Віталій Остапенко з села Подільське на Вінниччині — єдиний, хто вижив з усієї родині під час жорстокої атаки російського «шахеда» 14 березня 2024 року. Тоді вороги цинічно влучили у будинок, де він жив із батьками. Тато Іван загинув на місці, мами Людмили не стало за кілька годин у районній лікарні. Хлопця у край важкому стані забрали до реанімації, де за його життя боролися не один тиждень. Але, на щастя, врятували!
Трагедія не зламала 27-річного Віталія. Уже у лікарняній палаті він почав писати книгу про пережите — «Незламний. Історія, що заряджає на життя». Для нього ця книга стала способом донести світові правду про російські злочини, а для читачів — справжньою інструкцією, як не зламатись навіть у вкрай важкі моменти.
- Мені батьки запам’яталися усміхненими, щирими, добрими, люблячими, щасливими та незламними! Скільки в них за життя було перешкод, але вони завжди рухалися вперед і мене так навчили. Мовляв, життя надто крихке і все добре й ідеально ніколи не буває, — розповідає «ФАКТАМ» Віталій Остапенко. — Перешкоди та випробування надсилаються тільки сильним та незламним! Бо там знають, що людина їх подолає та зробиться ще сильнішою. Мої батьки найбільше любили свою сім’ю, в нас вона була ідеальна. Ми завжди старалися підтримувати один одного, допомагати, розуміли один одного. Мої батьки були для мене сильною опорою, як і я для них. Вони завжди мною пишалися, а я — ними. І не уявляв свого життя без них. Але зараз я живу за трьох і думаю, що там вони мною все ще гордяться. Коли їх не стало, для мене стали підтримкою бабуся з дідусем. Ми з ними і так завжди були родиною, майже кожного дня їх навідували. Зараз для це для мене найважливіші люди в житті. Вони мене доглядали, коли не міг ходити, робили все максимально для мого відновлення. Вдячний їм довіку.
— Незадовго до трагедії ви з батьками відзначали у колі родини день народження. Згадайте цей момент. Це було ваше останнє свято разом?
- Так. 13 березня 2024 року ми відзначали моїх 26 років. Через війну робили свято в колі сім’ї, адже стільки людей гине, було не до святкування. Були бабуся з дідусем, мама тато і я. Всі були максимально щасливі, я себе все ж відчував їхньою маленькою дитиною, попри вік. Бабуся з дідусем пішли додому, а ми лягли спати. 14 березня вранці поїхали з татом на роботу, відпрацювали та приїхали додому, нічого не віщувало якоїсь біди, але пам’ятаю цю страшну мить, яка закарбувалася у моїй пам’яті назавжди. А у батьків на могильному камені — 21:40 14 березня. Це страшний день. Тоді все зникло в одну мить… Ми вже тоді спали, перед цим я побажав моїм найкращим батькам в світі: «Добраніч, мамуся, солодких снів. І тобі, татусю, добраніч. Люблю вас всім серцем». Але не знав, що це були останні слова рідним.
— Як думаєте, що у момент удару «шахеду» врятувало вам життя?
— У момент влучання клятого «шахеда» ми всі були на другому поверсі. Тільки я у своїй кімнаті, а батьки у своїй. Мене врятувало те, що, думаю, моя місія не завершена. А вона — підтримувати людей і давати їм наснагу до життя, а фізично, кажуть, що я лежав під плитою, яка була зіперта на твердопаливний котел. Все село було на місці трагедії, допомагало, я просто цього не бачив. Це зі слів очевидців.
— Які травми у вас були? Які прогнози давали медики?
- Мої травми були несумісні з життям. Контузія, сім переломів черепа, перелом таза, перелом ноги в двох місцях. Відкритий перелом руки зі зміщенням ключиці та втратою нерва. Зараз найбільший дискомфорт і біль приносить рука, на погоду крутить все тіло Лікарі мали прогнози, що шанс вижити 1 відсоток з 1000, і взагалі не думали, що я буду ходити. Але я ходжу.
— Де зараз мешкаєте і як часто приходите на місце трагедії?
— Мешкаю у бабусі з дідусем. Приходжу на місце трагедії дуже рідко, тільки, щоб взяти троянди і інші квіти з маминого квітника, який вона так любила та вкладала в нього свою любов. На жаль, не дарую так, як колись, на 8 березня, чи на День матері, чи на день народження, а везу на кладовище
— Дім ніколи в житті не хотів би відновити, це надто боляче. Дуже багато спогадів, там все моє життя було…
— Віталій, ви написали книгу про батьків і пережите. Коли вперше виникла ідея, що маєте написати? І коли почали це робити?
- Ідея зародилася ще у лікарні, коли я вже взнав, що залишився без батьків. Ще тоді подумав, що про це має дізнатися весь світ! Ми не маємо мовчати, і в лікарні я підкладав ковдру під телефон і лівою рукою набирав цей текст про біль і одночасно мотивацію до життя.
— Яка мета вашої книги, які відгуки отримуєте від читачів? Можливо, її вже читали ті, хто теж втратив рідних через росію?
- Основна мета моєї книги: змінити життя хоча б однієї людини (і це вже відбулось — а, насправді, сотень). Донести: якщо вистояв я — зможеш і ти. Показати: навіть з інвалідністю, після втрати батьків, болю — можна стати сильнішим. Дати віру тим, хто вже її втрачає Побудувати навколо себе спільноту сили, дії та трансформації. Типові відгуки від читачів: «Читала зі сльозами на очах. Дякую за правду і силу», «Твоя книга витягнула мене з депресії. Справжній незламний дух!», «Це не просто історія — це інструкція виживання після болю. Після прочитання я почав цінувати життя по-іншому», «Твоя книга — мов подих на повні груди після років темряви». І ще дуже багато відгуків у мене в інстаграмі. Так, її вже багато, хто читав, хто втратив рідних на війні, і їм ця книга дає сильну мотивацію та підтримку рухатися вперед.
Я не продаю книгу, продаю емоції. Ця книга безцінна. Коли я писав її, звичайно були сльози, було важко, але завдяки підтримці не здавався і рухався вперед. Думав, що чоловіки не плачуть, але в той момент зрозумів, що я помилявся. Всі плачуть, адже емоції в собі важко тримати. Але я зміг! І рухаюся вперед.
— Звідки у вас талант до писання?
- Ми з татом працювали на СТО, де я був менеджером, а тато був професіоналом в своїй сфері по шліфуванню колінчастих валів до будь-якої техніки. Якісно і швидко. Мав талант зі школи. В мене була чудова памʼять, швидко вивчав вірші, тексти. А перший вірш написав, коли люди поминали загиблого солдата, і їм прилетіла ворожа ракета. І я написав: «І знову гуркіт цих ракет проклятих».
— У книзі ви присвятили розділ Богдану, який був поруч у найважчий момент вашого життя. Розкажіть про нього.
— У книзі згадую Богдана Стецюру, який працює медбратом в лікарні імені Пирогова у Вінниці. До трагедії ми з ним були абсолютно незнайомі, але у лікарні стали як брати. Постійна підтримка, коли він мене віз на останню операцію, тримав мене за руку, допоки не подіяла анестезія.
— Ви — людина, яка для багатьох є прикладом сили духу. Як ви у собі це відкрили?
- Так, для багатьох я є прикладом сили духу та незламності. Думаю, що завдяки тому, що не впав ні морально, ні фізично. Й мотивую людей до життя і руху вперед, попри ситуацію, яка у мене сталася. Якщо вам важко і хочете поспілкуватись, пишіть у мій інстаграм ostapenko_vitalik.
— Що можете порадити тим, хто опинився у подібній ситуації?
— Моя головна порада тим, хто опинився в такій ситуації, не опускати руки і не звертати уваги на тих, хто буде казати, що в тебе нічого не вийде. Головне — завжди залишатися людиною.
— Ким бачите себе через 3−5 років?
- Цілком фізично та морально відновленим, мати своє житло, надавати підтримку теплими та щирими словами, автором книг та збірки віршів. Знати, що я допоміг морально не одній людині. А саме головне — бачу себе у вільній процвітаючій Україні з незабутими Героями, які загинули, захищаючи її. Незабутими цивільними, яких нема тепер з нами через росію.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з волонтеркою Діаною Макаровою: «Несіть, люди, цей хрест. Бо з війни вихід або здатися ворогу, або йти далі до Перемоги. Давайте вже якось йти».
