Минуло вже пів року з моменту гучного переходу Льюїса Гамільтона до Феррарі, і початок нової глави в кар'єрі семиразового чемпіона світу поки що викликає більше запитань, ніж відповідей.
Попри весь ажіотаж, він все ще не зміг піднятися на подіум в основних перегонах, а єдиним яскравим моментом залишається перемога в спринті на Гран-прі Китаю. І що особливо засмучує фанатів британця – наразі в турнірній таблиці він перебуває позаду свого напарника Шарля Леклера.
Але чи варто дивуватися такому сценарію? Історія Скудерії знає чимало випадків, коли титуловані пілоти переходили в команду з Маранелло, і далеко не всім вдавалося одразу досягти успіху за кермом червоного боліда.
Сьогодні ми пропонуємо згадати, як складалися долі чемпіонів світу, які опинилися у Феррарі – з уже здобутими титулами, але з новими викликами попереду.
Історія офіційного чемпіонату Формули-1 розпочалася 1950 року з тотального домінування команди Альфа Ромео. Однак їхня техніка базувалася на довоєнних розробках, і вже до кінця наступного сезону суперники змогли зрівнятися за швидкістю. У зв'язку з відсутністю коштів на подальший розвиток боліда, "Альфа" просто згорнула свою автоспортивну програму.
Серед інших гонщиків без контракту залишився і перший чемпіон світу – Джузеппе "Ніно" Фаріна. Проте, без діла він не сидів: на початку 1952 року його запросив у команду сам Енцо Феррарі.
Але чогось великого з цього переходу не вийшло. Так, Скудерія якраз тоді зійшла на вершину перегонового Олімпу, проте "доктор" Фаріна опинився повністю в тіні свого нового партнера – легендарного Альберто Аскарі, який завоював два чемпіонські титули поспіль у домінуючому стилі.
У 1952 році Джузеппе став срібним призером сезону і його найкращими результатами в перегонах стали чотири фініші на другій позиції – незмінно позаду Альберто. А в 1953-му "Ніно" здобув єдину перемогу за кермом Феррарі – в легендарному "Зеленому Пеклі" Нюрбургринга.
Статистичний факт: у віці 46 років 276 днів Джузеппе "Ніно" Фаріна став найстаршим пілотом, який виграв перегони Формули-1.
А потім його кар'єра пішла на спад, разом із початком кризи, в яку Скудерія занурилася 1954 року.
Ще одним чемпіоном світу, який перейшов до Скудерії швидше вимушено, став "Маестро" Хуан Мануель Фанхіо.
Після кривавої аварії П'єра Левега в знаменитих перегонах "24 години Ле-Мана" 11 червня 1955 року, що забрала життя 83 осіб, концерн "Мерседес" повністю згорнув усі свої автоспортивні програми. А Фанхіо, який виступав за "срібних стріл" у Формулі-1, вдруге залишився без боліда.
Але, будучи на той момент триразовим чемпіоном світу, Хуан Мануель був бажаним гонщиком для будь-якої команди. І в сезоні 1956 аргентинець опинився за кермом Феррарі, яка якраз змогла зробити цілком конкурентоспроможну техніку.
Чемпіонат пройшов у напруженій боротьбі з напарником Пітером Коллінзом і "зовнішнім" суперником – Стірлінгом Моссом. У підсумку Фанхіо став чемпіоном із відривом у три очки.
Але співпраця "Маестро" і Скудерії виявилася недовгою – завоювавши четвертий титул, аргентинець перейшов до "Мазераті". А Феррарі знову опинилася в глибині пелотону в 1957 році.
Попри те що за життя Енцо Феррарі було чимало славних сезонів і виграних чемпіонатів, наступний перехід у Скудерію вже титулованого пілота відбувся лише після смерті "Командоторе" – 1990 року до італійської команди приєднався легендарний "Професор" Ален Прост. Причому зробив він це в статусі чинного володаря головного трофея Формули-1.
Причиною цього переходу стала відверто токсична атмосфера всередині Макларена, де француз виступав упродовж попередніх шести сезонів. Уся річ у тім, що команда була повністю на боці медійно популярнішого напарника – Айртона Сенни, який образом "поганого хлопця" завоював серця мільйонів фанатів. Та навіть за таких умов Прост здійснив неможливе – став чемпіоном світу всупереч волі власного керівництва. А потім, із кубком у руках, перейшов до Феррарі.
Скудерія на той момент перебувала в довгостроковій кризі, що почалася ще в сезоні 1986 року. І прихід самого "Професора" давав "Тіфозі" надію на нові успіхи. Однак якість машини все ще залишала бажати кращого, і навіть настільки легендарному пілоту було непросто боротися за титул.
Проте здаватися без бою ніхто не збирався – свою першу перемогу за кермом Феррарі Ален здобув уже на другому етапі 1990 року, причому символічно – у Бразилії, на батьківщині свого головного суперника. А подальший чемпіонат звівся до класичного протистояння: швидкий гонщик (Прост) проти швидкої машини (Макларен).
Здобувши ще чотири перемоги під час сезону, за дві гонки до фінішу чемпіонату Ален все ще зберігав шанси на титул. Однак усе завершилося черговим спірним вчинком Сенни – програвши старт із поула, він протаранив Проста в першому повороті Гран-прі Японії, і обопільний схід закрив питання про чемпіонство на користь бразильця.
Що ж стосується 1991 року – певна зібраність, викликана приходом зірки першої величини, тривала недовго, і у Феррарі знову почався хаос, що супроводжувався сильною плинністю кадрів, включно з керівними посадами.
У підсумку новий болід Скудерії безнадійно поступався Макларену і Вільямсу як за швидкістю, так і за надійністю. Навіть сам "Професор" не міг боротися за високі результати на такій слабкій техніці, і все, чого він домігся за сезон 1991 року – це п'ять подіумів.
А на Гран-прі Португалії сталася подія, що стала точкою неповернення у відносинах між Простом і Феррарі: француз в інтерв'ю різко розкритикував червоний болід, порівнявши його з вантажівкою. Звісно ж, в італійці не змогли пробачити подібних слів і звільнили Алена за одну гонку до завершення чемпіонату.
Після такого розставання криза всередині Скудерії лише посилилася, а Прост, пропустивши один сезон, у 1993 році знову став чемпіоном – у домінуючому стилі та за кермом Вільямса, до створення якого доклав руку Едріан Ньюї, який починав набирати славу.
Криза Феррарі тривала, і Жан Алезі, який виступав за команду в 1991-1995 роках, отримав репутацію "головного страждальця" Формули-1. Водночас у чемпіонатах 1994 і 1995 свої перші два титули завоював Міхаель Шумахер, виступаючи за Бенеттон під керівництвом "злого генія" Флавіо Бріаторе.
Немов грім серед ясного неба прозвучала новина про перехід німця в Скудерію на сезон 1996 року. Багато хто тоді говорив, що Міхаель з'їхав з глузду – кинути колектив, що перебуває на піку, заради команди, яка перебуває у відверто жалюгідному стані.
Ключову роль у цьому трансфері зіграв Жан Тодт, який на той момент очолював італійський колектив і був сповнений рішучості повернути йому колишню велич. Француз почав методично збирати навколо себе "потрібних людей". Одним із них став Шумахер, який повірив в амбітність проєкту і побачив у ньому новий виклик.
Перший сезон німця в червоному комбінезоні пройшов, відверто кажучи, посередньо – позаду Вільямсів, які домінували. Однак у дощовому трилері на Гран-прі Іспанії Міхаель здобув першу перемогу за кермом Феррарі. Пізніше він повторив успіх у Бельгії, а що ще важливіше – перед "тіфозі" в Італії. Так і починалася легенда про "Червоного Барона"
У 1997 році вже був помітний прогрес. Хоча машина Феррарі все ще відчутно поступалася за швидкістю основним конкурентам, Шумахер уже боровся за титул – і поступився ним лише в останніх перегонах після скандального зіткнення з Жаком Вільньовим.
Роком пізніше Міхаель бився з Мікою Хаккіненом, який виступав за домінуючий Макларен, створений Едріаном Ньюї. Це було класичне протистояння гонщика і машини, що тривало до фінального етапу. На жаль, тоді Шумахер втратив усе через технічну несправність на колі прогріву.
Тривала і робота Жана Тодта зі зміцнення колективу. У 1997 році до команди приєднався Росс Браун, який здобув славу геніального стратега, а двома роками пізніше – і талановитий конструктор Рорі Бірн.
У 1999-му у Скудерії вже були на руках усі козирі, щоб уперше за 20 років повернути чемпіонський титул. Однак на Гран-прі Великої Британії Шумахер отримав травму ноги, через яку був змушений пропустити шість етапів. Спробував підхопити естафету його напарник Едді Ірвайн і здавалося що в нього є всі шанси. Однак, у підсумку ірландцеві для тріумфу не вистачило всього двох очок.
На стику тисячоліть Феррарі перетворилася на команду мрії. У ній зібралися: видатний керівник – Жан Тодт, легендарний гонщик – Міхаель Шумахер, геніальний стратег – Росс Браун і талановитий конструктор – Рорі Бірн. Залишалося лише питанням часу, коли ця четвірка почне приносити титули.
Звісно, суперники здаватися не збиралися: Макларен все ще зберігав перевагу у швидкості. У 2000 році продовжилося легендарне протистояння Шумахера і Хаккінена.
Однак цього разу все нарешті склалося на користь червоної команди. На Гран-прі Японії "Червоний Барон" завоював свій третій титул – і перший за останні 21 рік для Скудерії.
Слідом прийшов і титул 2001 року, який Шумі виграв уже в боротьбі з Девідом Култхардом.
А у 2002-му все переросло у справжнє домінування. "Червоний Барон" став п'ятикратним чемпіоном за шість етапів до кінця сезону – рекорд, який не побитий досі. Ба більше, Шумахер домігся ще одного унікального досягнення: він фінішував на подіумі в усіх перегонах сезону – результат, який не повторив ніхто.
Зрозуміло, така передбачуваність викликала невдоволення організаторів чемпіонату. Відбулося жорстке втручання: до регламенту було внесено зміни, покликані хоч якось сповільнити переможну ходу Міхаеля і Феррарі.
І справді, титул 2003 року був завойований з великими труднощами – Шумахер випередив молодого Кімі Райкконена всього на два очки. А ось 2004 рік знову пройшов під повним диктатом "Червоного Барона". Підсумком співпраці Міхаеля Шумахера і Феррарі стали безпрецедентні п'ять чемпіонських титулів поспіль.
Однак і ця казка закінчилася. У 2005 році чергового удару з боку власників чемпіонату Скудерія вже не витримала. Усе, чого змогли домогтися гонщики на червоних машинах, – це дубль у скандальному Гран-прі США.
У 2006 році Шумахер провів свій останній бій за титул, але смуга невезіння на двох заключних етапах призвела до того, що чемпіоном став Фернандо Алонсо на Рено – новий підопічний Флавіо Бріаторе.
Команда мрії почала розпадатися. Один за одним Скудерію покинули всі четверо із "золотої четвірки". І лише один із них зміг "сольно" домогтися успіху – 2009 року Росс Браун привів до тріумфу власний колектив Браун GP.
Найсуперечливішим трансфером за всю історію Феррарі став перехід Фернандо Алонсо 2010 року. Багато глядачів, які ще пам'ятали запекле протистояння сезону 2006, відмовлялися приймати у своєму серці іспанського пілота. У той момент Скудерія втратила чимало фанатів, які залишалися з нею з часів Шумахера.
Водночас інша частина вболівальників італійської команди, особливо рідні "Тіфозі", досить швидко звикли до нового гонщика – вже до середини сезону вся Монца підтримувала Фернандо.
Чемпіонат 2010 року став одним із найхаотичніших в історії Формули-1: за титул на повному серйозі боролися відразу п'ять пілотів із трьох різних команд. За технічними характеристиками Феррарі виглядала трохи слабшою за Ред Булл і Макларен. Однак у суперників обидва гонщики брали участь у боротьбі за титул, тоді як у Скудерії був чіткий розподіл на ролі першого і другого плану.
На фінальний етап сезону Алонсо прибув у статусі лідера турнірної таблиці. Його шанси оцінювалися приблизно в 60%, і здавалося, що титул уже в нього в кишені. Однак у перегонах Фернандо застряг за Віталієм Петровим, який здійснив єдиний піт-стоп під машиною безпеки на першому колі та опинився попереду. Попри численні спроби атакувати, іспанець так і не зміг обійти суперника – і в результаті поступився чемпіонством Себастьяну Феттелю.
Після цього Феррарі знову почала занурюватися в хаос. У команді почалася чергова хвиля плинності кадрів, і в сезоні 2011 про боротьбу за титул мови вже не йшло. А у 2012-му Алонсо боровся за чемпіонство в основному за рахунок цілковитого безладу на трасі, викликаного нестабільністю шин Pirelli, на які Формула-1 перейшла роком раніше.
Проте, попри всі надії фанатів Скудерії, Фернандо не вистачило всього трьох залікових пунктів до тріумфу. Причому знову ключову роль зіграли обставини: на Гран-прі Бельгії він став жертвою масової аварії, влаштованої Романом Грожаном, що коштувало йому цінних очок.
Далі напруга всередині колективу тільки наростала, немов снігова куля. Дедалі частіше Алонсо критикував команду публічно, "виносячи сміття з хати". Після провального сезону 2014 року їхня співпраця остаточно завершилася.
Той факт, що свій єдиний титул Кімі Райкконен здобув за кермом Феррарі, жодним чином не завадив фінському гонщику в статусі ексчемпіона перейти до Феррарі.
У 2010 році Алонсо прийшов у команду якраз на місце Райкконена, після чого Кімі на два роки перемкнувся на чемпіонат світу з ралі (WRC), а потім повернувся у Формулу-1 у складі Лотуса.
І ось на сезон 2014 року фін знову отримав запрошення приєднатися до Феррарі. Однак спроба "двічі увійти в одну річку" не принесла великих успіхів: впродовж усіх п'яти років Кімі незмінно поступався своїм напарникам – спершу провів сезон у затінку Фернандо, а згодом став другим номером за наступного героя цього списку – Себастьяна Феттеля.
Єдиним яскравим моментом за цей час стала перемога на Гран-прі США 2018 року – остання в кар'єрі Кімі Райкконена.
Цікавий факт: Кімі Райкконен – єдиний пілот в історії Формули-1, який перемагав із моторами трьох різних епох – V10, V8 і V6-турбо.
Ще один вельми суперечливий трансфер стався перед сезоном 2015 року – у Феррарі перейшов Себастьян Феттель. Фанати епохи Шумахера, які все ще залишалися "в червоному", були розділені на два табори.
Одні, з огляду на тісну дружбу двох німців, вважали Себа учнем і послідовником "Червоного Барона". Тим паче, сам Феттель не раз зізнавався, що його мрія – повторити шлях Міхаеля, і саме тому він перейшов до Скудерії.
Інші ж сприймали цей перехід різко негативно: в їхніх очах Феттель виглядав самозванцем, який штучно підігріває інтерес до своєї персони за рахунок чужої слави. Навіть у самій Німеччині можна було зустріти футболки з написом "Was ist Vettel?" – "Що таке Феттель?"
Було також і чимало фанатів, які віддали своє серце Скудерії в епоху Фернандо Алонсо. І для них особливо болісно було бачити, як місце іспанця посідає його головний суперник за сезонами 2010-2013 років.
З усім тим, адаптація Феттеля у Феррарі пройшла досить успішно й італійські "Тіфоззі" прийняли його тепло. Уже в другій гонці за команду він здобув перемогу, а загалом у сезоні 2015 виграв три гонки – стільки ж, скільки Шумахер у своєму дебютному році за Скудерію в 1996-му.
У сезонах 2017 і 2018 всередині команди нарешті встановилася хоч і тендітна, але все ж таки стабільність. Феррарі вдалося створити швидку машину, здатну боротися з Мереседом, який домінував у чемпіонатах 2014-2016.
Два роки поспіль велася запекла боротьба за титул між Феттелем і Гамільтоном. Сезони були сповнені "гойдалок" – то один, то інший брав гору. Але обидва рази чемпіонство йшло британцеві.
Ключовим моментом, після якого все пішло під укіс – як в історії співпраці Феттеля і Феррарі, так і в кар'єрі німця загалом – стало домашнє для нього Гран-прі Німеччини 2018. Тоді на трасі пішов легкий дощ: недостатній для зміни шин, але цілком здатний створити підступні умови. І у невідповідний момент, Себ, який лідирував у гонці, втратив керування і врізався у відбійник.
Прикра поразка перед рідними трибунами просто зламала Феттеля психологічно. Звісно, зовсім повільним він не став, проте втратив стабільність і став дуже часто робити невимушені помилки. Регулярні розвороти на трасі навіть стали темою народних жартів.
У 2019 році напарником Себастьяна став молодий Шарль Леклер, який вдало засяяв на тлі згасаючої зірки, внаслідок чого завоював дуже багато фанатів. А вже 2020 року, разом із приходом у команду нового безладу, Феттеля просто звільнили зі Скудерії.
Так завершилася ще одна історія про титулованого гонщика, який прийшов у Феррарі, але не зміг привести її до чемпіонства.
Нікі Лауда завоював два титули у складі Феррарі та ще один – після того, як залишив Скудерію, але не домагався чемпіонств до приходу в італійську команду.
Ален Прост тричі ставав чемпіоном до переходу до Феррарі та ще раз – після того, як залишив італійську команду, проте не зумів виграти титул у складі Скудерії.
Міхаель Шумахер двічі став чемпіоном до приходу в Феррарі і завоював ще п'ять титулів разом зі Скудерією, але не зміг домогтися успіхів після того, як пішов з італійської команди.
І лише Хуан Мануель Фанхіо ставав чемпіоном на всіх трьох часових відрізках: тричі до приходу до Феррарі, один раз у її складі, і ще раз – після того, як пішов зі Скудерії.
Скудерія Феррарі – це не просто гоночний колектив, а частина спадщини Формули-1. Команда з Маранелло бере участь у чемпіонаті з другої гонки його першого офіційного сезону. Навіть попри те, що з далекого 2007 року ніхто не вигравав титул за кермом червоної машини, у "Гарцюючих жеребців" все ще безліч відданих фанатів.
Багато пілотів, включно з чемпіонами світу, вважають великою честю опинитися у складі Феррарі. І навіть якщо їм не судилося завоювати титул, вони все одно доторкнулися до великої історії Скудерії.
