Наші предки не мали знань про явища природи, не знали, коли дощитиме чи почнуться холоди, тому на основі багаторічних спостережень виробили свої, народні прикмети з прогнозу погоди. Їх неухильно дотримувались, особливо коли планували городні роботи.
Приказку «По Петрі – і по теплі» знають всі, а більш детально про народну метеорологію Гуцульщини, де було особливо багато народних вірувань і магії, розповіли у Національному заповіднику «Давній Галич».
У горах природа особливо показує свої примхи, сонце раптово може змінити гроза і навпаки. Тому жителі гір особливо придивлялися до застережливих явищ. Погоду на наступні дні гуцули визначали за ранковою зорею.
«Ви рано встаєте, дивитиси: сонце схопилоси, погоди сьогодні не буде. Схопилоси раненько, раньше. Єк сходит сонце червоне, дуже червоне, то може бути дощ. Часом вітєр, єк сонце червоне ци ввечір, ци рано червоно, вітєр такий, так має бути», – таку народну мудрість записував під час польових досліджень Олександр Васянович.
Коли сонце під час заходу сховалося за хмару, вважалося, що «заходить за колоду» і прогнозує дощ на наступний день. Коли дощ починався вранці, то буде нетривалим, а коли опівдні – то на кілька днів. «Веселиця» на небі свідчила про припинення дощу.
Багато прикмет на Гуцульщині формували на основі спостережень за зоряним небом і блиском зір. Чим більше їх було видно, тим ясніша погода (що пояснювалося відсутністю хмар).
За місяцем-молодиком теж спостерігали: «Місяць єк настає, то дощ обов’язково бути мусить. Місяць полочеться. Є що зриваєтси дощ. Єк настане місяць на дожді, тай буде дождю. А єк нема, то нема цілий місяць. Місєць єк вийде перший раз, так дивиться: єк калюхом так успид, то в тот місєць будут лиш дощі, а єк так боком – то погода. Єк рижками вдолини, то сухий».
Слово «град» для гуцулів було табуйованим. «Як скажеш "град", то чорт йому рад», – казали давні українці. Перший грім влітку гуцули пов’язували із прогнозуванням урожаю на наступний рік: «Грім на голий ліс – голоден рік, туго на всьо». Для відведення погодних негараздів горяни вдавалися до магічних дій.
Із громом та блискавкою повʼязаний Ілля Пророк та інші християнські свята. Тому в ці дні на полі не працювали: «Пантелія, Ілля, Володимира, Гавриїла – то є дужі свєта громові. Гавриїла, Ілля, Палія, Прокіп’я – це громові дні, що грім може вбити. Якщо люди робили, бо сіно було накошене, а погода. Зроби сіно, грім єк ударе, сіно спале».
Коли гуцули бачили, що насуваються грозові хмари, різьбили на дереві хрест-оберіг або могли перехрестити смерічку, хоча під нею не ховалися. Захисною вважалася свячена верба (шутка), яку кидали на город, або спалювали під час грози, щоб вберегти хату і врожай від знищення. Могли спалити отаву з святвечірнього столу, «маєннє» із Зелених свят. Під час грози запалювали стрітенську свічку та молилися. А кочергу та коцюбку складали навхрест перед хатою.
Гуцули виливати на вулицю свячену воду та замовляли: «Щезай від нас, іди на потоки, на безлюддя. Де людей нема, то від нас іди. Най водичко свячена йорданичко, віджени це від нас».
Особливі надії покладали на гірських ворожбитів – мольфарів. Вони заклинали і замовляли градові хмари, щоб відвернути негоду. Коли над горами збиралося на негоду, мольфар виливав на землю свячену воду, читав замовляння і звертався до хмар: «Прийди до мене пити, гуляти, греміти – а не на людські ниви!».
«Усе це здавалося магією, але для гуцулів це була частина життя. Люди вірили в силу слова, силу природи й людей, які вміли з нею розмовляти. Особливо пильними були в день святого Іллі - саме тоді, вірили, Ілля їде небом у вогняній колісниці й кидає блискавки. У цей день мольфари мали бути напоготові, бо грози приходили особливо небезпечні», – розповіли у заповіднику.
На Гуцульщині побутувало повірʼя: якщо побачиш, як змія нападає на жабу, треба швидко палицею відігнати її, не дати з’їсти. Тоді ця палиця ставала оберегом, якою розганяли градові хмари. Кажуть, що саме це вдалося відомому мольфару Нечаю з села Верхній Ясенів.
