Успішні переговори з Росією провів лише прикордонник з острова Зміїний.

Жарт 2022 року, який соцмережі "реанімували" в 2025-му

після зустрічі Трампа і Путіна на Алясці

У 1654 році гамбурзька газета "Wöchentliche Donnerstags Zeitung", коментуючи союз Богдана Хмельницького з Московією, писала: "Московитське ярмо впродовж дуже короткого часу стане їм (козакам – УП) важким". За два роки після цього прогнозу цар Олексій Михайлович поставив під сумнів домовленості з Гетьманщиною – за спиною Богдана Хмельницького уклав Віленське перемир'я з Річчю Посполитою. 

До переговорного процесу з поляками в 1656-му, який тривав понад два місяці в селищі Немежа під Вільно, козаків не пустили. Річ Посполита і Московія спробували, зокрема, вирішити віч-на-віч дві великі для них проблеми: просування шведів на Балтиці та зростання амбіцій Гетьманщини, яка крокувала до дійсної суверенності. 

Перемир'я, що його уклали під містом Вільно, жодну зі сторін загалом не задовольнило. Але запрограмувало подальший поділ українських земель, який Варшава з Кремлем фіналізували в трактаті про Вічний мир 1686 року. 

Для розширення експансії московська дипломатія вдавалася до цілого набору методів: підкупу, дискредитації противників, порушення домовленостей. До пропозицій обміняти території. До погроз захищати православ'я навіть там, де не стоїть нога московського солдата. 

Подібні прийоми для росіян здавна були дієвими. А надто в допетровську епоху, коли за дипломатичним блефом Москви не стояла конкурентна військова потуга – вона з'явилася лише у 18 столітті внаслідок реформ Петра I. 

Сумний з точки зору наслідків і повчальний для сучасності факт: Московія не раз була на межі краху – чи то після спалення Москви кримським ханом Девлет Ґераєм у 1571 році, чи то під час облоги польсько-литовсько-козацьким військом 1618-го. Але Кремль умів вести переговори так, щоби принаймні зберегти свою владу. А у перспективі – посилити її та окупувати значну частину Євразії. 

На прикладі кризового для Європи 17 століття з його війнами, революціями та повстаннями "Українська правда" розповідає, як Росії дозволили стати імперією на руїнах Козацької держави.

Восени 1656 року польсько-литовські переговорники під містом Вільно отримали пропозицію, яку сучасний майстер угод президент США Дональд Трамп назвав би "блискучою". 

"Ми перестаємо з вами воювати, – казали щось подібне московити спецпосланцям короля Яна II Казимира. – А ви віддаєте потрібні нам території, які ми ще не завоювали. Але обов'язково завоюємо, якщо не підете на перемир'я. Бу!".

Подробиці тих зустрічей викладає в монографії, яка присвячена переговорам у Немежі, її автор Ярослав Федорук.

"На восьмому засіданні, яке відбулося 6 вересня 1656 року, безкомпромісні територіальні обговорення знову загострилися до краю, – пише історик. – Це був той самий день, коли Одоєвський (посол з Москви – УП) наказав згортати намети й завершувати з'їзд".

Олексій Михайлович, зазначає дослідник, отримав доповідь від своїх комісарів з пом'якшеним переказом польської відповіді: "Малій і Білій Русі, і черкесам, і Волині, і Поділлю до вашої царської величності належати не доведеться".

Насправді питання територій на тих зустрічах обговорювали в різкішій манері. Історик Федорук приводить звіт польского дипломата Красінського, в якому той обурювався: представники Кремля не тільки не хотіли нічим поступатися, а ще й "приписали собі незавойовані провінції Волинь і Поділля, і Малу Русь". 

За переговорним процесом, який тривав під містом Вільно, слідкували в Чигирині, гетьманській столиці. Ще влітку 1656-го Богдан Хмельницький відмовляв Олексія Михайловича від примирення з поляками. А коли побачив, що його думку в Кремлі проігнорували, намагався втиснути в майбутні перемовини власну адженду, паралельно шукаючи нових союзників.

Козацьке посольство на зустрічах в Немежі виявилося "зайвим". Там, у зачинених дипломатичних наметах, свої зазіхання на "спірні" території московити пояснювали полякам тим, що Кремль зобов'язався захищати права православних. Але в реальності Московія боролося за своє місце під сонцем – у ту епоху воно було переважно на узбережжі Балтики.

Потяг козацької еліти до власної держави не влаштовував польського короля та московського царя. 

"Козаків на перемовинах ігнорували неспроста, – розповів УП історик Олексій Сокирко. – Вони всі боялися посилення Гетьманщини як самодостатньої сили. На той момент вже визріла козацька еліта та козацька держава як політичний проєкт.

Один із польських дипломатів писав московським переговорникам: козаки не будуть дружити ні з вами, ні з нами. Інший дипломат з Польщі доповідав: Хмельницький будує своє царство, козаки хочуть стати суверенною державою".

Про можливий союз козаків з Кремлем західні ЗМІ писали ще впродовж 1653 року – за рік до Переяславської Ради. Сучасний швейцарський історик Андреас Каппелер знаходить згадки про це, зокрема, у французькій "Gazette" за січень 1653-го. 

Влітку того ж року хронікери висвітлюють візит місії, яка прибуває з Москви до Львова на зустріч із польським королем. "Складається вона зі щонайменше 600 осіб, – зазначає Каппелер. – Скільки пам'ятають люди, пише "Theatrum Europaeum", ще ні одного посланця не приймали в Польщі за такою бучністю".

Великий князь – так пише "Gazette" про правителя Московії, який домагався від європейців визнання його царського титула – заявив, що хоче бути посередником між польським королівством та бунтівниками.

"Козацьке повстання він виправдовує тим, "що хотіли утискати їхню грецьку (православну – УП) релігію", – цитує Каппелер архівні джерела. – Нехай король "віддасть грекам усі церкви", пробачить козакам їхній збройний заколот і не змушує їх силою до покори. 

Король, однак, відхилив можливість будь-яких поступок віроломним козакам". 

У союзі з Московією, який був оформлений наступного року, Богдан Хмельницький розчарувався доволі швидко. Гарантії безпеки, що їх обіцяв Кремль, не працювали: восени 1654-го цар практично відмовив козацтву в допомозі, коли польська армія наступала на Брацлавщині. 

"Він прислав невеличкий московський корпус, який не дуже хотів воювати, – зазначає історик Олексій Сокирко. – Навіть перші спроби діяти разом показали Богдану Хмельницькому, що москалі не боротимуться за Україну (за інтереси козацтва – УП). Пріоритетним напрямом тоді у них була Білорусь і Смоленщина, трошки згодом Литва".

"Головною метою Переяслава для Хмельницького було залучити сильного союзника для війни проти Речі Посполитої, – продовжує оповідь Сокирко. – Після цього поляки уклали антикозацький союз із Кримським Ханством. І Хмельницький тепер вимушений був битися на два фронти: на заході, Поділлі й Волині, та на півдні з Кримом. 

Плюс цар весь час вимагав присилати козаків до Білорусі. Хмельницький зрозумів: все, з москалями кіна не буде".

За словами Сокирка, ситуація стала складнішою в 1655 році, коли спільне козацько-московське військо пішло в похід на західні землі та вдруге взяло в облогу Львів. 

"Там взагалі була трагедія, – каже історик. – Московські воєводи вимагали, щоб населення міст присягало на вірність царю. Те саме вони вимагали й від шляхти. Для Хмельницького це був жах. Він зрозумів, що всі ті території, які відвойовувались козацькою кров'ю, і які він хотів приєднати до своєї Гетьманщини, можуть стати частиною Московського царства. 

З осені 1655 року Хмельницький починає вести переговори не тільки з поляками, а й шведами. Плюс весь час контактує з кримцями, щоб нейтралізувати їх напади на Україну. Він веде також переговори з Трансільванією". 

З поправкою на неакадемічну сміливість судження Переяславська Рада, а згодом і Віленське перемир'я були лише прологом всього того, що відбувається тепер в Україні та світі. Але тоді події не виглядали катастрофічними.

"Я б не драматизував Віленське перемир'я, – каже історик Олексій Сокирко. – Хмельницький був уже достатньо просунутим дипломатом, щоб бачити, як вийти із ситуації. У 1656 році він вже в принципі готує двосторонні договори із трансільванцями та шведами про спільні воєнні дії проти Речі Посполитої.

В мене є дуже сильна підозра, що йому те перемир'я було за великим рахунком байдуже. Бо на той час він у воєнному сенсі фактично вже вийшов із союзу з Кремлем".

На перемовини під Вільном Хмельницький послав делегацію на чолі лише із сотником Романом Гапоненком. Вочевидь, через те, що розумів безперспективність цього переговорного треку. 

"Попри високий рівень посольських з'їздів це був сотник, не хтось рівня генеральної старшини, полковницького корпусу. Тобто Хмельницький знав, що там нема чого ловити. Союз із Москвою був уже відпрацьованим етапом. Хмельницький знайшов москалям альтернативу для війни з Річчю Посполитою", – пояснює Олексій Сокирко.

"Московити запевняли Хмельницького, що мир із Річчю Посполитою – то тимчасово, – розповідає далі Сокирко. – Що козацтво та православна церква збережуться, що їхні права будуть гарантовані. Але і гетьман, і його дипломати були надто досвідчені, щоб, маючи кількарічний досвід контактів з Кремлем, йому вірити".

При дуже спрощеному сприйнятті історії подальші події виглядають щонайменше прикро.

Для побудови міцної держави Богдан Хмельницький знайшов нову коаліційну конфігурацію. Але для того, щоб зібрати всі землі Русі під своєю булавою, йому не вистачило часу. Гетьман пішов з життя 1657 року, за кілька місяців після Віленського перемир'я.

За дорослого погляду на минуле, з усього, що було далі, спадає аура фатума. Після смерті Хмельницького Україну по обидва боки Дніпра продовжують стрясати внутрішні чвари, які "допомагають" відсунути створення держави на кілька століть уперед. 

"Вічний мир 1686 року – фінальна подія, яка остаточно поділила Гетьманат на дві частини та перетворила Правобережну Україну на руїну. Лівобережній Україні пощастило більше – вона ще боролося, зберігала суб'єктність. Принаймні до часів Мазепи включно", – каже Сокирко.

Вічний мир поставив крапку під домовленостями, що їх таємно затвердили Москва з Варшавою ще 1667 року. Тоді в селищі Андрусів під Смоленськом вони підписали чергове, Андрусівське перемир'я, яким без відома козацтва ділили Україну по Дніпру.

"Лівобережна еліта з гетьманом Самойловичем була розчарована Вічним миром 1686 року, – додає історик Олексій Сокирко. – Самойлович понад десять років намагався приєднати Правобережжя, покладаючись на підтримку Москви. Але тепер Москва остаточно показала, що здатна відмовитися від козацьких територій (правобережні землі за винятком Києва – УП), які гетьмани вважали приналежними їхній державі".

Вічний мир привів кордони Речі Посполитої та Росії-Московії до тих контурів, у яких вони проіснували до кінця 18 століття, до першого поділу Польщі".

"До моменту, поки росіяни в ході реформ Петра I не засвоїли західні практики та технології, коли притягнули західноєвропейських фахівців для перебудови армії, побудови флоту, військовий фактор у дипломатії Московії не був вирішальним", – каже історик Олексій Сокирко.

Московити, як і всі дипломати, використовували маніпуляції, нав'язували свої правила гри і робили це дуже вдало. На допомогу їм приходили хабарі й агенти впливу. 

"Нафтодоларів Москва ще не мала, але в них було хутро, – розповідає Сокирко. – Московія була одним з найбільших бенефіціарів цього ресурсу. Продаж цінного, ексклюзивного товару давав колосальні надходження у казну. Хутро було в топпріоритеті купців, починаючи від поляків, голландців, англійців, закінчуючи турками, вірменами".

"Гроші допомагали Москві добиватися потрібних рішень під час перемовин, – продовжує розповідь історик. – Сенаторів, католиків чи протестантів Речі Посполитої можна було підкупити соболями, обіцянками подвоїти, потроїти жалування в разі переходу на бік Москви. А православних магнатів можна було ще й спіймати на гачок "спільної віри". 

"Українське питання", яке гучно постало в Європі з повстанням Богдана Хмельницького, до кінця 17 століття звучало все невиразніше, аж поки майже не зникло з геополітичного дискурсу на наступні двісті років. 

Відчайдушна спроба гетьмана Мазепи піти геть від Москви та Петербурга разом із двома берегами Дніпра закінчилась фіаско під Полтавою в 1709 році.

"Певною мірою це загадка: як Росія мирилась далі з формулою в титулатурі гетьманів – "гетьман обох боків Дніпра"? – каже Олексій Сокирко. – Але якось вони дотягнули аж до Кирила Розумовського".

Після ліквідації Гетьманщини Катериною II в очах західного світу Україна перетворювалась, за формулюванням історика Андреаса Каппелера, з "країни козаків" на "країну селян". 

Багаті на пісні, щирі та працьовиті, але безвольні, розчинені в імперії – українці розчулювали європейських мандрівників, митців і дипломатів епохи пізнього Романтизму під час подорожей землями, де колись відбувались справжні лицарські баталії.

Після зустрічі президента США Дональда Трампа та правителя РФ на Алясці в серпні 2025 року до Білого дому у Вашингтон запросили європейську делегацію разом із Володимиром Зеленським. 

В Овальному кабінеті розмістили велику мапу України з окупованими Кремлем територіями – приблизно 20%. Кореспондент BBC Ентоні Цурчер, який першим виклав фото карти, припустив, що таким наглядним чином Трамп тиснув на Зеленського, щоб той віддав землі в обмін на мир.

"Я багато деталей з поля бою обговорив із президентом Трампом, – сказав журналістам Зеленський після перемовин. – До речі, дякую за карту. Гарна карта, чудова. Я б навіть забрав її з собою".