Вулиця Писарєва в Київському районі Одеси перейменована — тепер вона «належить» Едуардсу. Тож розберемося, хто є хто.
Чесно кажучи, я справді розгубився, коли намагався зрозуміти, яке відношення має Дмитро Писарєв — російський публіцист, літературний критик, перекладач, революціонер-демократ середини XIX століття — до Одеси.
З дворян, народився 1840 року в родині штабскапітана в Орловській губернії. Тямущий був хлопець: у чотири роки вже вільно читав і розмовляв французькою. Його готували до блискучої світської кар’єри.
Закінчив гімназію, потім — історико-філологічний факультет Петербурзького університету. У 1861–1866 роках був провідним критиком журналу, а за статтю із закликом до повалення самодержавства з липня 1862 по листопад 1866 відбував покарання в Петропавлівській фортеці.
Про вплив його статей, зухвалий тон і щедро розсипані афоризми говорили багато сучасників. За свідченням Надії Крупської — дружини Крупського (він же Ленін), Ілліч дуже любив читати Писарєва і навіть взяв його портрет із собою у заслання до Шушенського!
Усе це добре, але до чого тут Одеса? Не відразу, але в мене виникла одна «водяниста» версія: Писарєв же втопився в морі! Щоправда, не в Одесі і навіть не в Чорному морі, а в Балтійському — і все ж…
Так, влітку 1868 року Писарєв разом із троюрідною сестрою Марією Вілінською — об’єктом своєї пристрасті — і її сином поїхав до Ризької затоки на морські купання та там потонув… Жарт, звісно, похмурий. Але, тим не менш, за нинішніми мірками відсутність вулиці Писарєва в Одесі навряд чи когось засмутить.
До речі, знаєте, хто така Марія Вілінська? Як це ні? А Марко Вовчок в українській літературі в школі проходили? Проходили. Так от — це вона.
А тепер — про «змінника» Писарєва. Борис Васильович Едуардс — скульптор, художник. Він умів бути одночасно й справжнім одеситом, і справжнім англійцем: народився 1860 року в Одесі в родині англійського комерсанта. А мати — з Полтавщини, козацького роду.
З 1876 по 1881 рік Борис навчався в Одеській рисувальній школі у професора Міланської академії мистецтв Луїджі Йоріні (Одеса і йому віддала шану, «подарувавши» одну зі своїх вулиць).
Ще під час навчання проявив талант, здобув чотири заохочувальні медалі. Після школи вступив до Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, але не закінчив через стан здоров’я.
Академія — академією, а талант — талантом: у 1888 році за роботи, представлені на щорічній виставці Петербурзької академії, Едуардсу присвоїли звання класного художника III ступеня.
Спочатку працював у гіпсі й теракоті (це така глина), згодом — у мармурі. Його майстерня була в його власному будинку на Софіївському провулку. До речі, нині цей провулок носить ім’я Олександра Ройтбурда, раніше — провулок Ляпунова, а ще раніше — Софіївський, Новий, Малий, Караводіна і Скульптурний.
Згодом Едуардс захопився бронзою — чудовим матеріалом для лиття. Їздив по заводах Франції та Італії, переймав досвід у європейських майстрів.
Повернувшись, відкрив у своєму будинку в Одесі бронзово-ливарну майстерню. У «Новоросійському альманасі» 1896 року розмістив рекламу: «Б. В. Едуардс. Художник-скульптор. Перший на півдні Росії художньо-бронзоливарний завод. Перше на півдні Росії ательє художньої та промислово-художньої скульптури».
Велич його робіт словами не передати — їх треба бачити. Ось частина «послужного списку»:
До речі, в історію мистецтва увійшли не лише роботи Едуардса, а й його чудовий портрет пензля Тита Дворнікова (1910 рік) — талановитого одеського художника, якому також присвячено вулицю.
У 1919 році Борис Едуардс виїхав на Мальту — як тепер кажуть, на ПМП. Чому саме туди? Його батько, Безіл Едуардс, був онуком військового секретаря при першому британському губернаторі Мальти. Можливо, залишилися родинні зв’язки. Саме там він створив найбільшу роботу останніх років — Меморіал загиблим мальтійським героям.
Скульптор помер 1924 року на острові Мальта.
Ще з теми: дивіться наше відео “Замість генерала Сабанеєва — філософ Савич: історія перейменування відомого одеського мосту”
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
