Добірка книжок доби нової щирості – так можна було б назвати цей текст. Втома від цинізму й іронії постмодернізму, підсилена пандемією і війною спричинила появу хвилі "літератури симптому", як влучно її назвав Любко Дереш у передмові до роману Каріни Савариної "За маму, за тата".
Нова щирість стає мовою, якою все частіше говорять митці: це свідомий вибір бути чуйними, залученими, вразливими, і у такий спосіб знаходити нові шляхи до осмислення життя. В цій добірці ми зібрали тексти, що відкрито говорять про біль, психічні й фізичні розлади, ніби збирають анамнез раніше табуйованих тем–діагнозів.
Автори літератури симптому зосереджуються на внутрішніх зламах своїх героїв і говорять про те, як людина віддаляється від самої себе, а разом з тим — і від суспільства. Ці книги допомагають зрозуміти та прийняти досвід інших без знецінення, а також нагадують про важливість співчуття в часи війни, коли захисні реакції психіки іноді змушують емпатію атрофуватися.
У добірці — 9 книг і, відповідно, 9 спроб чесної розмови про те, що часто замовчується та залишається без належної уваги.
Почнемо вже зі згаданої вище книжки. Адже це перший український роман про розлади харчової поведінки (РХП). І препарує він проблему компульсивного переїдання. Авторка книги, як і її героїня, має цей розлад, тому текст є частково автобіографічним.
Каріна Саварина називає свою книгою "спробою зрозуміти, як формується РХП та що з ним можна робити". І за допомогою письма міркує над власною травмою та її наслідками.
Читач спостерігає за дорослішанням дівчинки Варвари, яка потрапляє із затишного будинку бабусі в батьківську квартиру, де приниження матері й пияцтво батька стають буденністю. Вона знаходить друзів, мріє про море і любить плавати, але в непрості моменти її завжди супроводжує їжа, яка стає єдиним способом заспокоєння — ефективним в короткостроковій перспективі, але надто шкідливим у довготривалій.
Текст, сповнений знайомих побутових картин нульових, несе важливу терапевтичну силу: він дозволяє авторці проговорити власний біль, читачам із РХП — відчути себе не самотніми, читачам без РХП — спробувати зрозуміти тих, хто не може "просто почати нормально їсти". Роман стає запрошенням до відвертого діалогу про відчуття самоцінності та любові до себе — і у кожного він буде різним. Але всіх їх об’єднує нагадування про те, що зцілення можливе, яким би складним не був шлях до нього.
Перед тим, як написати книжку про РХП, Саварина зверталась до інших травмуючих подій своєї біографії. Всі її тексти нагадують особисті щоденникові записи — і саме це робить книжку такою щирою і особливою. Письменниця не боїться бути вразливою та говорити про те, що болить багатьом людям, які не завжди наважуються озвучити свою травму, але мають гостру потребу бути почутими.
У частково автобіографічних романах "Не вагітна" і "Мам" Саварина відверто пише про шлях до материнства: від п’ятирічних невдалих спроб завагітніти за допомогою традиційної та нетрадиційної медицини ("Не вагітна") до усиновлення дитини та нового життя, сповненого і тривожних переживань, і сильної любові ("Мам").
Та крім цього, письменниця згадує в книгах і неприйняття суспільства, і різницю в підходах до материнства різних поколінь, і спроби миритися із самою собою, коли життєва реальність не збігається з очікуваннями.
Це чесна розповідь про те, як у дев’яностих перетнулися шляхи травмованого війною в Афганістані військовослужбовця та хлопчика, що зростає у злиднях серед депресивних черкаських панельок. Це похмура автобіографічна історія про дорослішання і пошук себе в непростий період формування нової української ідентичності.
Замість героїзму чи класичних конфліктів книга зосереджується на внутрішньому стані персонажів – Фелікса, що не може повернутися до звичного життя після війни, та Тимофія, який в непростих соціальних умовах намагається знайти правильний шлях. Чех не уникає складних тем, а безпосередньо показує вплив бідності, відчуженості, війни і подальшого життя з посттравматичним синдромом на психіку та формування особистості.
І хоч автор пише про 90-ті, здається, текст є особливо актуальним саме зараз.
Цей роман — про психічну крихкість, інакшість та постійне перебування на межі. Головна героїня Анна має біполярний афективний розлад (БАР), тому її життя нагадує емоційні американські гірки: рух по колу від депресивного до маніакального епізоду. Вона закохується у хворого на рак мистецтвознавця Влада, і вони разом прагнуть жити нормальне життя, паралельно рятуючи київську садибу художника Олександра Мурашка від забудовників.
Ця книга водночас і про хворобу, і про незаконне знесення історичних пам’яток, і про залежність та спроби прийняти свій фатум. Письменниця показує, як працює психіка особистостей, які живуть на межі — психічній, фізичній, соціальній. Текст стає фіксацією досвіду інших — тих, хто не вписується в норму і не може повернутися до звичного життя, бо воно для них більше не існує.
Текст Олександра Михеда — не просто хроніка перших місяців повномасштабної війни, а й фіксація того стану, який був у кожного українця в 2022 році. Це поєднання особистого голосу автора та колективного досвіду, переданих мовою фактів — чітко, лаконічно, відверто, без надмірної емоційності. Незважаючи на концентрацію болю через те, що сталося, книга ставить питання: які зміни відбулися всередні нас? Як жити далі? Як свідчити?
Тексти про війну часто збирають до купи всі думки та емоції, які іноді складно назвати і окреслити. Вони стають важливими документами епохи, де зберігається найважливіше — спогади про трагедії та перемоги, звучання реальних голосів, називання речей своїми іменами. Книга Олександра Михеда допомагає поглянути на пройдений шлях, зберегти пам’ять про все, що на ньому відбулося, і впевнено йти далі, не втрачаючи надію.
Ще одна книга про материнство — роман "Мами́" Марії Матіос. Це історії п’яти жінок, у яких спільною трагедією стає втрата сина. Письменниця показує, як по–різному кожна з них проживає цей досвід, проте текст розповідає не лише про материнське горе. Марія Матіос порушує проблему наслідків війни й посттравматичного синдрому, людської та інституційної байдужості, стереотипного та стигматизованого сприйняття психіатричного лікування.
Авторка пише про неприйняття реальності, спроби втекти від неї за допомогою замовчування або використання евфемізмів, наприклад, замінивши слово «війна» на «АТО». Але реальність наздоганятиме — і письменниця наголошує на необхідності зняти рожеві окуляри, усвідомити вплив травмуючих подій на людську психіку і не боятися просити про допомогу, коли вона вкрай необхідна. Хоч книга не пропонує готових відповідей, але допомагає поставити правильні запитання — і, можливо, саме завдяки цьому допомагає у зціленні та «дорослішанні».
Письменниця Євгенія Бабенко розповідає про наслідки травми і шлях до її зцілення. У центрі історії — вісімнадцятирічна студентка Христина, яка переїжджає до столиці, щоб вивчати філологію та будувати своє доросле життя. Але минуле завжди присутнє в житті дівчини, і читач спостерігає його відгомін у думках та діях Христини. Авторка порушує серйозну проблему насильства, але не забуває балансувати між темрявою і світлом: у тексті, як у реальному житті, непрості моменти існують паралельно з приємними.
Книга доводить, що кожен тривожний дзвіночок важливий, а його ігнорування зробить тільки гірше. Не тікати, а осмислити свій біль, не ідентифікувати себе з ним, а спробувати звільнитися та усвідомити свою внутрішню силу. Текст стає нагадуванням про те, що надія завжди десь поряд, головне — вхопитися за неї та повірити в можливість зцілення.
