Заскрипіли двері, забрязкали ключі, відкривається камера. За її стінами на всю гучність волає російський гімн, а далі – удари, за просто так, тортури, допити та моральне насилля. Роки проведені у російській неволі 25 річний Іван Діброва згадує із хвилюванням. Захисник пробув у полоні 1008 днів. Він військовослужбовець першого окремого батальйону морської піхоти. Пройшовши строкову службу, в лютому 2021 року підписав контракт. Повномасштабне вторгнення Іван застав у селі Павлополь поблизу Маріуполя.
«Ми захищали Маріуполь 48 днів, - згадує Іван Діброва. Були три спроби прориву, але щоразу невдалі. Крайній раз пройшли першу лінію оборони і потрапили в полон на другій лінії оборони. Нас повезли спершу в Оленівку, місце яке моторошно згадувати. Під час прийому багато хлопців загинуло. Усіх викликали в комендатуру, били, допитували».
Після кількох днів в Оленівці, Іван відчув жорстокість росіян на собі. Він не міг уявити, що найгірше чекатиме ще попереду. Полонених повезли у російське місто Вязьма, де почалась справжня боротьба за виживання.
«До нас не відносилися як до людей. Тортури, знущання постійні. Так щодня. З шостої ранку і ввечері. Звісно, морили голодом, постійні фізичні навантаження, стреси, електрошок, дубинки. Іноді, виводили на вулицю на 2 хвилини, при цьому теж били», - мовить Іван.
«Нас лікували дубинкою та електрошоком. З часом, коли наші хлопці гинули, почали надавати допомогу, але не так, щоб тебе вилікувати, а щоб підтримувати життя», - додає ветеран.
За словами Івана, бувало люди не витримували тортур, зваблювались обіцянками й переходили на інший бік.
«Не тому що обирає Росію, а щоб вижити, - зауважує Іван. - Я бачив смерть у полоні. У мене товариш помер на руках від цирозу печінки. Лікарі оглянули, коли було запізно. Вони з холодною байдужістю залишили його помирати в камері. Ще п'ять хлопців загинули від туберкульозу. Їх ніхто не лікував», - каже морський піхотинець.
В камерах постійно було вогко та сиро. Зимою навмисно відкривались вікна. Іван згадує, що раз на два тижні наших бранців водили у баню, де вмикали навмисно холодну воду. Давали мокрі речі, а потім приводили у сиру, покриту грибками та пліснявою камеру. Після такого Іван захворів на туберкульоз.
Як каже Іван, харчували наших бранців огидною баландою. Замість круп додавали лушпиння із круп. Хліб був вогкий, порція - 70 грамів.
«Ворог навмисно робить так, щоби військовополонені «гризли» один одного: забирають їжу, цькують слабких, провокують аби розсварити. Важко у таких умовах зберегти людяність і попри все підтримати один одного», - зауважує ветеран.
За два з половиною роки у полоні, до них у в’язницю лише один раз прийшли представники Червоного Хреста. А потім навідались російські омбудсмени.
«Вони прийшли сказали: «Ми по проханню Верховної Ради України хочемо перевірити ваш стан утримання. Ми мовчимо. Нічого не скажеш. Працівники в’язниці нам пригрозили, мовляв, скажеш щось – буде дуже погано. Вони побачили нас, що всі худі, ненагодовані. Це без слів видно. Потім уже почались невеликі зміни, почали давати більші порції їжі», - згадує військовий.
Іван відчував, що після Нового року, він обов’язково звільниться. Каже, його підтримувала віра в Бога та віра, що він потрібний своїй країні. Цей день настав 14 січня.
«Чуємо, відкриваються сусідні камери, там якраз були хлопці із туберкульозом. Звідти забирають або вперед ногами, або на обмін. Потім підходить конвоїр, відкривається наша камера, номер 12. Кажуть: «Батюк, Діброва». Конвоїр до мене: «Ты рад?». Я відповідаю: «Знав би чому радуватися, був би рад». Далі нас повели в баню і включили теплу воду, дали станки, ми поголились, одягнули нові речі. Потім одягнули мішки на голову та посадили у літак. Тоді ми розуміли, що це обмін», - згадує наш герой.
Іван не міг повірити, що нарешті все закінчилось, навіть, у миті коли побачив рідні кордони та український стяг. Плакав від радості, що нарешті вдома.
Іван розповів, що він сам із багатодітної родини, виріс у селі на Черкащині. Вдома на нього зі нетерпінням чекали рідні брати та сестри. Молодий хлопець за роки перебування в полоні отримав у спадок від росіян багато недуг. І нині продовжує реабілітацію та відновлення.
«В травні я відкрив благодійний фонд, який називається «Дій за свободу». Ми займаємося допомогою полоненим та їхнім сім'ям. Зараз ми створили чат-бот, який забезпечить допомогу родинам воїнів, які повернулись з полону чи перебувають у полоні. Там різні є категорії допоміги: психологічна, юридична, гуманітарна допомога, знайти безвісти зниклого. Потрібна юридична підтримка – військовий надсилає запит.
В чаті є понад 100 кваліфікованих юристів. Те ж саме стосується психологічної допомоги.
Окремо, сім'ї безвістизниклих можуть виставити фото, надати деталі, де зник їх рідний, закидаємо в чат до хлопців, які повернулися з полону. Вони в онлайн-режимі спокійно переглядають і під кожним фото залишають свій коментар», - розповідає Іван Діброва.
До слова, за ідеєю Івана, у Вінниці відкриється простір, де ветерани, які пережили полон зможуть займатися реабілітацією, спортом, проводитимуть нетворкінги й вивчатимуть психологію.
«Російський полон - це пекло на землі. В нас не було найголовнішого – свободи. Ми повернулися. Ми повинні починати жити заново. Повинні розвиватися. Зараз за підтримки «Veteran Hub» проводимо раз в два тижні зустрічі із ветеранами. Вчились скелелазінню, грали у більярд. Принцип - рівний рівному. Спілкуємося, допомагаємо один одному».
Вінниця.info, фото редакції та з архіву Івана