«У неділю біля пам'ятника Сковороді була акція FreeAzov, — пише Інна Совсун. — Позаду мене йшла пара — хлопець із дівчиною, і тут він каже: «Ну, от це за «Азов» виходять чисто тому, що про них кіно зняли, й вони стали медійними».
Я настільки ох… остовпіла, що навіть не знала, як на це реагувати.
Знаєте, для більшості з нас війна — це нічні атаки «Шахедів», після яких пишеш «дякую ППО» і невиспаний йдеш на роботу. А для когось — це третій рік очікування близьких з полону. Коли постійно питаєш себе, чи робиш достатньо. Коли женеш думки про тортури, психологічний тиск і відсутність медичної допомоги.
Ми не маємо права відгороджуватися від тих, чий тягар неспівставний з нашим. І не маємо права забувати чин оборонців Маріуполя, які ціною своїх життів і свободи захистили те, що ми маємо зараз. І маємо говорити про це з нашими дітьми.
Вчора моя команда побувала в одній школі на Київщині. Десятикласники не розуміють, що таке Майдан, не знають, коли й чому почалася війна. Кілька батьків нещодавно влаштували скандал, чому це діти плетуть сітки, це ж експлуатація дитячої праці.
А директорка ще однією школи сказала, що, схоже, ми так намагалися вберегти наших дітей від новин про війну, що пропустили щось дуже важливе. І продовжуємо пропускати".
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
