Ідея задокументувати роботу людей, а не лише рослин, виявилася надзвичайно вдалою. Мовний бар’єр не заважав роботі, і фотограф знімав людей на їхніх робочих місцях — на грядках, в оранжереях чи в інших локаціях. Це була не студійна постановча зйомка, а репортаж. На фотографіях не тільки науковці, куратори колекцій, а й працівники, які щодня доглядають за рослинами.
Ця виставка має особливе значення, оскільки відбувається напередодні 90-річчя ботанічного саду, яке відзначатимуть у 2025 році. Це чудовий спосіб привернути увагу світу до роботи закладу, особливо у важкий для країни час. Цей проєкт стає унікальною можливістю показати світові, хто ці люди, які щодня, попри постійні виклики, дбають про збереження флори. Це наочний приклад того, як мистецтво допомагає збирати допомогу, яка є вкрай необхідною.
Журналістка «Вечірнього Києва» поспілкувалася з Томашем Свєржевським просто під час монтажу виставки.
— Пане Томашу, розкажіть, будь ласка, трохи про себе читачам «Вечірки».
— Я лікар-педіатр. Працював 33 роки, спочатку у Польщі, а згодом у Великобританії, у Лондоні. Спеціалізуюся на розладах розвитку, таких як аутизм і СДУГ. У 2019 році я повернувся до Польщі з Лондона, щоб бути ближче до сім’ї, і вирішив зайнятися тим, що дійсно люблю — фотографією. Мені подобається знімати на протестах, адже так я можу висловити свої демократичні погляди, показати підтримку Україні чи Палестині. Але цей проєкт, ці фотографії зовсім інші, вони споглядальні.
— Розкажіть, як виникла ідея приїхати і знімати у київському ботсаду?
— Усе почалося, коли я прочитав у газеті The Guardian статтю про те, як київський ботанічний сад переживає зиму в умовах війни, про неймовірну самовідданість людей. Я був вражений тим, як працівникам важко утримувати температуру в оранжереях. Мені захотілося дізнатися більше і про цю установу і про цих, без перебільшення, героїв. Я подумав, що ці зусилля варто задокументувати й показати. Я зв’язався з Ботанічним садом у Варшаві, і вони допомогли мені налагодити контакт із науковою співробітницею пані Ольгою Похильченко в Києві.
— Що стало поштовхом для вашого приїзду в Україну?
— Мій дім у Польщі відкритий для українців. Ми спілкуємося про життя, дружбу, кохання, не завжди про війну. Моїй родині також допомагали українські жінки, які доглядали за хворим родичем. Але мені не вистачало розмов, не хотів уявляти те, що тут відбувається з чужих розмов, але водночас не хотів бути туристом. Мені потрібна була вагома причина, щоб приїхати. Тож у березні цього року я прибув знімати проєкт про ботсад, думав, що зроблю кілька фотографій і все, але виявилося, що ця тема лише починає розгортатися. І зараз найважливішою для мене стала взаємність, взаємні стосунки.
— Яким був ваш перший візит? Чи відчували ви небезпеку?
— У березні було не так багато тривог. Я зупинився в хостелі, у них був підвал. Коли лунали сирени, я питав на рецепції, що робити, а мені відповідали: «А, „шахеди“, це нічого серйозного». Тоді було дійсно легше. Я бачив, що попри війну, люди усміхнені і підтримують одне одного. Але, звичайно, усі необхідні речі: фотоапарати, документи, телефони, павербанк і вода були зібрані у мене в рюкзаку, щоб при потребі міг швидко перейти в укриття.
— Яким був фокус вашої роботи? Що саме ви знімали?
— Мій син, біолог, коли дізнався, що я їду в ботсад у Київ, сказав: «Але ж ти нічого не знаєш про рослини і вони тебе не цікавлять». І він мав рацію. Мене цікавлять не квіти чи дерева, а ті, хто за ними доглядає. Тож акцент був на людях, на їхніх історіях. Я побачив, що мені легко спілкуватися з працівниками, хоч я й говорю сумішшю російської, польської та української мов. Ми розуміли один одного. Я розмовляв про сімейні проблеми, про мрії. Так народжується між людьми приязнь, тепла взаємодія — і це дуже важливо. До речі, частину фотографій, що представлені на виставці, невеликого формату — я їх планую подарувати працівникам, які на них зафіксовані.
— Ваші фотографії чорно-білі. Це був свідомий вибір?
— Так, я знімав на старі камери Rolleiflex, вони незвичні, одній 50 років, іншій, мабуть, 70. Вони роблять чудові знімки. Але разом вони вимагають зосередження, бо треба сфокусуватися, виміряти світло і разом з тим бути ненав’язливим щодо героїв. Все це разом створює особливий контакт з тими, кого фотографував. До слова, у фотографії буває, що зробиш кадр, а уже потім розглядаєш його і бачиш те, на що спочатку не зверну увагу. Так, я знімав, як працівники обрізають дерева, а потім роздивився, що одна гілка дуже нагадує тризуб.
— Вперше цю виставку демонстрували в Польщі?
— Так, фотовиставка «Ми не намагаємося жити — ми живем» була представлена в Ботанічному саду Варшавського університету. Вони були спонсорами і допомогли організувати все. Фотографії розмістили просто в парковій частині саду, щоб їх могли побачити якомога більше людей.
На відкритті було чимало відвідувачів, зокрема представниці українського посольства, і фото мали теплі відгуки. Але помітив, що розповідь про відкриття фотовиставки у соцмережах мало менші охоплення, ніж інший контент з життя ботсаду. Так собі думаю, що Meta блокує контент, так чи інакше пов’язаний з війною в Україні.
— Під час цього заходу ви зібрали кошти для допомоги київському ботсаду?
— Так, продавав свої фотографії, зібрав понад 1200 злотих. На ці гроші, за порадою пані Ольги, ми купили спеціальний субстрат для коріння, якого в Україні не було. Це все було спільними зусиллями. Ця виставка гарна нагода привернути увагу до цієї наукової установи, яка зберігає свої колекції у час війни.
— Зараз ви знову у Києві, чи плануєте окрім презентації виставки продовжити знімати ботсад?
— Цього разу я приїхав цільово, щоб організувати виставку. Хочу подякувати організації українських підприємців у Польщі UA HUB за підтримку виставки та допомогу в транспортуванні робіт до Києва. Мені було важливо, щоб люди, які зафіксовані на цих фото, побачили їх. Але разом з тим роблю нові знімки та веду нові розмови. Цього разу будуть і кольорові фотографії. Бо дуже мені хочеться, щоб люди побачили яблука з київського ботсаду, які викладені на шматку дерева — вони мають такий гарний вигляд, на мою думку, символізують перемогу життя над війною.
Крім того, я б дуже хотів, щоб ці фото побачили в країнах Балтії, або в прекрасному ботсаду Единбурга.
— Що вам найбільше подобається в київському ботанічному саду?
— Він чудовий. Зараз просто зачарований тією частиною, де розміщений формовий сад і достигли яблука. У мене цей аромат дерев і плодів викликає спогади про дитинство і водночас налаштовує на романтичний лад. А загалом кожного разу, як гуляю цими алеями, то відкриваю щось нове, про що я навіть не підозрював: будівлі лабораторій, скульптури, ділянки з декоративними рослинами.
— А що цікавого ви побачили у Києві. Що вам найбільше запам’яталося?
— Мій графік у вашому місті виявився дуже насиченим. Я був на концерті, на виставі. Відвідачі чудові виставки, які експонуються центром Довженка, оглянув виставку китайського художника Ай Вейвея. Під великим враженням від фотовиставки Олександра Глядєлова в Українському домі — це найвищий рівень фотомистецтва. У вас, попри війну кипить життя, і це мені подобається найбільше.
Відвідати виставку можна до 19 жовтня з 10 до 17 години у шостому лабораторному корпусі.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
