Чому МКЧХ не говорить про тортури відкрито, чи може гарантувати неупередженість своїх співробітників, чи шукає способи домогтися доступу до полонених – ці та інші запитання "УП. Життя" ставила Міжнародному Комітету Червоного Хреста в Женеві протягом кількох днів.
Більшість відповідей були неповними й супроводжувалися звичними нагадуваннями: МКЧХ не може розголошувати конфіденційну інформацію, діє в межах свого мандату, і якби не нейтральність його представників – доступу до полонених було б ще менше, ніж є зараз.
На деякі запитання ми все ж отримали відповіді – хоч і доволі лаконічні. Втім, ми вважаємо важливим опублікувати їх.
На запитання журналістів відповідала Аріан Бауер, регіональна директорка МКЧХ у справах Європи та Центральної Азії.
– Можу сказати, що ми не задоволені рівнем доступу, ми хочемо відвідувати більше полонених і для нас обов’язковим є мати можливість відвідувати всіх. Ми продовжуємо вимагати доступу на всіх рівнях, ми прагнемо мати доступ до всіх.
Доступ не є ідеальним ніде. Можемо сказати, що на українському боці ми відвідуємо більше полонених (…)
Ще раз скажу: наша мета – мати доступ до всіх місць на регулярній основі, щоб ми могли реєструвати людей, повторно їх відвідувати, інформувати родини про їхнє місцеперебування.
Доступ є недосконалим. Він також асиметричний. І це все, що я можу сказати щодо питання доступу.
– Випадок, про який ви згадуєте… Він тоді був з’ясований, і людина, яка опублікувала цей факт, виправила це.
Я бачу у вашому запитанні два важливих аспекти. Бо вони справді є важливими чинниками у сучасних конфліктах і дуже впливають на сприйняття та розуміння того, що роблять такі організації, як МКЧХ. У підсумку це може впливати й на рівень довіри до нашої інституції.
Перший момент – це поширення неправдивої, маніпулятивної інформації. Це не нове явище: в конфліктах завжди використовувалися неточні чи вигадані дані як тактика. Але сьогодні ми бачимо, що з розвитком технологій, соцмереж і інтернету така інформація поширюється дуже швидко і може завдати великої шкоди, бо стає доступною для всіх.
Ми докладаємо зусиль, щоб цьому протидіяти. Ми також контактуємо з журналістами чи блогерами, щоб вони виправляли інформацію. Але як тільки вона потрапила у публічний простір – вона вже там.
Другий момент – це наш персонал. Для нас важливо, щоб співробітники МКЧХ завжди залишалися нейтральними, і щоб у відрядження ми направляли людей із чіткими внутрішніми правилами щодо того, як вони взаємодіють, як говорять із громадськістю, як спілкуються з тими, кому ми допомагаємо. Це потрібно, щоб наша нейтральність завжди зберігалася.
Так, коли ми наймаємо людей, ми ретельно перевіряємо їх, щоб бути впевненими, що вони відповідають нашим стандартам.
Коли ми працюємо у місцях утримання, ми завжди йдемо командою. Це не працює так, що хтось може сам прийти у в’язницю й робити, що йому заманеться. Це не наш спосіб роботи.
Тому випадок, про який ви згадали, попри всі наші заперечення і навіть після виправлень журналістів, знову й знову спливає у публічному просторі. І це справді проблема для нас.
І важливо зазначити: ми ніколи не відправляємо росіян відвідувати російські місця утримання. Ми ніколи не відправляємо українців відвідувати українські місця утримання.
Ми б ніколи не відправили російського співробітника МКЧХ відвідувати Україну. Ми б ніколи не відправили українського співробітника відвідувати Росію. Це все для того, щоб зберігалася нейтральність.
– Наш пріоритетний спосіб дій – це двостороннє втручання через діалог із владою.
Історично ми бачили, що коли ми були свідками випадків неналежного поводження, саме цей підхід був найшвидшим і найбільш дієвим способом вплинути на ситуацію.
Це не означає, що інші організації, які публічно виступають, не є ефективними. Вони діють по-іншому. Але ми знаємо, що для нас, якщо ми публічно висловлюємося, – і це стосується не лише Росії й України, це ширша політика МКЧХ – це може зашкодити нашому доступу в коротко- чи довгостроковій перспективі. А цього ми хочемо уникнути.
Ми, навпаки, бачили багато позитивних результатів саме від прямої взаємодії з відповідальною владою. Це означає, що виникає певний рівень взаємної поваги до нашої роботи, до нашого мандату з покращення становища людей.
– Ми обговорюємо це щодня. Наші колеги в Москві вибудували доволі розгалужену мережу контактів щодо питань місць утримання. Наприклад, з Уповноваженою з прав людини в Російській Федерації, з Російською православною церквою, з іншими інституціями, які можуть мати вплив.
З людської точки зору, це природно: люди у полоні потребують підтримки. А в цій ситуації МКЧХ – це організація, уповноважена державами відвідувати військовополонених. І саме на державі лежить обов’язок надати нам доступ.
Ми бачимо, як наші колеги працюють тут, у Києві, і як родини зниклих живуть у відчаї. Це не може залишати нас байдужими. Так, у нас є контракти, ми розуміємо свою роботу. Але ми також люди. І розмова з родиною людини, яка зникла чи перебуває в ув’язненні, – це для нас внутрішня мотивація, яка змушує перевертати кожен камінь, аби допомогти.
– Це твердження ми чуємо доволі часто, але ми з ним не погоджуємося. Ми переконані, що міжнародне гуманітарне право дійсно зменшує страждання людей, які не беруть участі в бойових діях. Ми бачимо це в багатьох місцях.
Проблема в тому, що дуже складно показати, коли міжнародне гуманітарне право дотримується. Натомість, коли воно порушується, це одразу видно. Це важко показати, але ми справді бачимо, що коли міжнародне гуманітарне право дотримано – воно захищає людей. І головне – його дотримуватися.
З більш прагматичного боку, ми вважаємо, що це корпус права, який підписали і ратифікували всі держави світу. І мати такий рівень консенсусу – 100% країн підтримують це право – це вже велике досягнення. У нинішніх обставинах змінювати ці правила було б практично дуже складно.
– Наші переговори відбуваються на рівні Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони. І вже вони полегшують нам доступ. Так ми працюємо. Це звичні канали, які ми маємо у більшості країн для обговорення питань доступу до місць утримання, до чутливих локацій у полі тощо.
Візит сам по собі не є кінцевою метою. Він потрібен, щоб зареєструвати людей, аби згодом відвідати їх знову. Але це також спосіб зібрати інформацію. І ми завжди запитуємо людину, яка ділиться з нами інформацією, чи погоджується вона, щоб ми передали це далі. Бо зрештою ми хочемо, щоб її умови поліпшилися, але також не хочемо наражати людину на додатковий ризик.
Тому ми даємо полоненим можливість вирішувати: чи ця інформація залишається лише для МКЧХ, чи її можна передати від їхнього імені.
Ми можемо ділитися нашими занепокоєннями більш загально. Наприклад, якщо медпункт у місці утримання не працює належним чином – ми чуємо це від утримуваних, але й самі бачимо на місці. Це дає можливість заявити загальні зауваження про дисфункцію. Або ж, якщо хтось каже: "У мене конкретна проблема, і я хочу, щоб ви від мого імені звернулися до влади" – тоді ми це робимо.
[Примітка: як нам пояснили в МКЧХ, звіти будуть засекречені на найближчі 50-70 років, залежно від ступеня конфіденційності даних. Усі вони зберігаються в архівах МКЧХ].
– Так. Це виходить із розуміння, що МКЧХ має особливе завдання – працювати під час конфлікту. І ми намагаємося впливати на ситуацію вже під час війни.
Очевидно, що якщо будь-яка сторона конфлікту знатиме, що наша конфіденційна інформація вже завтра передається у прокуратуру, наш доступ буде обмежений. А наш пріоритет – захист людей, які зараз у вразливому становищі – можливо, найбільш уразливому у своєму житті.
Тому ми реєструємо людину, щоб мати змогу повернутися й знову відвідати її, щоб повідомити її матір чи родину про те, де вона перебуває. Для нас це важливіше за інші завдання, наприклад, судове переслідування.
Звичайно, міжнародні суди мають важливу роль. Бо закон мало чого вартий, якщо його не виконують. Але ми – окрема інституція. І ми не маємо обов’язку звітувати перед ними.
