Об’єднані чи розпорошені? Що тримає українців разом та де існує ризик "серйозного соціального вибуху"
У часи глибоких суспільних змін особливо помітною стає роль спільнот. Вони стають джерелом підтримки, довіри й ефективної взаємодії, що дозволяє людям не лише адаптуватися до викликів, а й впливати на хід подій.
Про це говорили учасники панельної дискусії "Сила спільнот: взаємодія заради стійкого майбутнього". У фокусі обговорення опинилися спільноти як середовище лідерства, простір довіри та джерело сили у часи випробувань.
Модерувала дискусію Севгіль Мусаєва, головна редакторка "Української правди". Вона наголосила: сьогодні як ніколи потрібно говорити не тільки про виклики, які заважають об’єднуватися, а й про спільноти, які вже працюють ефективно. Що допомагає їм триматися? На яких цінностях вони будуються? Яке лідерство народжується всередині таких об’єднань?
Відповіді на ці питання шукали:
Кожен із учасників панелі має унікальний досвід створення та розвитку спільнот: від бойових підрозділів до інтелектуальних і громадянських об’єднань.
Сергій Позняк, військовослужбовець і координатор проєкту "Маніфест 24", розповів про силу бойового братерства.
"Я розвиваю кілька спільнот. Найперше – це снайперський взвод спеціального призначення, яким командую. Ми вже п’ять місяців безперервно на ЛБЗ (лінії бойового зіткненя – ред.), і ця спільнота показала, що здатна тримати оборону проти двох батальйонів ворога. Це 10 снайперських пар – і це справжня сила. Така бойова єдність дає результат", – зазначив він.
Сергій Пролеєв, доктор філософських наук і дослідник спільнодії, підійшов до теми з аналітичної перспективи: "Сила спільнот – це не питання віри, а розуміння соціальної реальності. Саме взаємодія між спільнотами породжує солідарність і здатність до колективної дії – основи добре організованого суспільства".
Пролеєв наголошує: філософія має виходити за межі академічних кіл – і саме в публічній взаємодії, зокрема з підприємцями чи громадськими ініціативами, народжується нова якість мислення.
Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень, робить акцент на ролі знання як основи для збереження єдності.
"Усе своє життя я займаюсь наукою і переконана, що знання – це головна цінність, яку має продукувати суспільство. Ми ведемо дуже важку війну, яка виходить далеко за межі лінії фронту. Нас намагаються розділити, переконати, що ми різні: що є українці "першого", "другого", "третього" ґатунку. Це – маніпуляція.
Наше завдання – доносити правду. Чому не здали Київ? Чому встояла Одеса у 2014-му? Це зробили не структури, не влада, а спільноти – об’єднані прості люди", – наголошує Лібанова.
За її словами, сьогодні з’являються нові тези щодо розпорошеності українського суспільства, які намагаються просувати в маси.
"Нині починають ширитися наративи, мовляв, українці розпорошені. Мовляв, готові до виборів. Мовляв, є провалля між тими, хто за кордоном, і тими, хто в Україні. Мовляв, суспільство розколоте.
Це неправда. Єдність українського суспільства – це головне надбання, яке ми здобули у ці страшні роки війни. Ми виборюємо її з 2014 року, не з 2022-го. І ми усвідомлюємо наші помилки: політичні, громадянські. Але ми маємо шанс це виправити. І єдина умова – єдність", – переконана Лібанова.
"Я не вважаю, що українські спільноти мають якусь суттєву винятковість. Але одразу зауважу: спільнота – це не просто група людей. Це спільна дія.
Усі форми людського об'єднання – похідні саме від спільнодії. Якщо ця спільна дія є, ми можемо говорити про спільноту. Якщо ні – це просто соціологічна група. Це перший і принциповий момент", – наголошує Сергій Пролеєв, доктор філософських наук.
При цьому, за його словами, український контекст є унікальним, як і історія кожного народу. Саме вона формує певні особливості спільнодії – її можливості або обмеження.
"В українській історії культура спільнодії завжди була вкрай ускладнена. Це пов’язано з тим, що Україна тривалий час не мала сталості розвитку як самостійна політична і культурна одиниця. Вона перебувала в статусі залежної території. У такому стані всі засади спільної дії: автономії, горизонтальних зв’язків, довіри – цілеспрямовано руйнувалися тими, хто тут панував. І це був не наш народ.
Саме тому ми бачимо проблеми з об'єднанням уже в перших визвольних змаганнях, ще раніше – у козацьку добу. Внутрішня роз'єднаність українців була однією з причин наших історичних поразок", – зазначає Пролеєв.
На його думку, за більш ніж три десятиліття незалежності українці досягли небагато в соціально-економічному сенсі – це легко довести цифрами. Але те, що, на переконання філософа, змінилося кардинально – це зростання сили громадянської ініціативи, зростання самодіяльності людей.
"Майдани, добровольчі батальйони, волонтерський рух – це прояви високого потенціалу прямої демократії. І не просто емоційної, а конструктивної, дієвої.
Можу поділитися спостереженням: під час першого Майдану дружина французького посла – яка, до речі, сама пережила революційні події у Парижі 1968 року – сказала мені, що рівень взаємоповаги, взаємодопомоги, культури поведінки, який вона побачила в Києві, перевершував той, що був тоді у Франції", – зазначив Пролеєв.
За словами директорки Інституту демографії та соціальних досліджень Елли Лібанової, неправильно говорити, що українське суспільство "розколоте". На її переконання, правильніше буде сказати, що воно поділене. І одна з найбільш відчутних ліній поділу проходить між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто виїхав.
"Ми мусимо чесно подивитися на ситуацію. Невже хтось серйозно вважає, що українські жінки, які у 2022 році вивозили дітей за кордон, зараз живуть у розкошах, ходять по клубах і дорогих ресторанах? Це відверта брехня, яка активно розганяється в соціальних мережах. Навіщо? Щоб посіяти неприйняття. Щоб ті, хто залишилися тут, зневажали тих, хто виїхав. І водночас – щоб ті, хто за кордоном, боялися повертатися. І це вже дає свій результат", – говорить вона.
За словами Лібанової, значна частина українців за кордоном справді починає боятися повертатися. Їх переконали, що в Україні небезпечно не лише через бомбардування, а й через можливе засудження з боку співгромадян. Поруч із міркуваннями про житло, роботу та безпеку з’являється ще один вагомий фактор – побоювання бути неприйнятими.
"Схожий поділ існує й усередині України. Між тими, хто залишився у Харкові, Сумах, Києві, Одесі, і тими, хто переїхав у більш спокійні регіони – на Закарпаття, Буковину, до західних областей. Тут напруга менш очевидна, але вона також є, і її постійно намагаються підживлювати.
Найбільше занепокоєння викликає ризик того, що держава, намагаючись повернути якомога більше людей із-за кордону, почне пропонувати їм додаткові преференції – соціальні, фінансові чи інституційні. Ті, хто залишався в країні весь цей час, можуть сприйняти це як несправедливість. А це прямий шлях до внутрішнього конфлікту", – зазначає експертка.
Лібанова наголошує, що такої помилки допускати не можна: "Це буде вода на млин агресора. Ми вже маємо достатньо прикладів того, як інформаційна зброя працює не гірше за ракети. Саме тому ключовим завданням сьогодні залишається не просто збереження держави, а збереження довіри. Без неї жодна спільнота – ані всередині країни, ані за її межами не матиме майбутнього".
Першим кроком для досягнення цієї мети вона називає донесення правди.
"Нещодавно в Черкасах, десь три місяці тому, був міжнародний економічний форум. Один із його учасників, представник українських інтересів у Польщі, розповідав: на початку своєї роботи з польським бізнесом вони зіткнулися з тим, що поляки щиро думали, що вся Україна виглядає як Маріуполь. І досі багато хто за кордоном так вважає. Це проблема.
Але й інша крайність – також небезпечна. Якщо ми всім почнемо говорити, що у нас усе спокійно й чудово, то навіщо тоді нам допомагати? Тож маємо бути чесними: так, ми майже не спимо ночами, ми живемо під загрозою, ми боїмося, але ми працюємо, віримо в перемогу і готуємо ґрунт для повернення. І повертатися можна. Тут не так страшно, як здається ззовні. Принаймні, достатньо безпечно, щоб почати будувати життя знову", – говорить Лібанова.
Сергій Позняк у своєму виступі наголосив, що тема повернення військових із фронту в цивільну реальність вже зараз потребує суспільної підготовки – і роль спільнот у цьому процесі є критичною.
"Я дуже глибоко в темі повернення ветеранів. Це ж усі цивільні люди – як і я колись. І тільки спільноти, які цим займаються, вивчають питання, ухвалюють рішення, можуть дійсно зробити систему підтримки дієвою", – вважає Позняк.
Окремо він звернув увагу на потенційний конфлікт, який може виникнути у суспільстві після повернення військових, особливо – у контексті розмов про пільги.
"Є питання преференцій для військових. От скажи людині, яка без руки, що вона буде конкурувати з тим, хто "відвоював" бізнес, уникаючи мобілізації. Це не просто про справедливість. Це питання національної безпеки", – вважає він.
Позняк застеріг, що без відповідної роботи спільнот і незбалансованої політики держава може опинитися перед ризиком серйозного соціального вибуху. Саме спільноти, на його думку, здатні утримати цю рівновагу, збалансувати процеси, ставлення, емоції в суспільстві.
Повномасштабна війна значно прискорила трансформацію ролі жінок в українському суспільстві. Вони беруть на себе відповідальність – у тилу, на фронті, в громадських і політичних ініціативах. За словами Світлани Матвієнко, директорки Української школи політичних студій, це не тимчасове явище, а фундаментальна зміна.
"Жінки ідуть на фронт. У нас найбільша кількість жінок в армії серед країн загалом – до 70 тисяч. Вони беруть відповідальність – і мають зайняти місце у майбутньому відновленні", – переконана Матвієнко.
Філософ Сергій Пролеєв бачить у цій зміні прояв глибшого суспільного процесу – формування соціальної солідарності, яка не зводиться до формальної єдності.
"Солідарність – це передусім рівень соціальної відповідальності, відповідальності дії перед народом, суспільством. Часто, коли кажуть "об’єднуватися", мають на увазі, що ми всі маємо мати спільні інтереси чи думки. Але ні – солідарність не про це. Зрештою, в мафії теж є неабияка солідарність – питання лише, на що вона спрямована.
І якщо ми говоримо про соціальну солідарність, то вона має бути спрямована, як казав ще Арістотель, на загальне благо. І тут, як на мене, жінки мають дуже сильний ресурс, який варто задіяти – аби загалом динаміка суспільного життя стала більш доброякісною", – зазначив він.
Пролеєв також зауважив, що саме жінки історично тримають на собі суспільну стійкість: "Ще у 90-х я казав: українське суспільство якось тримається лише тому, що тягар безладдя та системних невідповідностей перебирають на себе жінки. Вони стають жертвами безладу, але й компенсують його. І сьогодні – під час повномасштабної війни – їхня роль не менш значуща".
Попри зростання впливу жінок, Світлана Матвієнко критично ставиться до окремих гендерних форматів навчання чи лідерства, які, на її думку, лише закріплюють ізоляцію.
"Я проти жіночих програм як таких. Проблеми жінок мають чути чоловіки, проблеми ветеранів – цивільні. Їх треба змішувати в правильній пропорції – 50 на 50. Ми дуже часто відмовляємося від донорських умов, щоб не втрачати якість середовища.
Жіноче лідерство – це не про красиві фото чи статус. Це щоденна відповідальність, здатність діяти не заради себе. І ця система менторства, яку ми запустили, вона працює. Навіть кілька годин з досвідченою лідеркою можуть змінити внутрішній вектор жінки-військової краще, ніж десятки годин лекцій", – каже Матвієнко.