Марина разом із трирічною Ангеліною заходять на подвір'я Чернігівського пологового будинку. Це місце для них обох особливе – жінка народила тут свою донечку в перший день повномасштабної війни. Тоді всі породіллі вперше спустилися до бомбосховища, яке зустріло жінок обдертими стінами, темнотою, холодом та сирістю.
Марина народила Ангеліну ще на п'ятому поверсі пологового, а вже за кілька годин спустилася з немовлям в укриття. Там була низька температура, жінки сиділи у верхньому одязі, щоб хоч якось зігрітися.
"Було страшно, напружено, фізично складно – потрібно було всю ніч сидіти на стільці і тримати дитину на руках. Лягти не було де. Хотілося спати, але ми всю ніч не спали. Тут були не ті умови, в яких хотілося би народжувати", – згадує Марина.
Вона розповідає, що жінки не знали, що відбувалося у місті. Медсестри по черзі підійматися нагору, телефонували додому і потім переповідали новини. Поспати кілька годин породіллям вдалося лише зранку.
"Дівчата, які потрапляли сюди вже вночі 24-го лютого – тут і народжували. Мені було трішки легше, я вже була з немовлям", – каже Марина.
Тепер відремонтоване укриття дозволяє приймати пологи та надавати допомогу породіллям в комфортних умовах. Тут є зона для дітей, які мають перебувати під постійним медичним наглядом.
Марина з донькою спускаються в оновлене укриття, аби подивитися на зміни. Жінка озирається навколо, згадує своє коротке і таке хвилююче перебування тут.
"Ніхто не знав, що таке може бути, не вірили до останнього. 24-го лютого 2022 року ввечері до нас зайшли медсестри і сказали, щоб ми потихенько збиралися. Пізно вночі ми пройшли через вулицю до бомбосховища і тут лишилися. Медсестри допомагали тим, кому було важко, а ми були вже з дітьми, то нам було простіше", – розповідає жінка.
Перші вибухи жінки почули вже у сховищі. Проте почувалися тут в безпеці.
"Ми зрозуміли, що внизу буде краще. Глибоко під землею. Все місто знало, що тут справжнє бомбосховище, а не просто підвал. Я переживала за те, що відбувається в місті, бо в мене там старша дитина була. У сховищі мобільної мережі не було, ми не знали, що там і як", – додає Марина.
У сховищі на той час були старі туалети, холодна вода, телефон для зв'язку з лікарнею, натомість мобільної мережі не було. Ліжка для породіль робили із підручних матеріалів – складали ящики, на них клали дошки, які потім накривали ковдрами. Жінки, які почувалися краще, сиділи на стільцях.
"Було важко, тисла невідомість, але найголовніше – тут був персонал, який допомагав із дитиною. Підтримували нас в чистоті, допомагали в психологічному плані. Дуже професійні були лікарі", – згадує Марина.
В оновленому бомбосховищі жінка зустрічається з Вірою Целик, старшою акушеркою пологового, яка була свідком подій 2022 року. Вони обіймаються, наче давні знайомі, хоча ці дві жінки зустрічалися лише один раз – 3,5 роки тому в цьому укритті.
Пані Віра працює у цьому пологовому вже 35 років. У перший день повномасштабного вторгнення вона вже знала, що нікуди з міста не поїде.
"Я, як старша акушерка пологового відділення, повинна була підготувати всю належну апаратуру і все, що потрібно для надання допомоги на випадок, якщо жінки будуть перебувати в бомбосховищі. Коли я туди спустилася вперше, вирішила, що повинна залишитись в закладі", – згадує пані Віра.
Саме вона стала головною у бомбосховищі і провела там 42 дні. Згодом жінка опублікувала книжку зі спогадами з тих часів на основі власного щоденника.
Ввечері 24-го лютого пані Віра організувала шеренгу медпрацівників, які передавали речі пацієнток і проводили їх в укриття.
"Кому потрібна була допомога – нести їхніх діточок, одяг, сумки, ми їм всім допомагали. Так ми дуже швидко евакуювались до бомбосховища", – додає жінка.
Акушерка пригадує, що в перші дні було особливо складно. У бомбосховищі перебували і пацієнти, і жителі прилеглих будинків. Загалом у приміщенні було близько ста людей.
Десь на п'ятий день в укритті народилася перша дитина:
"Я коли згадую це, завжди плачу. Жінка, коли народжує, її переповнюють емоції щастя. На той момент це були зовсім інші почуття: невідомості, страху. Я всім оголосила, що в нас народилася перша дитина – люди аплодували і плакали".
Згодом місцеві мешканці перейшли у просте укриття під пологовим і у сховищі залишилися лише породіллі. Водночас на першому поверсі лікарні облаштували операційне відділення та кімнату дитячої реанімації.
"Ми зрозуміли, що дуже складно налагодити роботу у бомбосховищі, тому що мінусова температура, а дітки повинні народжуватися в теплих умовах. На той час у бомбосховищі цього не дуже вдалося підтримувати. Згодом вже не було ніяких комунікацій: ні світла, ні електрики, ні тепла", – розповідає пані Віра.
Найбільш лячний момент був 17 березня, коли вибух стався просто на території лікарні. Він був настільки потужний, що його почули і пацієнти у бомбосховищі. У лікарні вилетіли вікна і двері, але, на щастя, у приймальному відділенні всі уціліли.
"У жінки, яка у нас перебувала там, у неї була дитинка недоношена, і вона була у приміщенні, де облаштована дитяча реанімація на спеціальній апаратурі. У неї була істерика. Я її розумію, як жінка. Вона переживала за свою дитину", – розповідає акушерка.
Оскільки Чернігів розташований близько до кордону, укриття в пологовому будинку – критично важливе. Щоб уникнути ситуацій, коли діти народжуються у коридорах чи підвалах, у відремонтованому ЮНІСЕФ бомбосховищі облаштували все необхідне: від пологового залу до реанімації. Тут є умови й для тривалого перебування.
Тепер його важко впізнати – є все для народження дітей у безпеці та затишку.
В укритті можуть одночасно перебувати близько 100 матусь із дітьми.
"У 2022-му ми розкладали ноші, будували стелажі, на них жінки лежали і вагітні, і ті, хто народив. А зараз там комфортні ліжка, гарний ремонт, все облаштовано, налагоджені і операційна, і дитяча кімната, і пологові зали. Це зовсім-зовсім інше бомбосховище, ніж в якому я тоді була", – каже пані Віра.
Пані Віра зауважує, що війна на кожного впливає по різному, але і для працівників, і для пацієнток це стрес. Сама ж старша акушерка каже, що у 2022-му трималася і намагалася справлятися з емоціями.
"Мені тоді на думку прийшла така фраза: "Я не маю права панікувати". І я трималася, бо якби я проявила свою слабкість – як би тоді на мене дивилися жінки і всі, хто там перебував? Вже зараз іноді коли згадую, можу заплакати", – розповідає пані Віра.
Після огляду відремонтованого сховища вона зачиняє його масивні, широкі двері. Згадує, як робила це у 2022-му – ця дія означала, що почався обстріл і ніхто без її дозволу не повинен виходити на вулицю.
"Все-таки мені би хотілося, щоб це дуже красиве бомбосховище ніколи в житті не знадобилось", – зітхає акушерка.
Наталя Шевченко, спеціально для УП.Життя та ЮНІСЕФ в Україні
