Уявіть: ви сидите в напівтемній бібліотеці старого університетського кампусу, одягнені у класичний вінтажний жакет та білу сорочку, а навколо — тексти античних літераторів, запах книг і атмосфера, сповнена спрагою до пізнання та любов’ю до гуманітарних наук. Ця фантазія є приблизним описом картинок із Pinterest з теґом dark academia, а всі перераховані вище елементи – базою цієї інтернет-естетики.
Літературна оглядачка Олександра Мележик пропонує розібратися в особливостях феномену темної академії та причинах її популярності. А також обрати для себе книгу в цьому жанрі та зробити осінь більш атмосферною.
Це тренд, який існує в різних формах: у кіно, музиці та літературі. Це не зовсім жанр у класичному розумінні, а стиль та інтернет-естетика із впізнаваними елементами. Хоч dark academia не має чітких кордонів та визначень, проте можна виділити три основні ознаки: академічне середовище, екзистенційна тематика та темна таємнича атмосфера.
Та якщо вам здалося, що йдеться про нудних студентів, які тільки те й роблять, що розмовляють цитатами Ніцше, Шекспіра та Гомера – то вам лише здалося. Основою для розвитку літературного жанру стали роман-виховання (Bildungsroman) та університетський роман (campus novel), проте темна академія приправлена ще й готичними елементами та інтелектуальною одержимістю, яка часто призводить до злочину та подальшого руйнування ілюзій головних героїв. "Темний" елемент виражається і візуально через похмуру погоду та слабке світло в кімнатах, і емоційно – меланхолія, депресія та екзистенційна боротьба, а теми таємничості, одержимості, елітарності та моральної неоднозначності переплітаються з надмірним захопленням гуманітарними науками.
Ця естетика з’явилася на Tumblr у 2010-х, і швидко розрослася до масштабного культурного феномену, який охопив TikTok, YouTube, Instagram та інші платформи. Поштовхом до цього став бестселер Донни Тартт "Таємна історія", який вперше був виданий у 1992 році. Сьогодні ж темна академія досі процвітає в онлайн-просторі, особливо серед покоління зумерів, де перетворюється на своєрідну субкультуру із власними саундтреками (класична музика з нотками меланхолії), візуалами (стриманий стиль в одязі, похмурі бібліотеки, готична архітектура) та певним стилем життя (писати латиною, пити міцну чорну каву та цитувати античних філософів у своїх есеях).
Феномен dark academia став особливо помітним під час пандемії COVID-19. Коли університетські кампуси закрилися, а навчання перейшло в онлайн-формат, естетика старих університетів у соцмережах стала порятунком для мільйонів студентів, які відчували самотність та вигорання через щоденні онлайн-лекції, де чорні квадратики в Zoom чи Google Meet замінили справжню присутність та взаємодію з одногрупниками і викладачами.
Естетика dark academia пропонувала ескапізм – можливість втекти від рутини в ідеалізований світ, де навіть домашні завдання стають частиною красивого, майже кінематографічного життя. Феномен темної академії не лише заповнив внутрішню порожнечу, що виникла внаслідок переходу на дистанційку, але й дав змогу романтизувати навчальний процес, роблячи його менш нудним і більш натхненним. Тому стиль dark academia у часи COVID-19 став фантазією про втрачене університетське або шкільне життя, а після пандемії – основою для сприйняття навчання як красивої, цінної та цікавої пригоди.
Феномен dark academia часто критикують: серед основних претензій – неінклюзивність, романтизація елітарності та абсолютний європоцентризм. Попри привабливу естетику, жанр здебільшого відтворює світ привілейованих студентів західних університетів, ігноруючи інші досвіди та культури.
Але тут цікавим видається дещо інше – парадокс "цифрового заперечення" (таку назву запропонувала австралійська літературознавиця Сімона Мюррей). Темна академія звеличує аналогове життя – писати на машинці, колекціонувати старі книги, одягатися в стилях минулого століття та обговорювати античні трагедії в стінах бібліотек, проте ця естетика існує виключно в цифрових просторах Instagram, TikTok і YouTube. Спільнота публічно відкидає сучасні технології, хоча повністю залежить від них для поширення своєї ідентичності. Це добре показує внутрішню суперечність онлайн-ностальгії.
Крім цього, популярність темної академії зросла через її подвійну природу. З одного боку, ця естетика пропонує інтелектуальну фантазію про навчання в стилі студента з Оксфордського університету минулого століття. А з іншого боку, це тонка і часто сатирична критика академічної системи, що добре помітно в літературних творах. Таке поєднання робить dark academia привабливою та складнішою, ніж може здатися на перший погляд.
Попри все, темна академія хвилює, зачаровує та збирає навколо себе тисячі прихильників, серед яких здебільшого покоління зумерів. І якщо популярність явища логічно пояснювалася пандемією, то чому вона все ще тримається у часи, коли всі повернулися у стіни своїх альма-матер?
Здається, що відповідь треба шукати у сучасній проблемі overstimulation, або надмірній стимуляції, викликаній нескінченним потоком коротких відео, тривалість яких не перевищує однієї хвилини. Ми живемо у світі швидкості та алгоритмів соцмереж, і це перенасичення інформаційним фастфудом змушує переосмислити своє ставлення до споживаного контенту. На противагу багатозадачності естетика темної академії пропонує мрію про повільне життя – читання класиків, вивчення латини, неспішні розмови та філософські роздуми про життя і смерть. Це своєрідна форма "антидиджиталізму".
Та проблема не тільки в кількості та швидкості, але й в якості контенту. Зараз складно не бути в контексті всіх актуальних скандалів та популярних трендів, тому можна відчути гостру потребу в глибшому сенсі – і dark academia спрямовує шукачів до античності, мистецтва та філософії. Зануритися в класику, щоб компенсувати поверхневість TikTok-культури, уявити себе читачем грецької трагедії замість скролингу часто безглуздих Reels’ів. Естетика dark academia хоч і є здебільшого фантазією та модним стилем, проте залишається цінним джерелом натхнення, поштовхом для рефлексій та пошуку нових ідей для зміни свого лайфстайлу та ідентичності.
Куди ж без класики жанру? Роман про коледж у Новій Англії, класичну філологію, гедонізм, оргії, елітарність і… смерть. Текст починається спогадами про те, як група людей ховала сліди злочину – тіло свого одногрупника Банні. Читача одразу знайомлять із вбивцями, тому важливим тут є не питання "хто?", а питання "чому?".
Книга занурює в атмосферу закритого елітного товариства, де інтелектуальна одержимість та прагнення до досконалості перетворюють групу студентів на злочинців. Історія розповідається від імені Річарда, бідного студента, який потрапляє до престижного коледжу та приєднується до ексклюзивної групи студентів-класиків – читач дізнається про розквіт і занепад їхньої дружби. Проте Тартт тонко іронізує над одержимістю ідеями, що відірвані від моралі, а після прочитання роману стає зрозуміло, чому першою назвою книги була назва "Бог ілюзій".
У цієї книжки є певна схожість з "Таємною історію", але тут студенти одержимі не античною культурою, а театральним мистецтвом і Шекспіром. Молоді актори не просто вивчають ролі, вони починають жити ними, що врешті-решт призводить до трагедії.
Про що роман? У центрі сюжету – група талановитих студентів, які навчаються акторської майстерності, а коли між ними спалахує запекла конкуренція, сюжет театральних п'єс починає втілюватися в життя. Один із них гине, а іншим доведеться грати найскладнішу роль, але вже в реальності – і лише через 10 років після вбивства відкриється вся правда і маски будуть скинуті.
Це нетипова dark academia, що поєднує елементи фентезі з реальним світом. Замість привілейованих інтелектуалів, у центрі історії – Алекс Стерн, дівчина з непростим минулим, яка потрапляє до Єльського університету. Її здатність бачити привидів стає не романтичною рисою, а інструментом для розслідування жорстоких злочинів, що ховаються за фасадами елітних таємних товариств.
Роман демонструє, що магія може бути не лише казковою, а ще й прагматичною та жорстокою. Бардуґо перетворює історію про становлення особистості на жорсткий детектив, де університет є лише декорацією для боротьби за владу. До речі, книжка стала вибором Goodreads у категорії фентезі в 2019 році, а Стівен Кінґ високо оцінив сюжетні повороти в романі.
Це яскравий приклад того, як dark academia може служити тлом для класичного детективного трилера. Історія розгортається в Оксфордському університеті, але не у вишуканих бібліотеках і на філософських дебатах, а в тіні минулого злочину. Сюжет зосереджений на Ганні Джонс, яка після десяти років повертається до Оксфорда, щоб розплутати вбивство своєї подруги Ейпріл.
Книга грає на контрасті між уявною безтурботністю студентського життя та жорстокою реальністю, що ховається за його фасадом. Кожен із друзів Ганни має свої секрети, і розслідування змушує її поглянути зовсім по-іншому на людей, яких вона вважала близькими. Це не просто детектив, а психологічний трилер, який показує, що минуле завжди повертається, і що справжній жах може полягати не в самому злочині, а в усвідомленні, що він був скоєний кимось із твого кола.
Роман Ребекки Кван "Вавилон" – це унікальна версія dark academia, що виходить за межі особистих драм, аби стати критикою цілої системи. У цій альтернативній історії Оксфордський університет є центром магічної влади Британської імперії, а магія створюється за допомогою срібних злитків, які вловлюють "втрачене в перекладі" між різними мовами. Це метафора, що показує, як імперія використовує культуру та мову інших народів для свого збагачення.
У центрі сюжету – моральна боротьба китайського сироти Робіна Свіфта, який усвідомлює, що його наукові знання служать для підтримки британського імперіалізму. Хороший вибір для поціновувачів лінгвістики та деталізованих пояснень – на вас чекатиме повне занурення в академічну атмосферу.
Читачі описують книжку як "сон при температурі 38,8". Це гротескна dark academia-історія з елементами горору та сатири. Головна героїня Саманта, студентка престижної магістерської програми з креативного письма, відчуває себе ізольованою серед чотирьох дивакуватих одногрупниць, які називають себе "Зайчиками". Зрештою вона потрапляє в їхнє коло — і відкриває для себе дивний світ ритуалів, творчих експериментів та небезпечних ігор, де мистецтво буквально оживає.
Роман можна читати як алегорію самотності й пошуку приналежності, як сатиру на академічний снобізм і курси творчого письма, або ж як химерну казку для дорослих із алюзіями на "Алісу в Країні Див". Це текст, що балансує між сміхом і жахом, змушуючи читача одночасно захоплюватися і губитися у його загадковому світі. Книжка, яку точно захочеться з кимось обговорити.
