33-річна киянка Олена Базилівська — юристка, експертка у сфері розвитку демократії з міжнародним дипломом про вищу освіту, координаторка Мегамаршу вишиванок — нещодавно здійснила свою мрію: пройшла 315 кілометрів маршрутом Camino de Santiago (з іспанської «Шлях святого Якова»). Цей найвідоміший у світі паломницький маршрут давно пов'язаний не лише з релігією. Він збирає людей незалежно від віросповідання, віку, досвіду й цілі подорожі. Існує близько десятка доріг і стежок, які ведуть до кафедрального собору в Сантьяго-де-Компостела з мощами покровителя пілігримів — апостола Якова. Є іспанський, французький, португальський шлях…
— Я давно знала про Camino de Santiago, і мені завжди було цікаво його пройти. Але постійна робота, великі плани, дедлайни… Важко було виділити час, — говорить Олена. — Певно, війна мене пришвидшила. Я усвідомила, особливо після того, як під час ракетного обстрілу навчального центру в Полтаві загинув мій тато, що відкладати життя на потім не варто. І свій паломницький похід на підтримку української мови присвятила своєму батькові, Олександру Базилівському, та мамі Наталії.
Шлях пілігрима Олена мала пройти у вересні минулого року. Вона вже придбала квитки й жила очікуванням незвичайної подорожі. Але третього вересня їхню родину спіткала біда — черговий ракетний обстріл, який учинила країна-терористка, забрав життя її батька, який закінчував військову підготовку в навчальному центрі.
— Ті триста п'ятнадцять пройдених кілометрів були для мене психотерапією, можливістю побути наодинці з собою, зібратися з думками, якоюсь мірою випробувати свою силу духу, спробувати щось нове, — каже Олена. — Водночас хотілося зробити якусь користь для України. Тому придумала невеличкий особистий культурний проєкт. Вирішила: якщо серед пілігримів зустріну людей, яким цікава тема України, то запропоную їм сказати на відеокамеру бодай рядок з віршів Ліни Костенко, Сергія Жадана, Олександра Положинського й зроблю потім кліпи…
Олена записала слова не одного іноземця, сказаних українською. Це було щиро, весело й водночас вагомо. Вона давала їм транслітерований текст, щоб вони змогли прочитати, сама проговорювала слова кілька разів, а іноземці повторювали за нею. Не все вдавалося одразу, доводилось робити по кілька дублів.
— Дехто спочатку боявся говорити українською, але коли пробував і виходило, дуже тішився. Люди казали, що їм приємно у такий спосіб підтримати наш народ. Українці ж, коли я виставляла ці відео, дякували їм у коментарях за моральну підтримку, — говорить наша співрозмовниця.
Дівчину особливо вразила зустріч з Євгеніо — італійцем, який народився і живе у Великій Британії. Він разом з попутниками подорожував на велосипеді, і в одному з альбергів (хостелів для пілігримів) Олена випадково з ним перетнулась.
— Іноземці очікувано здебільшого не знають українських літераторів. Але Євгеніо, коли я сказала, що хотіла б, аби він прочитав рядок із вірша Сергія Жадана, раптом ошелешив мене глибоким знанням творчості нашого популярного поета, прозаїка і військовослужбовця. Сказав, що читав його книжку «Інтернат». Потім заговорив зі мною по-українськи. І питає: «А чому ти не записуєш вірші Ліни Костенко?» «А ти знаєш Ліну Костенко?» — округлила я очі. — У відповідь чоловік хлопець почав мені її цитувати. А потім Лесю Українку, Василя Стуса, Юрія Іздрика. І це людина, як з’ясувалось, не філолог. Просто колись бував недовго в Україні й закохався в неї, а також має тут друга. Дуже багато знає, цікавиться нашою історією, розуміє, за що ми воюємо…
На жаль, говорить Олена, іноземці дуже часто сприймають війну, як війну путіна, а не населення росії, яке, мовляв, не винне. Я пояснювала їм, чому одна людина не може воювати проти всієї країни. І що я, лягаючи спати, можу не прокинутись. І що піклуватися про права російських громадян в Європі в той час, як гинуть українці, це не той пріоритет. Здається, мої співрозмовники мене розуміли… Загалом, дуже багато хто проникався тим, що я з України. Могли просто обняти, розуміючи, що українцям зараз дуже складно.
— До речі, з росіянами перетиналися?
— Іспанці в масі своїй розмовляють англійською?
— Більше англійської можна почути вже ближче до Сантьяго. А у тій місцевості, через які проходив мій шлях, ні. Це гарні середньовічні мальовничі села й невеликі містечка, у яких люди живуть своїм розміреним життям. Але кожен іспанець, зустрічаючи пілігрима, традиційно вітається: «buen camino», тобто, «гарного шляху». Вони дуже радіють подорожнім, намагаються допомогти, чим можуть.
Одного разу, наприклад, власник супермаркету передав мені через іншу пілігримку морозиво. А власник одного хостелу відмовився брати кошти за нічліг. Таким чином виявляли свою повагу до України.
Оскільки французький шлях святого Якова проходить переважно через сільську місцевість у північній Іспанії, Олена могла спостерігати за полями, на яких працювали трактори, луками, на яких випасались корови й вівці, милуватись горами й лісами, що нагадувало їй батьківщину. На Шляху дуже багато барів, де збираються пілігрими попити кави, пообідати (комплексні обіди там трохи дешевші, ніж страви окремо), просто відпочити. Зазвичай це сімейні бізнеси.
— Збираючись до Іспанії, сподівалась, що від душі наїмся соковитих овочів і фруктів, — усміхається пілігримка. — Але чомусь у невеличких крамницях, які мені траплялися, вибір був доволі скромний, та й якості такої собі вони були… До того ж, зачиняються магазини у селах переважно о 18:00—19:00. А я не поспішала до цивілізації. Мені цікавіше було кудись звернути зі шляху, щось роздивитись… Тобто, придбати продукти в магазині й приготувати вечерю в альберге, де зазвичай є кухні, щоб зекономити кошти, не завжди виходило.
— Ну, що ви! Наш національний стратегічний продукт не пропускають через кордони. Навіть у магазині не запасешся продуктами, адже ти щодня несеш на собі важкий наплічник в середньому кілометрів двадцять-тридцять. Окрім того, я брала ще й ноутбук, аби трохи працювати… Тому з їжі у мене під рукою завжди було лише якесь печиво. Зазвичай більш-менш повноцінно могла поїсти в альберге чи у барі. Хоча дуже рідко брала комплексні обіди. По-перше, вони великі, по-друге, не такі вже й дешеві. І не сказала б, що це завжди супер смачно. Щоправда, зустрічалися і дуже смачні страви у гарних закладах.
Основа харчування на Шляху — м’ясо, зокрема, хамон, багато стейків, різноманітні сири, зелень, картопля фрі, піца, тости і тортилья (картопляна запіканка — Авт.) на сніданок.
315 кілометрів Олена Базилівська подолала за 16 днів. Каже, ішла неквапом, не мала на меті установлювати рекорди. З погодою пощастило — лише кілька днів були жаркими. На жаль, не вдалось пройтись під дощем, аби відчути всі випробування долі… Загалом, час подорожі дівчина спеціально вибирала так, щоб він припадав на кінець весни, аби не дошкуляла спека. І щоб завершити свій Camino de Santiago до дня народження тата, 8 червня.
— Повний Шлях святого Якова, який я обрала, складає 700 кілометрів. Він починається у Франції, на кордоні з Іспанією, — розповідає Олена. — Хоча паспорт пілігрима можна отримати, пройшовши навіть мінімальні сто кілометрів, і він не вважатиметься неповноцінним.
Олена стартувала із Франції не тому, що так забажала, а через власну неуважність, оскільки до Шляху наперед майже не готувалася. Просто не пересвідчилась у тому, що в Іспанії є місто Леон, звідки мала вирушити до Сантьяго, тому взяла авіаквиток до французького Ліона.
— Спочатку я засмутилася, але потім вирішила, що це так доля розпорядилася, щоб я знову повернулася в Ліоні, де колись бувала, подорожуючи по каучсерфінгу (CouchSurfing — це соціальна мережа та онлайн-сервіс, що об'єднує людей, які подорожують, з тими, хто може запропонувати безкоштовне місце для ночівлі — Авт.), — усміхається пілігримка. — Отож, ще раз мала нагоду погуляти по цьому гарному місту. А вже звідти вирушила до Мадриду, і далі добралась до Леону бла-бла-каром.
Загалом детально планувати наперед маршрут не обов’язково. Для того є спеціальні додатки, але пункт початку таки варто перевірити.
А ще взяти із собою засоби від мозолів. Сама вона, окрім пластирів, нічого більше не мала. Придбати ж мазь в аптеці не змогла, оскільки на свята в іспанців багато чого не працює.
— Зручні наплічник і взуття — це найважливіше в таких походах, — каже Олена. — Я купила гарні спортивні кросівки в одному з київських магазинів, проте не знаю, чи вони підходили для такого «марафону». Втім, навантаження витримали.
— Розкажіть більше про альберге. Це, наскільки я розумію, частина тусовки пілігримів.
— Вони є майже в кожному населеному пункті, і не один. Перепусткою до альберге є паспорт пілігрима у вигляді книжечки, яку кожен подорожуючий отримує на початку Шляху. Уже в Сантьяго, в офісі пілігримів, паспорт з печатками хостелів (і не тільки) обмінюють на сертифікати.
За встановленими правилами, паломник не має права перебувати в альберге більше однієї ночі. Причому, виселитися треба зазвичай до восьмої ранку, в окремих випадках — до дев’ятої, рідше — до десятої. Винятки роблять лише для тих, хто захворів — вони можуть залишитись довше. Але я не знаю, яким чином треба підтверджувати хворобу.
Тому, як би кому не хотілося довше поспати, щодня — у дощ чи в спеку — мусиш прокидатися рано і йти вперед. Втім, пілігрими — ранні пташки. Дехто встає о п'ятій ранку, аби до обіду, коли настає найбільша спека, пройти якомога більший відрізок шляху й відпочити десь у барі.
Вже о 22-й альберге зачиняються, тож до цього часу треба встигнути заселитися. Багато пілігримів, до речі, вкладаються спати значно раніше.
У номері може бути від чотирьох до 20−30 ліжок, а то й більше.
Переночувати коштує в середньому 10−15 євро, інколи — будь-який донат.
Цікаво, що в одному з альберге мені зустрілась дівчина-українка. Хоча то було величеньке містечко й там було багато різних хостелів. Причому наші спальні місця виявилися на одному ліжку: моє на другому поверсі, а її — знизу. До речі, при заселенні зазвичай питають, чи буде зручно клієнту піднятися нагору, а нижні місця бережуть для тих, кому складно це зробити.
За словами Олени, багато хто бронює місця в хостелах наперед. Будучи впевненими, що пройдуть за день 20 чи 30 кілометрів, вони «делегують» свої наплічники транспортній компанії, яка доставляє їх за вказаною адресою альберге (на Шляху є така послуга).
Олена ж нічого не планувала. Просто йшла свій Шлях і зупинялася там, де її заставав вечір. Проходила в середньому по 20 кілометрів. Якщо удавалося подолати менше, то трагедії з цього не робила. Адже все одно щодня потроху наближалася до своєї цілі.
А ціль кожного пілігрима — дістатися собору Сантьяго-де-Компостела, де для них проводять спеціальні меси. Для віруючих ці служіння мають особливий сенс.
Половина чи навіть більшість пілігримів, за спостереженнями нашої співрозмовниці — люди старшого віку з багатьох країн світу: США, Канади, Австралії, Китаю, Південної Кореї… Виходячи на пенсію, вони відправляються в мандри.
— Наприкінці Шляху зустріла американців: чоловіка та його 80-річну матір, — пригадує Олена Базилівська. — Коли мати сказала синові, що дуже хотіла б пройти Camino de Santiago, він подумав, що це будуть останні 100 кілометрів Шляху. Але мати захотіла пройти повний Шлях, 700 кілометрів, і він не на жарт злякався за її здоров’я. Але, на щастя, все обійшлося добре. Єдиною поблажкою для старенької жінки була можливість скористатися послугами транспортної компанії для її рюкзака.
А ще мені розказували про ровесницю цієї бабусі, яка пройшла свій Шлях (можливо, частково)… на ходулях.
За весь час подорожі я зустріла лише одну подружню пару, яка задумувалася над тим, щоб повернутися додому, оскільки у жінки дуже заболіла нога — вона мала порадитися з лікарем.
— А що далі, після отримання сертифіката пілігрима?
— Дехто йде чи їде до океану. Це вважається продовженням маршруту після Сантьяго. А я полетіла в Барселону — хотіла потрапити концерт гурту Erreway, який подобався мені в шкільні роки.
— Це правда, що пройшовши Шлях, люди психологічно змінюються? Особисто ви які зміни помітили в собі?
— Шлях — це справді щось дуже унікальне. Я не можу сказати, що він змінив мене кардинально, але я на ньому вчилася довіряти обставинам і не намагатися контролювати усе, не засмучуватися проблемам або коли щось іде не так. Шлях показує, що більшість проблем вирішується і не потрібно було нервувати через них.
Також це про можливість відпустити буденність, статуси та ролі, зосередившись на моменті «тут і зараз». Шлях показує, що навіть якщо йдеш повільніше ніж планував, головне — рухатися до мети у своєму ритмі, й обов’язково її досягнеш. Щоб пройти Шлях довжиною 300 км, треба робити щодня хоч кілька кроків, а не думати відразу про довжелезну дистанцію. Так і в житті — деколи важливо просто рухатися.
Я записувала деякі свої думки на диктофон. І дуже багато фотографувала, знімала відео. Поступово викладатиму це у соцмережах.
Зараз отримую багато повідомлень від людей, які пишуть, що давно мріють пройти Camino de Santiago. Ще коли їхала у потязі з Києва до Перемишля, моя попутниця, років п’ятдесяти, дізнавшись, що я збираюсь пройти Шлях, сказала: «Ви здійснюєте мою мрію, а я все не можу її реалізувати, все не знайду часу».
Можу порадити єдине: знайти час і зробити те, що хочеться.
Мені самій інколи не віриться, що в моєму житті був Шлях святого Якова. Багато чого на ньому залежить від того, в який день вийдеш, де зупинишся, яких людей зустрінеш… Це дуже унікальний досвід.
— Приблизно, в яку суму може обійтися така незвичайна подорож?
— Загалом я намагаюся людям доносити, що подорож (не тільки Шлях) може вартувати рівно стільки, скільки ми хочемо на неї витратити. Є безліч варіантів зекономити — каучсерфінг, автостоп, їжа з супермаркетів тощо.
Тому і вартість Шляху у кожного своя, залежно від обраного комфорту. Найбільше я витратила на дорогу та харчування. Рахуємо приблизно: через війну літаки не літають, тому потрібно доїхати до Польщі з Києва (потяг в обидва боки орієнтовно 4500 грн), літак з пріоритетною посадкою (щоб можна було взяти рюкзак і не оплачувати додатково багаж) — десь 10 000 грн в обидва боки.
Вартість альберге варіюється: в середньому ліжко на ніч коштує 10−15 євро, найдешевше мені обійшлося в 7 євро, найдорожче в самому Сантьяго-де-Компостела 25 євро. Проживання за 19 ночей (я приїхала раніше в Леон) коштувало орієнтовно 10 900 грн.
А загалом витрачаєш стільки, скільки хочеш чи можеш витратити. Можна зекономити й щоранку купувати їжу в супермаркеті, але тоді ти маєш покласти у наплічник менше речей. Мені, наприклад, подобалося після виходу з альберге десь зупинитися й випити кави. Інколи я могла купити до неї тост. Разом це коштувало 3,50−4 євро.
— Щось не помітно. Просто в Іспанії багато виробів з тіста. Зате від ходьби, думаю, м’язів побільшало.
— Не сумніваюся, що тато вас підтримав би.
— Звісно, підтримав би. Я ж планувала йти Шлях ще до атаки. Він підтримував, хоча сам був дуже домашнім. Часто відправляв нас з мамою на море чи ще кудись на відпочинок, а сам любив проводити вільний час за книгами, у турботі про кота. Приєднувався до нас лише зрідка.
— На воєнну службу він пішов по мобілізації?
— Так, його мобілізували у 55 років. На той час він працював заступником начальника цеху на підприємстві «Укрспецзв'язок» у Черняхові Житомирської області.
Він був дуже доброю, мирною людиною, котра, як кажуть, мухи не образила. Та обов’язок є обов’язок. Тато не ухилявся від нього. Потрапив до полтавського навчального центру, де мав пройти підготовку, де мав отримати спеціальність стрільця і зв’язківця. До навчання ставився дуже відповідально. Уже після похорону татові побратими розказували, що навіть молоді так швидко і якісно не засвоювали нову інформацію, як він.
Тато практично не ділився з нами тим, чим займається. Ми з мамою ледве умовили його зробити селфі у військовій формі.
Звичайно, всі хвилювалися про його майбутню службу. Навіть у думках не було, що у тиловій Полтаві може статися така трагедія.
Дізнавшись про подвійний удар балістичними ракетами по навчальному центру, я почала писати й телефонувати татові. Виклик ішов, але ніхто не відповідав. Потім відповіли. Мабуть, ДСНСники. Сказали, телефон знайшли, а що з його власником, невідомо…
Тієї ж ночі Олена з мамою виїхали до Полтави. Спочатку шукали Олександра серед невпізнаних потерпілих по лікарнях. А знайшли в морзі. Серед багатьох тіл загиблих вони впізнали його досить швидко, оскільки він не був понівеченим. Просто уламок потрапив у голову…
Досудове розслідування за фактом посягання на територіальну цілісність і недоторканність України у цій справі триває. Родина Базилівських хотіла б мати більше зворотного зв’язку від державних та місцевих органів для загального розуміння того, що сталося. Але, каже Олена, зрозуміло одне: її тата вбила росія. Вона ніколи не простить цього росіянам. І робитиме все залежне від неї, щоб донести світові правду.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про загибель у Києві від російської ракети двох рідних братів з Чернігівщини.
Фото надані Оленою Базилівською
