Перша світова війна створила українцям передумови для формування першої національної армії – Легіону Українських січових стрільців. Надалі цей вишкіл та бойовий досвід дуже пригодився у період визвольних змагань – часи ЗУНР та УНР, основу війська яких і склали січові стрільці, ветерани Першої світової. Втім, численні втрати поставили на порядок денний також питання окремих військових кладовищ і меморіалів на вшанування подвигу звитяги борців за українську свободу.
Якщо зараз такими питаннями займаються державні органи, то в умовах окупації українцям було дуже складно гідно вшанувати подвиг своїх героїв. Хто століття тому опікувався похованнями полеглих українців, хто створював перші українські військові меморіали, як обирали проєкти памʼятників – про це на лекції розповів Іван Щурко. Він є архітектором, викладачем Львівської академії мистецтв, активістом громадської ініціативи «Незнаному воякови», яка займається впорядкуванням поховань учасників національно-визвольних змагань. Іван Щурко розповів про понад 100 років традиції історії української військової некрополістики, ZAXID.NET законспектував основні думки.
Як наголошує Іван Щурко, історія українського війська може налічувати сотні і тисячу років, якщо сягнути до козаччини і княжих часів. Але для формування традиції військової некрополістики потрібні кілька умов:
відносно триваліший період спокою для того, щоб сформувати традицію, прорефлексувати, знайти обґрунтування і середовище, в якому її будуть культивувати;
замовник. За нормальних обставин ним стає держава. Але періоди української державності були надто короткими, а розташування на межі двох світів часто робило Україну і українців обʼєктами в протистоянні цих світів, а не субʼєктами.
«Ми маємо дуже яскраві сторінки військової боротьби за незалежність, але ця військова боротьба з обмеженою субʼєктністю, з відсутністю державності, на жаль, не є добрим ґрунтом для творення сталих традицій», – зазначає Іван Щурко.
Поховання полеглих військових у Першій світовій війні були ретельно продумані. Існували окремі відділи воєнних могил цісарсько-королівських військових округів. Такі відділи опікувалися військовими кладовищами на певній території, продумували структуру, обовʼязкові елементи, символіку, робили проєкти, креслення, задіювали архітекторів, скульпторів, художників. На Галичині такі відділи були у Кракові, Перемишлі і Львові (він пильнував територію Львівської, частково Тернопільської та Івано-Франківської областей).
До структури відділу воєнних могил входили підрозділи:
очищення поля битви, який займався ексгумацією, збирав останки полеглих;
структурні підрозділи, які відповідали за різні регіони і цвинтарі на них;
концепційна група, яка напрацьовувала концепцію, формувала технічне завдання і завдання на проєктування;
мистецька, що залучала місцевих художників. Група художників, різьбярів, дизайнерів робили макети: жоден проєкт не починали без попередніх ескізів, моделей, детальних креслень, які потім обговорювали і затверджували;
фотографічний відділ, який все фіксував.
У підпорядкуванні відділу воєнних могил був завод, який виробляв будівельні матеріали, слюсарські майстерні, тобто кузні для виробництва металевих елементів, і відділ контролю якості.
«Коли ми говоримо про таку структуру, то вона була здатна запропонувати якісні проєкти і їх втілити. Це була добре відлагоджена структура з дуже якісною творчою складовою», – переконаний Іван Щурко.
Окремі підрозділи австрійської армії налічували велику частку українців. Наприклад, до галицько-буковинського полку входило понад 80% українців. Таких солдатів ховали за типово визначеною австрійською традицією, і лише їхні прізвища вказували на походження.
Легіон українських січових стрільців складався з українців-добровольців, він також воював на стороні Австро-Угорщини у Першій світовій, але дбав про те, щоб формувати власні дільниці на цвинтарях. Пресова кватира, яка фіксувала хроніку перебігу війни, робила фото бійців, їхніх структурних формувань, а також дбала про облік поховань полеглих.
«Багато художників, скульпторів, які були в Легіоні січових стрільців, творили середовище, здатне малювати, креслити, фотографувати, і яке також створювало інтелектуальну базу, концепції», – розповідає дослідник.
Легіон Українських січових стрільців залишив по собі перші зразки військових кладовищ. Це меморіали на Маківці, Лисоні, памʼятник в Пісочній 1917 року – один з перших військових меморіалів. Це не могила, але один з перших прикладів камʼяного памʼятника, військового меморіалу, збудованого на підставі проєкту, з дуже добрим обґрунтуванням, пояснює архітектор.
Після Першої світової на Галичині розпочалася польсько-українська війна. Бойові дії відбувалися безпосередньо у містах: у Львові було близько 32 стихійних поховань полеглих військових Української галицької армії. Їхні могили польська влада самостійно ліквідовувала, ексгумовані останки, не погоджуючи з українською громадою, перезахоронювали невідомо де. Бувало так, що переносили лише частину кісток, решту залишаючи в первісній могилі. Такі похованні розшукувало створене згодом Товариство охорони військових могил, ексгумовані останки переносили на Янівський цвинтар.
Часом могилу просто знищували. Наприклад, за Личаковом, при дорозі до села Пасіки, могилу січового стрільця 1923 року зрівняли з землею, а хрест знищили. Натомість на тому місці встановили новий великий хрест з написом польською «Приятелеві народу і оборонцю кресів східних графові Скарбку. Народова польська організація Львова, червень 1923 року».
Після поразки українців у польсько-українській війні у грудні 1918 року у Львові створили Український горожанський комітет. У ньому обʼєдналися найбільш авторитетні і впливові українці, які залишилися у Львові. Вони опікувалися пораненими, полоненими.
1921 року у його структурі зʼявився окремий краєвий комітет охорони воєнних могил – перша інституція, завдання якої полягало в опіці над військовими могилами і формуванні культури памʼяті.
Його ідеологом був історик Іван Крипʼякевич. Того ж року комітет заборонила польська влада, але він продовжував працювати нелегально.
Українське товариство охорони воєнних могил створили 1927 року. У статуті наголошувалось на тому, щоб «плекати і поширювати між членами товариства ідеї пієтизму і пошани до могил борців, які полягли у війні і похоронені на території польської держави». Мотиватором, ідеологом української військової некрополістики тоді став Іван Німчук. Головою товариства обрали Борислава Яніва.
Іван Щурко наголошує, що у цей період подібні товариства створювали не тільки українці, але й чехи, словаки, німці, поляки: «Це був період усвідомлення важливості цієї тематики не тільки в структурі армії, але також і в суспільстві. В 1928 році в діаспорній Канаді створили Українську стрілецьку громаду, фактично аналог ТОВМ».
Станом на 1935 рік Товариство мало 32 філії – як у великих містах, так і селах. Окремі люди і цілі організації чи товариства брали під опіку конкретні могили, робили фінансові внески, за які впорядковували поховання. На цвинтарях встановлювали огорожу, хрести, ідентифіковували, складали списки полеглих. Важливою складовою також був юридичний супровід для боротьби з вандалізмом.
Іван Щурко називає трьох ідеологів української військової некрополістики – Бронислав Янів, Іван Крипʼякевич та Іван Німчук. У структурі Товариства воєнних могил були художники, скульптори, архітектори. Митці Роман Грицай, Євген Нагірний, Павло Ковжун, Лев Лепкий, Лев Ґец, Лев Левинський на його замовлення виконували ескізи, проєкти.
«Роман Грицай, будучи повітовим архітектором, фактично чиновником в польських органах влади, проєктував досить багато українських памʼятників і меморіалів. І йому доводилося дуже старатися, щоб закладати туди українськість, очевидну не для всіх. На кількох його проєктах є такі стилізовані тризуби, які українець побачить, а неукраїнець не завжди зчитає цю символіку», – розповідає Іван Щурко.
Архітектор наводить приклад тяглості символіки, перші приклади формування цієї традиції. З конкретного фото сурмача Української галицької армії 1918 року художник Василь Конаш-Конашевич 1937 року зробив агітаційний плакат «Полеглим за волю».
«На рисунку ми бачимо пораненого стрільця-сурмача, в правій руці він тримає зламану шаблю, а лівою сурмою закликає до бою. Вгорі два ангели глорії тримають вінок слави, в центрі якого стилізований тризуб, а над ним вогняна чаша. Вінок слави повʼязаний стрічкою з терновим вінком, а на стрічці напис «Полеглим за волю», – аналізує дослідник.
У 1938 році львівська фірма «Мемор» почала масово виготовляти металеві меморіальні таблиці за сюжетом цього плакату. Їх на Галичині виявили понад 40. Таблиці робили на ливарному підприємстві Михайла Брилинського у Львові, яке виготовляло дзвони.
«У 1941 році ця традиція відродилася завдяки проголошенню Української держави, активній діяльності ОУН. У 1940-х роках ставили памʼятники з таким же сурмачем і написом полеглим за волю 1918-1941 років, куди додавали прізвища полеглих.
Ескіз еволюціонував впродовж 30 років, набирав якихось нових форм, композиційних варіантів. Є січові стрільці, є Українська галицька армія, є вже ОУН, яка взяла цей сюжет. І воно перетворилося в один зі зразків тяглості і формування традиції, пояснює Іван Щурко.
Водночас, якщо говорити про архітектурну чи мистецьку стилістику, то тут у нас вийшов вакуум практично на 40 років. Дослідник наводить кілька взірцевих прикладів ардекових чи модерністичних памʼятників 1940-х років. Але далі, в умовах радянського режиму, митці не могли проявити себе повноцінно.
«У нас не було державності, спокійного еволюційного шляху, який би ми пройшли від класичних форм, від сецесії, через ар деко, модернізм, постмодернізм, через всі оці стилі, перейшли через всі етапи, еволюціонували і дійшли до якогось сучасного, але національного і зрозумілого водночас. Тому є думка пробувати якось доганяти заднім числом те, шо ми не могли створити, бо були під окупацією», – зазначає архітектор.
Полеглих упівців в 1940-50-х роках не ризикували ховати на кладовищах чи видних місцях, бо совєти могли поглумитися і над мертвим тілом. Тому їх хоронили в таких місцях, де могили не привертали зайвої уваги. Відповідно більшість памʼятників на могилах бійців УПА зʼявилися вже в 1990-і роки. Проте, як не парадоксально, першими зініціювали такі рухи українці діаспори – у Польщі зокрема.
Іван Щурко сам спроєктував кілька памʼятників на могилах упівців. Часто такі хрести відтворюють військову нагороду УПА – Хрест Заслуги. Архітектор наголошує, що хрест на похованнях упівців – наче посмертна нагорода за відвагу і чин, яку вони так і не отримали. А на одному з перших проєктів їхньої ініціативи «Незнаному воякови» – меморіалі упівців в селі Прибинь на Перемишлянщині – на плиті викарбували цитату з вірша Олега Ольжича «Державу не твориться в будучині, державу будується нині. Це люди – на сталь перекуті в огні. Це люди – як брили камінні».
