оркні, Тюрсо та Шетландів.
Цей факт ще раз підкреслює неймовірні зусилля неолітичних народів, здатних транспортувати гігантські мегаліти без сучасної техніки.
Будівництво монумента відбувалося в чотири етапи:
Перший етап (~3100 р. до н.е.): земляний насип і рови, так звані лунки Обрі.
Другий етап (~2150 р. до н.е.): транспортування 82 «блакитних» каменів з Уельсу, які тягли саньми, сплавляли по річках, а далі везли сушею до місця встановлення.
Третій етап (~2000 р. до н.е.): прибуття велетенських сарсенових каменів із Мальборо (понад 20 тонн вагою), які встановили в коло з перемичками.
Четвертий етап (~1500 р. до н.е.): повторне розміщення менших каменів у вигляді підкови та кільця, які збереглись до сьогодні.
Попри нові докази на користь людського транспортування каменів, головне питання — навіщо саме збудували Стоунгендж — залишається без остаточної відповіді.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, що «ДНК» каменю свідчить про те, що стародавні британці були набагато згуртованішим суспільством, ніж вважалося раніше. З’ясувалося, що один із каменів Стоунгенджу — 6-тонна брила, яка ймовірна була вівтарем — було взято на півночі Шотландії, майже за 700 кілометрів від споруди.
