Ототожнення України та її інтересів з конкретними політиками чи партіями – шлях до краху
В одному зі своїх чудових есеїв – «Пороги і Запоріжжя» – видатний український інтелектуал Юрій Шевельов звертає увагу на цікавий факт: існування в нашій мові поняття «українство», який відображає погляд на націю як на партію. Його появу він пов’язує з тим, що в ХІХ чи ХХ столітті не всі українці насправді були учасниками чи бодай симпатиками українських національних і державницьких прагнень. Адже були і русофіли, і полонофіли, і мадярони. Натомість національно свідоміші представники народу нерідко були зосереджені в одному чи кількох споріднених політичних середовищах-партіях.
Це призводить до небезпечної тенденції – викреслювання зі складу нації тих, хто за межами «правильної» партії. Спочатку все просто, логічно і начебто справедливо – не місце русофілам в українській нації. Та одного разу започаткований цей підхід спокушає користатись ним знову і знову, щораз сильніше звужуючи критерії «правильності»: «Комуніст – значить не українець. Марксист – не українець. Атеїст – не українець. Гетьманець – не українець».
Ці роздуми Юрія Шевельова, хоч їм скоро виповниться пів століття, анітрохи не втратили актуальності. Спостерігаючи за сучасним українським суспільством, можна постійно переконуватись, що немала частина українців – і політиків, і пересічних громадян – часто асоціює інтереси нашої держави та її громадян тільки з власними політичними проєктами і їхніми лідерами. Вкотре повертатись до обридлої дихотомії «Зеленський – Порошенко» немає жодного бажання, та обставини змушують.
Феноменальний електоральний успіх 2019 року, помножений на міжнародну популярність після початку повномасштабного російського вторгнення, схоже, спричинив у чинного президента і його оточення «запаморочення від успіхів». Звідси прагнення зосередити в руках Зеленського і його Офісу якомога більше владних повноважень і нетерпимість до тих, хто критикує чинну владу. Замість працювати над консолідацією суспільства перед лицем російської агресії владна команда зробила особисту лояльність ключем до кар’єрних зростань. Тому народним депутатам, що потрапили до Верховної Ради у складі згодом забороненої проросійської партії ОПЗЖ, немає причин перейматись – вони чемно дають голоси для президентських ініціатив. А от якщо хтось починає критикувати Зеленського чи його Офіс – нехай начувається. Наприклад, депутати від опозиції.
Блокування через максимально притягнуті за вуха, а то й вигадані причини закордонних відряджень для опозиційних депутатів, передусім фракції «Європейська солідарність», стали нормою для нинішнього парламенту і його спікера Руслана Стефанчука. Зате для депутатів від «Слуги народу» таких проблем немає, хоча вже не один з них «забув» повернутись на Батьківщину.
Це симптом ширшої проблеми – вперше в часи незалежності український парламент зведено до ролі пасивного виконавця «захцянок» Офісу президента і самого Володимира Зеленського. Історія українського парламентаризму бурхлива й часто неоднозначна, але не раз у вирішальні миті саме Верховна Рада ухвалювала доленосні рішення – як у 1991-му чи 2014 роках. Але після 2019-го влада сприймає парламент не як дискусійний майданчик для розв’язання ключових проблем країни, а як слухняного виконавця команд. Якби в умовах воєнного стану можна було вносити зміни до Конституції, то є всі підстави перейменувати сучасну Українську державу з парламентсько-президентської, на офісно-президентську республіку.
Своєрідною вершиною безглуздої війни з опозицією стали нещодавні санкції проти Петра Порошенка. Давно зрозуміло, що прагнення посадити свого попередника стало ідеєю фікс Володимира Зеленського. Та цього разу його соратники, намагаючись догодити, «перевершили» самі себе – проти Порошенка запровадили «превентивні» санкції. Презумпція невинуватості – ні, не чули. Це вже навіть не принцип «Друзям – усе, ворогам – закон», це щось абсурдніше і водночас зловісніше. Як і те, що чимало людей такі дії схвалює, вважаючи, що в усіх бідах винен попередній президент.
За таких обставин можна було очікувати, що опозиція стане противагою таким діям владної команди. Що вона, як і ті, хто її палко підтримує, демонструватиме справді державницьку позицію і, справедливо критикуючи президента і його оточення, все ж чітко усвідомлюватиме розумні межі такої критики. Що ж, наші очікування – наші проблеми.
Дії опозиції, а власне партії «Європейська солідарність», дедалі частіше нагадують сумнозвісну фразу часів Української революції 1917–1921 років: «Як не буде України соціалістичної (а в цьому випадку – на чолі з Порошенком), то хай не буде ніякої». Так, регулярно має місце справедлива критика дій влади. Проте дедалі частіше дії опозиції загалом і окремих її представників чи симпатиків викликають прикре здивування.
Наприклад, дедалі активніше просування тези, що Зеленський – це ледь не такий самий (а то й більший ворог) України й українців, як Путін. І що в Україні стан справ зі свободою слова не надто кращий за країну-агресорку. Таке прирівняння шкідливе. Це наче заклик: не треба підтримувати Українську державу, вона ж ледь не диктатура! Годі казати, що якби ситуація і справді була такою печальною, то таких тез в інфопросторі взагалі не звучало б, а їхні автори одразу опинились би в місцях, де інтернет не працює.
Це не скасовує згаданих вище проблем і надуживань влади. Але критика в умовах повномасштабної війни має керуватись передусім принципом «не нашкодь!». Тому що, захопившись ідеєю позбутись за будь-яку ціну Зеленського з посади президента, можна позбутись і державності як такої.
Така поведінка багатьох соратників і симпатиків Порошенка багато в чому продиктована травмою 2019 року – нездатністю змиритися з результатами президентських і парламентських виборів, визнати власні прорахунки і зробити з них правильні висновки. Відтоді тягнеться і згубний принцип «хто не з нами, той проти нас», застосування якого відштовхує від опозиції багатьох людей, критичних і до Зеленського та його соратників. Україна не обмежується Зеленським чи Порошенком і їхніми таборами. Але вони про це, здається, не в курсі.
Можна лише мріяти про здатність справді зрілих націй до консолідації перед лицем критичної загрози на тривалій дистанції. У перші місяці повномасштабного вторгнення наче вдалося, але далі щораз більше політиків – і владних, і опозиційних – зайняті думками про потенційні вибори, а не про насущні проблеми країни. Приклад Великої Британії, яка в часи Другої світової війни створила міжпартійний уряд національної єдності і де в розпал бойових дій парламент був впливовим суб’єктом у політиці, навіть розглядав вотум недовіри Вінстону Черчиллю, в нинішніх українських умовах є подіями з іншої реальності.
Дедалі більше схоже на те, що переможець цієї війни (якщо він буде) визначиться не так на полі бою, а всередині України і Росії відповідно. Чия економіка, чиє суспільство будуть витривалішими в цих перегонах на виснаження – за тим буде успіх. Українська історія має аж занадто багато прикладів того, до чого призводить гризня між різними лідерами й політичними групами. Кожна претендує на виключність, на унікальність власної істини і своїх очільників. Роблячи з усіх інших ворогів.
Це шлях навіть не в нікуди. А до поразки, втрати держави і чергових трагедій. Щоб його уникнути, не треба взагалі відмовлятись від критики й дискусій, адже в плюралізмі і свободі думок – фундамент успішних суспільств. І от саме усвідомлення й визнання цього фундаменту, розуміння того, що політики з інших таборів чи прихильники інших середовищ також можуть мати в чомусь рацію, толерування самого факту їхнього існування – це єдиний варіант нашого успіху.
Повертаючись до есею Юрія Шевельова, «українська нація, дякувати Богові, не партія і не отара, де всі йдуть за одним... В становленні, розбудові і змаганні нації потрібне не заглушення відмінних голосів, а координація всіх». Тому читаймо наших класиків, пам’ятаймо помилки минулого і не наступаймо вкотре на ті ж самі граблі.