Тепер вже колишня політв’язень Світлана Головань мала у рідному Новоазовську бізнес: засолка, копчення та продаж азовської тарані. Ростила двох дочок: Аню, якій на момент арешту Світлани було 11 років, і 6-річну Софійку. День 29 серпня 2019 -го став для цієї родини «чорним»: тоді в будинок Світлани нагрянули посіпаки російських окупантів — силовики так званої днр. Полон тривав шість жахливих років. Світлану разом з ще двома жінками-політв'язнями Мариною Березняцькою та Юлією Паніною вдалося обміняти біля місяця тому — 14 серпня.
У Спілці журналістів України з цими жінками зустрілися представники державних, громадських і організацій та журналісти. Присутніх попередили, що душевні рани, які залишили роки неволі, ще дуже свіжі. Тож треба вкрай обережно ставити питання.
— Де зараз з ваші доньки, чи вдалося з ними побачитися? — ставлю питання Світлані Головань.
- Після мого арешту в окупованому Новоазовську у 2019 році батько моїх дітей вивіз їх в Маріуполь, в якому тоді була українська влада. Зараз доньки в Німеччині. Старшій Ані першого вересня виповнилось 17, а молодшій Софійці зараз 11. Я не бачила їх шість років. Не дуже добре розумію, як з ними спілкуватися, що говорити після такої тривалої розлуки. Поговорила з ними телефоном. Спитала молодшу: «Де б ти хотіла жити?». «Хочу ходити в українську школу», — відповіла мені Софійка. Я зрозуміла, що вона хоче бути зі мною в Україні. Щодо старшої Ані. Вона навчається в хорошій гімназії, їй там подобається. Мені дещо боляче через те, що моя старша дочка хоче наразі лишатися в Німеччині. Тож будемо одна до одної їздити в гості.
— Я так зрозуміла, що це пов’язано з тим, що маю родичів у вільній України.
Раніше старша сестра Світлани Наталя заявила в одному з інтерв’ю: «Світлану арештували в присутності доньок, ми не мали відомостей про неї ледве не півтора роки. Врешті дізналися про суд над сестрою в так званій днр. Тут слід сказати, що мій чоловік військовий. Сестру забрали саме через це. Була сфальсифікована справа, їй присудили 10 років ув'язнення. Вона не зламалася, пережила муки, що випали на її долю у неволі, бо дуже хотіла знову бути зі своїми доньками».
Наталя прийшла на зустріч у Спілці журналістів України.
- Коли арештували Світлану, я вже жила зі своїми дітьми на Хмельниччині, — розповіла вона. — Було зрозуміло: якщо лишити сестриних доньок в окупованому Новоазовську, їх відправлять дитячий будинок. На той час в Новоазовську знаходився їх тато, колишній чоловік Світлани. Я йому сказала телефоном: «І не думай приїхати в Маріуполь без доньок!» А він мені: «Я приїду без них, оформлю закордонний паспорт, і повернусь до доньок». Але я наполягла, щоб негайно привіз їх. Дуже йому за це дякую — як батько він молодець. Тож доньки Світлани жили разом зі своїм батьком у вільному українському Маріуполі. Мій чоловік там служив — він прикордонник. Я періодично приїздила з Хмельниччини до нього і до племінниць. Я не могла замінити дівчаткам маму, але всіляко старалась, щоб вони відчули піклування, родинне тепло.
- Напередодні повномасштабного вторгнення мій чоловік приїхав до мене з Маріуполя у відпустку, — продовжує Наталя. — Він сказав: «Дзвони племінницям, ще є час, щоб я вивіз їх з Маріуполя до тебе на Хмельниччину». Дівчатка спершу не погоджувались на це, казали, що хочуть бути зі своїм батьком. «Ви будете з ним, але маємо дослухатися до мого чоловіка, бо він військовий — раз каже, що слід виїхати з Маріуполя, то маєте це зробити», — наполягала я. Врешті вони послухались, мій чоловік вивіз їх на Хмельниччину. Завдяки цьому Світланіни доньки не побачили, не пережили того жаху, який очікував жителів Маріуполя в перші місяці повномасштабного вторгнення. Мій чоловік був серед захисників міста. Вижив, потрапив в полон.
Скажу ще дещо про себе: я жодного дня не була в окупації — виїхали у 2014 році з сім’єю з Новоазовська до того, як його захопив ворог. Поки в цьому місті була українська влада, мої діти ходили в школу в вишиванках. Старший син, похресник Світлани, який зустрічав її під час обміну полоненими, казав проросійським вчителькам: «Ви не маєте права агітувати учнів проти України».
- Головне для звільнених з полону — це питання житла, — заявила лідерка громадського об’єднання «Нумо, сестри!» Людмила Гусейнова, яка понад три роки знаходилася як цивільна заручниця в російському полоні. — Ми знайшли можливість перевести Марину Березняцьку, Світлану Головань і Юлію Паніну в уже третю лікарню, де вони проходять реабілітацію після полону. А що потім? Куди їм йти. Це питання не вирішено, не тільки для них, але й, наприклад, для колишньої цивільної полоненої вчительки Наталки Шило, яка вже понад пів року на свободі. Ми вирішуємо питання житла в «ручному режимі». Але не так має бути — держава повинна виділяти домівки людям, які повертаються з полону, якщо їм нема де поселитися. Знаю, що Світлана Головань мріє, щоб приїхали з Німеччини доньки. А де вони тут будуть жити?
Звільнені з полону жінки кажуть, що хочуть влаштуватися на роботу. Але вони поки що не повністю усвідомлюють: щоб піти працювати, треба відновитися психологічно і фізично. Розумієте, перші пів року після звільнення з полону людина живе на адреналіні, на душевному піднесенні від того, що вона нарешті стала вільною. Вони відчувають впевненість, що сильні, все здолають. Проте через пів року, коли цей адреналін закінчується, виникають проблеми з фізичним і ментальним здоров’ям — наслідки пережитого за гратами. Ці проблеми буквально накривають людину. На щастя, здолати все це нам допомагають класні фахові психологи, які з нами працюють. Я їм щиро вдячна. Але коли у недавнього полоненого немає домівки, коли він не має за що купити їжу і змушений приймати допомогу від небайдужих людей — це ненормально. Вже 11 років, як люди повертаються з полону, але ці проблеми досі не вирішені.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію молодого чоловіка з важкою інвалідністю, якому окупанти дали 16 років ув'язнення.
На фото у заголовку Світлана Головань з плакатиком, на якому її фото, зроблене до арешту
