Події 22 липня і феноменально швидке прийняття й підписання законопроєкту № 12414, який повністю позбавляє незалежності антикорупційні структури НАБУ і САП, стали для декого шоком. Ще для декого – приводом для справедливого обурення і навіть для перших масових протестів за часи повномасштабного російського вторгнення. Та передусім вони стали сумним, але логічним і багато в чому передбачуваним підсумком нівелювання конституційних засад української державності. Процесу, який набирав обертів з 2019 року.
З моменту вражаючого тріумфу на президентських виборах 2019 року і його закріплення того ж року на виборах парламентських Володимир Зеленський сприймав різноманітні противаги й запобіжники для своїх прагнень як перешкоди, які заважають, а тому їх треба прибрати. Із самого початку чи не єдиним центром ухвалення рішень став Офіс Президента. І останні шість років ця ситуація, хоч і зовсім не відповідає Конституції, лише міцніла.
У 2019 році вкрай сумнівне рішення Конституційного суду щодо проведення позачергових парламентських виборів дозволило «хакнути» законодавчу гілку влади, утворивши монобільшість з фракції «Слуга народу». Хоча ця фракція виявилась зібранням багато в чому випадкових людей, за допомогою колишнього ОПЗЖ і, ситуативно, партії «Батьківщина» їй все ще вдається втримувати ситуацію, якої не було за всі роки незалежності (навіть у часи Януковича) – Верховна Рада відтоді перетворилась на пасивну і безсуб’єктну структуру, де опозиція надто нечисленна, регулярно карається спікером, а провладна більшість чемно виконує вказівки Банкової.
Після парламенту безпроблемно вдалось підпорядкувати виконавчій владі й уряд, де Денис Шмигаль зумів стати рекордсменом за тривалістю перебування на посаді прем’єр-міністра і при цьому залишитись невідомим абсолютній більшості українців. Його нещодавня заміна на Юлію Свириденко – також квінтесенція тенденцій останніх років. Згідно з Конституцією, президент виконує суто технічну роль у формуванні Кабінету Міністрів – вносить до Верховної Ради кандидатуру глави уряду, яку йому пропонує парламентська коаліція. Подобається особисто главі держави ця кандидатура чи ні – взагалі неважливо. Натомість тепер прем’єра де-факто призначає президент після особистої співбесіди і ще до навіть формального подання від такого ж формального нині парламенту.
Як це мало б функціонувати, добре показує сумний досвід 2006-го, коли президент Ющенко змушений був внести кандидатуру Віктора Януковича, бо саме прихильники останнього створили більшість у парламенті. Як сам Віктор Андрійович колись сказав історику й журналісту Олександру Зінченку, «парламентська більшість обрала кандидатуру – президент формально її вносить. Президент не визначає, хто буде прем’єром». Але Ющенко-президент випередив свій час. Бо грати за правилами в середовищі, де більше ніхто так не чинить, – шлях до політичного фіаско. Яке незаслужено й спіткало Ющенка у 2010 році.
Можна згадати й нагоду «підчистити» інформаційне поле, яку створило російське вторгнення 2022 року. Багато що можна ще згадати, але факт залишається незмінним. Стаття 5 Конституції України за нинішніх обставин має звучати дещо інакше: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є Офіс Президента України. Офіс Президента України здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
Державний устрій також пора перейменувати з парламентсько-президентського на офісо-президентський. Адже, будьмо відверті, усе це є результатом діянь не тільки Володимира Зеленського (хоча його відповідальність і роль є першочерговими), а й низки «ефективних менеджерів» з його оточення на чолі з керівником ОПУ Андрієм Єрмаком. Окрім президента, нині Україною керує групка людей, яких українці не обирали і які не уповноважені на це ні Конституцією, ні волею громадян.
Володимиру Зеленському багато що пробачали, особливо після 24 лютого 2022 року. Адже в реаліях повномасштабного вторгнення Росії головне зберегти державність, а потім уже розбиратись з її внутрішніми проблемами і зловживаннями. Проте президент і його Офіс, таке враження, вирішили на цьому етапі, що вхопили Бога за бороду. І що «війна все спише». Тому можна остаточно плюнути на інституції, норми і процедури. Можна дозволити собі демонстративне нищення структур, незалежність яких була і є умовою євроінтеграції України. Президент може скільки завгодно розповідати про неефективність НАБУ, САП чи про «російський слід». Але така рекордно стрімка процедура (за влучним висловом журналіста Данила Мокрика, «турбосвинство») і збіг її в часі зі справами НАБУ щодо корупції в найближчому оточенні Зеленського – це, як казав негідник-класик, «співпадіння? Не думаю...».
А коли ініціатором скандальних правок є українофоб Бужанський, а ще їх захоплено підтримує бабуся української корупції Юлія Тимошенко і члени колишнього ОПЗЖ у залі парламенту – то це стовідсоткова гарантія, що йдеться про що завгодно, тільки не про ефективнішу боротьбу з корупцією і покращення таки далеко не найефективнішої діяльності НАБУ. Ідеться, натомість, про підпорядкування цієї структури волі Офісу Президента. Нещодавній скандал із незатвердженням урядом переможця конкурсу на голову Бюро економічної безпеки теж ідеально пасує до цих тенденцій. Бо конкурсна комісія посміла обрати не «свою людину» для ОПУ. А до таких у президента і його оточення тепер остаточно тільки одне ставлення – «вийди отсюда, розбійник».
У часи війни, особливо широкомасштабної, роль конкретних осіб і їхніх рішень часто стає вищою за традиційні демократичні інституції. Бо так швидше й ефективніше можна реагувати на щораз нові виклики, які стрімко змінюються. Так було, зокрема, у Британії в роки Другої світової війни, де багато що вирішував прем’єр-міністр Вінстон Черчилль. Але навіть тоді він опирався на уряд військового часу, складений не лише з представників правлячої консервативної, а й опозиційної лейбористської партії. І він все одно час до часу мусив звітувати парламенту і навіть двічі за час війни наражався на висунення йому вотумів недовіри (хоч ті й не набрали достатньо голосів).
Якщо порівняти лідерство Черчилля й лідерство Зеленського в часі війни – а таке порівняння було дуже популярним у 2022 році, хоча зараз про нього вже ніяково мовчать – то в одному випадку ми бачимо лідера, що використовує владу, щоб об’єднати політикум і націю перед лицем екзистенційної загрози, а в іншому – людину, котра хибно асоціює власні викривлені уявлення про ефективне управління державою й особисту лояльність з дійсними потребами держави і громадян. Другому з них акції протесту 22 липня мали би стати тривожним дзвіночком, що навіть у теперішній ситуації частина свідомих й активних українців не готова миритись із безчинством влади. І що питання «заради чого і заради якої саме країни ми боремося» таки стоїть на порядку денному. Але поки не схоже, що президент і його оточення усвідомили, по кому цей подзвін.
Історія України вчить нас, що виступи проти власного керівництва в часі війни можуть мати трагічні наслідки. Але вона ще й показує нам, що неефективна й корумпована система рідко коли може протистояти зовнішнім загрозам. Навряд чи цей гордіїв вузол можна розв’язати, поки триває активна фаза війни. Проте спонтанні, рішучі й мирні акції протесту на зразок 22 липня – це приклад доброго й доцільного нагадування владі, що здатність свідомих громадян закривати очі на хибні дії влади має свої межі навіть у часи війни.
Навряд чи ці події дають підстави порівнювати Зеленського з Януковичем, хоча тенденції й тривожні. Так само події 22 липня не спричинять ще більших протестів, бо для них потрібно щось більше. Щось, що торкає душу не тільки громадських активістів, а й пересічного українця – насильство і зневага з боку влади, посягання на гідність українців. Акції протесту в часи Януковича проводилися регулярно – і проти мовного закону, і проти тиску на бізнес тощо. Але лише демонстративне і брутальне насильство над беззбройними протестувальниками стало каталізатором по-справжньому масового протесу. Чи перетне Зеленський межу, як це зробив у 2013 році Янукович? Хочеться вірити, що все-таки ні. Якщо ж так, тоді, як казав персонаж однієї дуже відомої комп’ютерної гри, «от лайно, знову починається».
